Воно здалось йому таким іншим, зовсім іншим, ніж звик він його бачити. Освітилося неземним світлом щастя.
І самого Лазара неначе обсипало іскрами. Вони не палили. Однак від них немов розтоплювалося тіло, а серце розцвітало сяйливою зорею.
Ось-ось розцвіте, сповніє й відірветься, неначе від стеблини, від життя… І полетить виром-водоворотом світляних хвиль високо-високо, так високо, що вже й тепер від самої думки про ці високості забиває дух і крутиться голова…
Лазар зажмурився й відкинувся на подушки[204]…
Марія підбігла до нього. Але Лазар мав силу усміхнутися до неї та ясно й радісно промовив:
— Вибач і ти мені!.. Це з радості… Я такий щасливий!..
Зробив слабий рух рукою.
У Маріїній пам’яті метнулася згадка дитячих літ: ще бувши малим, Лазар не любив, щоб хтось бачив його хвилювання, щоб хтось був свідком його сліз чи болесті. Хотів бути сам, певно, й нині! Щоб самому заспокоїтись…
Магдалина відповіла лише поглядом та усміхом, мовляв: "Розумію й те, несказане!"
Тихенько спустила за собою заслону дверей. Не пішла шукати завжди заклопотаної Марти. Хотілося донести свою радість самоперемоги додому, як світильник, що його несуть перед молодим у весільному поході. А дома, замкнувши двері, підняти високо світло своєї душі, щоб осяяло воно все, все, всі куточки її життя й розлило по ньому скрізь ясність і спокій… Той справжній спокій гармонії! Не спокій безділля!..
Виходячи, стрінула Максиміна:
— Скажи сестрі, що вітаю її, але спішу додому. Подарунки, що їх передала Сара, нехай роздасть сама…
…………………
Марта, як звичайно, довший час забарилася у господарстві. Задоволена виконаною працею, не кваплячись, верталася до піддашків. Пригадувала, в якому закутку господарства ще не було сьогодні дбайливе око!
Тиша у братовому переділі й на веранді дому її вразила. Де ж може бути Маріам? Хіба що втомлений Лазар заснув, а сестра тихенько вийшла в садок… Мабуть!..
Дуже-бо слабий та якийсь змучений був Лазар за останні дні гострими приступами своєї серцевої недуги. Може б, їй туди не йти, щоб не збудити брата?..
Придивлялася, Як умирав день у перламутровім присмерку, і розглянулась. Побачила в затінку під домом улюбленого братового пташка, гірську курочку[205]. Чому ж це Лазар виніс сюди клітку? Вернулася поглянути: чи пташка має їжу й воду? Мала все!
Тоді Марта зробила кілька кроків назад, щоб вернутися до господарства, бо, здається, не наказала прибрати мішків під коморою. А віслюк може пожувати! Раптом спинилася: здалося, що почула тихий Лазарів поклик!
Чомусь видалося, що братів голос був дуже змінений… ніби пробігла тільки тінь його голосу… І це збентежило Марту. Немовби щось сягнуло їй по душі й ураз зачепило всі її струни… І неначе цими струнами були чорні Мартин; кучері, вони затремтіли, ніби стужавіли, ніби напружилися під її смугастим накриттям голови.
Швидко обернулась і майже побігла до піддашків.
Лазар сидів за столом. Але неприродно незручно відкинувся на подушки.
Від тіні темно-зеленої котари, що мала захищати хворого від променів сонця, Лазареве обличчя видалось їй зсинявіло-блідим. Під тією блідістю не відчувалося бодай і ослабленого, але все-таки життя. Уже положення безсило звислої з крісла руки, що виглядала неприродно довгою, як і вся постава із застиглим на обличчі виразом ясної радості, якої не знає життя, були незвичайно дивні…
Марта кинулася до брата й ухопила його за руку.
Сумніву бути не могло: Лазар не жив…
VI. ЗЛАМ
— Але, Паренді! Розповідаєш казки! — Клавдія Прокула блідо всміхнулася до своєї перської казочниці[206], як усміхаються до дитини, вигадливої на неймовірні, хоча й нешкідливі речі.
Паренді не відповіла. Однак Прокула, перебираючи пасмо, прислухалася. Дотримувала і в Єрусалимі, як і в Цезареї, доброго староримського звичаю: вранішні години проводила за пряжею або тканням.
