— Спочинь, бо захлинешся.
Ця мить врізалась у Яшчину пам’ять назавжди: тільки він легенько потяг за повід, і кобила невдоволено тріпнула вухом, мовляв, не перебивай, як раптом щось сталося. Що саме, він не збагнув у ту хвилю. Рвонулась на скалки тиша. Громом ударило з берега. Струснулась вода, розкололась на брижі. Високо мотнув головою кінь, поточився, став падать, падать на бік. Хрясь! — обдало бризками Яшку. Кінь уже на спині, копитом загрібає мул, б’є головою об воду.
— Убили коня!.. Уби-и-и-ли! — вибухнув криком Яшка.
Туман проковтнув його крик, лиш хитнулась верба над рікою, десь там, у білому клоччі, тріснула гілка.
Ще одна мить — і свідомість його проясніла: куля дзизнула повз нього, він стояв спиною до верби, звідти й гримнуло.
"Може, по мені?! Може, промахнувся?"
Як із окропу виприснув Яшка на берег. Метнувся за кущ, тоді — за корч, тоді — за камінь. "Який же гад, який же це гад полює?"
Безшумно плив туман.
Безшумно неслась течія.
Дрімали верби над тихим плином ріки.
Як нічого не сталось.
І тільки на мілині борсався кінь. Він лежав боком, ноги конвульсійно сіпались, грива то піднімалася, то хлюпалась у воду.
"Захлинеться!"
Не пам’ятаючи себе, Яшка притьма кинувся рятувати коня. Намацав у мулі храп, підважив руками, підпер шию коліном: "Вставай, конячко, вставай, підіймайся…" Слизька мокра голова безсило одвисла. З вишкіреного рота — жовта піна. З-під вуха, з ледь помітної заглибини цівкою стікала кров. Оранжеві кола гойдалися на воді.
— Вставай, вставай! — бурмотів у нестямі Яшка.
— Хлюп! — бовтнулась на дно коняча морда.
З води позирнуло на Яшку холодне око.
І мрецьки погасло.
Все, що сколотилося в його душі — страх, злоба, розпач, відчуття тупого безсилля — все це зібралось в один кулак, загупало в отерплі груди, видавлюючи глухе ридання. Перед хлопчаками він похвалявся тим, що, мовляв, ніколи не плакав, а зараз упав на мокру гальку, дав повну волю сльозам. Аби хто побачив Яшку в оцю хвилину — жахнувся б. Сорочка й галіфе в муляці, чуб злипся, віхтем заслонив очі, на щоках — бурі патьоки. Наче витягли непритомного з трясовини.
І знов загомоніло стривожене село. Вже трохи забулась недавня пригода в степу, коли щось гахнуло з бур’янів, коли жінки падали ниць на ріллю. Врешті-решт подумали: може, то міна сама зірвалась. Кажуть, що німці напхали в землю всякої чортівні, яка й через десять років озоветься. Але те, що трапилося з Яшкою, не звернеш на припаяну міну. Тут відчувалась злодійська рука. Дід Оврам заявив авторитетно: "Банда якась, не інакше. Хіба мало наволочі лишилось після купації?.." Всезнаючі баби нашіптували: "Чорна кішка. Хлопчаків душить. Мужеську стать нищить до коліна, щоб не було продовженія роду…" Словом, спорядили Оксану-бригадирку в район: іди, жінко, домагайся, щоб власті приїхали. Хай розберуться на місці, що воно діється.
Того вечора Яшка зарані шурхнув у тісну свою капличку. Не стало коня — не було йому й роботи. Наче вийняли душу й розтоптали. Ще ніколи так не гнітила його темна й понура землянка, товща сирої землі над головою і з усіх боків.
З болем прислухався він, як стогне, ворочається на долівці сердешна мати. Знов одібрало їй праве плече. То було відпустило тіль-тіль, могла хоч ложки помити, а як зачула, що скоїлось з неприкаяним сином її, — ще гірше струпіло неньку. Ночами не спить, над Яшкою, мов тінь, вартує, і плаче, і кляне, і погрожує: "Ой же мучителю мій, ой же волоцюго бездомний!.. Та припну, єй-богу, до пакола, щоб сидьми сидів, щоб не носило тебе по хворобах, щоб дав спокійно померти мені…" Кляла свою долю Ониська, гірким словом поминала і непотовкущого мужа — Гаврила, і баламутного Максима-неслуха.
— Ой ручечки, ой кісточки мої! — кигиче мати, і Яшка вовтузиться в темряві, немов у кам’яному мішку.
Тільки склепив обважнілі повіки, над самою головою щось прогуркотіло.
— Пру! — почулось знадвору. Потім — го-ду-ду. Як у бочку.
— Хтось кличе? — Яшка злетів із постелі.
— Ти куди? — підхопилась мати. — Не смій мені! Не пущу!
Вона розкинула руки, хапнула пітьму, а Яшка — низом і в двері. Ониська, в чому була, гайнула за сином, готова бігти на край села, аби тілом своїм заступити нерозумне дитя.
Як у вогонь, кинулась Ониська в страхітливу темінь.
— Доброго здоров’я! — зупинив її жіночий голос. — Звиняйте, бабо Онисько, що й вас підняла. Яшку звала.
— Тю! — сторопіла Ониська. — Це ти, Оксано?!
— Думали, дідько? — засміялась бригадирка. — Та й справді можна подумать… Гляньте, на чому приїхала.
Ониська пригнулась. Долоню, за звичкою, приклала козирком до лоба, закліпала підсліпуватими очима. "Свят-свят, — перехрестилась лівою. — Що за навождєніє?" Перед самісіньким носом якась темна коробка, на фургон схожа. Де ж вона взяла, бригадирка? У район же подибала пішки… Еге ж, підвода стоїть, тільки висока-висока, а зверху лантух не лантух — видать, Оксана. Нюхом уловила стара: худобою пахне. Почовгала в передок, щоб роздивитися. Але Яшка, який сім раз оббіг чудернацьку підводу, перебив:
— А це що таке? — реготнув. — Що це в упряжці? Ге-ге, мамо, гляньте: не сатана часом?
— Буйволи, — весело кинула Оксана. — Дуже смирна тварюка, не лякайтесь. Чорна-чорна, як насмолена. Кажуть, із Кавказу пригнали, в горах вони водяться. Цілий гурт пригнали і нам пару дали, для хазяйства. А я ще й фургон попросила в погонича… грузин такий балакучий.
— Господи! Та воно ж рогате, — жахнулась Ониська. — Як же ти, боронь боже, доїхала?
— Як на волах. Тільки соб та цабе по-нашому не знають, в бур’ян лізуть. З обіду оце ледь допленталась.
Ониська, наохавшись і надивувавшись, звела очі на темну копицю й поспитала:
— Гей же, як там начальство дума ловить оту "кішку" чи що воно, трясця його матері?
— Котів, бабо, — сказала жінка з підводи, — котів розвелось до біса, а міліціонер один як палець на весь район.
— Отако! — сплеснула Ониська. — Виходить, нема наказаній душогубам? Хай собі гуляють?
— До вірьовки догуляються. Самі зловимо… А поки що, бабо, підставляйте подол. Так, так, підставляйте, — бригадирка пошаруділа в сіні, кинула Деркачисі цупкенькі кругляки, аж пелену відтягло: — Це вам заокеанський гостинець. Яєчний порошок, у суп годиться. Дві банки вам, третю передайте діду Овраму. Хай старий видужує…
Вона вже хотіла рушати — "соб-гей!", раптом згадала:
— Яшо! То чого я тебе кликала?.. Приймай худобу. Ти в цьому ділі тямущий. До борони привчиш, до сапки, до всякої роботи.
Так, наче грім у ясний день, звалився на Яшку досі не чуваний клопіт.
Яшка Деркач став буйволятником.
Що це таке, в повній мірі зрозумів бідолашний тільки згодом. Він спав до ранку спокійним сном, не знаючи, які муки ждуть його попереду. Він і гадки не мав, що язиката команда вже виглядає його, аби досхочу надражнитися.
Отже, разом із сонцем Яшка прокинувся. Повагом вийшов із землянки. І перша несподіванка — ціла орава дітей у дворі. Хлопчаки обступили буйволів, галасують, вистрибують, штрикають пальцями:
— Диви, диви, диви!
— А осьо-сьо!
— Вам що тут, цирк?! — хмарою налетів Яшка. — Вимітайся, бо як блисну!
Ватага — в кущі. Пурхнули, як ті горобці, принишкли.
Та хіба надовго? Тепер і люшнею не спровадиш малечу, поки не намозолять прудкі свої оченята.
Та й сам Яшка до ладу не розгледів у потемках, що воно за створіння. З деяким острахом підійшов до худоби. Мамко рідна! І вродиться ж таке неоковирне! Спина горбом, ошийя висить, немов бахрома, ноги, як цурпалки, товсті й короткі, рогачі назад вивернуті. А шерсть — чорна, густа, лиснюча. Ну просто, ради забави, хтось перетовк барана з волом, так-сяк зліпив докупи, ще й вимазав дьогтем!
— Бицю, бицю, бицю, — поманив Яшка чорне страховисько і бочком-бочком став підкрадатися. Буйволи понуро ремигали, навіть оком не повели на нового хазяїна.
А тим часом хлопчаки, набравшись духу, виставили з-під лопухів плескаті носи, уїдливо зачмихали:
— Перевертні!
— Суржики!
— Квачі!
— А щоб вас! — метнувся Яшка, ладен передушити голомозу босоту. Та куди там! Фіть! — розлетілися цвіркуни.
— Яшка, барашка, буйволяча свашка! — виспівували дітлахи; вони почували себе в повній безпеці серед лопушиного царства.
Сердито спльовуючи, погнав Яшка буйволів до Інгулу. Не до верб погнав (хай їм решето, як мовить дід Оврам), а до мосту, де людніше місце. Хлопчаки супроводжували Яшку бур’янами й збуджено гелготіли; жінки, що бігли до кузні з відрами й лопатами, шарахалися в сторону, а безневинна худоба, яка відлякувала степівчан, поволеньки, перевальцем сунула до річки.
Ось тоді-то Яшка й узнав, що за дивний норов буває в тварин. Як тільки буйволи побачили воду — немов осатаніли: задерли хвости, настовбурчили шерсть і вихром понеслись до Інгулу. З розгону — бовть! — плюхнулись у воду, попливли на глибінь, потонули. Яшка так і скам’янів на березі, од подиву роздерши рота. Нема скотини, пропала. Хоч караул кричи. Зненацька щось плеснуло під мостом. Диви! Моржева пика, одні лише ніздрі виткнулись. Як із міху, шумнуло в дві дірки і знов — під воду. З годину, мабуть, купалися буйволи; не видно, не видно їх, потім котресь виставить свій чавунок, сьорбне повітря і на дно. "Дратуються, мурзаті!" — кип’ятився Яшка. Ждав не діждався, коли самі вилізуть на сушу. "Щоб ви там і остались!" Роздягнувся, дрюком вигнав клятих із холодної купелі.
Ні, не лежало Яшчине серце до "моржів". Хоч незабаром і переконався, що скотина роботяща, таку хуру цупить — дай боже мурим волам; хоч можна було й верхи прокататися (нічого, терпить, не скидає), — однак не те. Візьміть лише причандалля — ярмо, занози, війця. Те рипить, те скрипить, те ламається. А швидкість? Сім раз на батькових збігаєш туди й назад, поки "моржі" доплигають… Що не кажіть, святе діло — кінь. Кров гаряча, ноги бистрі, грива чортом, летиш у степу — душа співає.
Як хрест важкий, ніс Яшка немилу буйволяцьку службу. І не було того дня, щоб не згадував свою Трофейну. З оранжевої води позирало на нього холодне око, немов докоряло: "Не догледів, Яшко, не зберіг…" І жагуча лють закипала в душі: хто ж він, убивця?
Одного разу (було це на сході сонця) до Яшки підбіг Вовка Троян, що гнав мимо кузні своє бородате стадо. Деркач саме припасовував до борони оривок гнилої вірьовки, щоб якось прив’язати війце.