Та цього ранку праця не йшла. Завжди спокійна, як чисте сумління, за що часто була звана Justitia[207], Прокула минулої ночі не спала. А по безсонні не почувала себе добре. Тоді човничок не літав рівно під її вправними пальцями. На чоло раз у раз набігали журливі тіні…
Та, щоб не віддаватися беззастережно своїм думкам, Прокула переривала їх, настирливих, розмовою з освіченою невільницею-поеткою, персіянкою Паренді, на обов’язку якої лежало тільки одно: розповідати цікаві казки.
Але Паренді була нерухома. Нахилилася трохи вперед, підібгавши під себе ноги, й мовчала. Зажмурила очі: спустила погляд, як амфору у глибінь криниці, своєї душі.
"У світі своїх казок, що ними живе, — подумала Прокула, — Паренді зовсім не помічає дійсного життя, ані свого власного. Може, навіть, не помічає і своєї неволі?"
Але за тією думкою надбігла інша. А отже, скільки спраглих життєвими буднями напувала й напоїла вона чарами своєї невичерпної вигадливості! Однак, хоч який чарівний її світ, то чи можна накинути його іншому в такій мірі, щоб і слухач забув про дріб’язки дійсного життя?
Відчула, що ось ті самі думки, через які не могла заснути вночі, знову насідають на неї, забирають у свої лабети… І, щоб щось сказати, запитала тихо:
— Може, ти спиш, Паренді?
Цінила дорогу, з великими труднощами добуту невільницю. По-своєму навіть любила її, як любив Кай своїх сніжно-білих птахів. І, як з улюбленою цінною твариною, поводилася з персіянкою лагідно й ласкаво.
Паренді труснула головою, аж на ній переливчасто й дзвінко засміялися прикраси: зв’язані срібними ретязьками від чільця рясні разки намиста та оздоб шиї.
— Ні, володарко! Паренді не спить, тільки думає-міркує: чи дійсно може воскреснути, повернутися знов до життя людина, замкнена на кілька день і ночей у кам’яному гробі.
— І що ж?
— Володарка не раз бачила поорану глибокими зморшками кісточку з броскви? Чи не спить у ній місяці, а може, й роки, як у кам’яній гробниці, біле пахуче зерно?
Персіянка не розповідала й не пояснювала, говорила ніби тільки для себе. Ішла думкою по вузенькій стежечці в лише їй відомі країни. А того, хто її слухав, вела за собою, як ведуть дитинку за ручку.
— Аж коли світлий Ахура-Мазда[208] скаже душі броскви: "Встань і вийди з гробниці своєї", ніжніший за уста метелика паросток розкриє тверду гробницю-кісточку. І живий появиться на світ… І так скрізь, по всіх землях щороку з’являються тисячі тисяч живих паростків, що спали у гробницях своїх кісточок… Чому ж не міг би вийти з гробу і мертвий Лазар у Витанії?
І знову замовкла.
Грецька рабиня, Аретуза, найближча до своєї доміни, нечутною тінню промайнула з-поза котари. Знала свою доміну, як скарб знає свій каламар та все, що з того каламаря може вийти. Тож тільки глянула й пізнала, що пані не спала вночі та що її мучать настирливі думки.
Покликати Гелу?.. Вона незамінна в таких випадках! Бо ж доміна любить слухати її незрозумілого буркотання… От, як дехто любить слухати муркотіння кота! Але відомості, що їх назбирала Аретуза, такі неймовірні, вражаючі! І не може грекиня їх утримати в собі! Може, вони ще ліпше вплинуть на пані, як Гелине бурмотіння?
Промовила, немов закинула вудочку:
— Від палаців до пастуших куренів — тільки й мови, що про воскресіння у Витанії!..
Не запитала, чи доміна бажає вже брати купіль… Бо відповідь пані могла перервати оповідання!
Але рабиня не насмілювалася сама питати, поки пані не дасть знаку, що хоче довідатися про подробиці події, яка вивела з рівноваги не тільки саме жидівське населення Єрусалима.
— Бачу, що ти вже знов переповнена новинами, — досить байдуже поглянула матрона на невільницю.
Це був хоч і непрямий, але ж таки дозвіл. І Дретуза з натхненням ухопилася за нього:
Що вже там вона! Переповнений новинами цілий край! Але ж вона не тільки чула! На власні о-ч-і! — цими своїми очима бачила, ба-чи-ла: і гріб кам’яний, і самого оживленого мерця!.. Бачила так зблизька, як от бачить світлу доміну! І те місце, де стояв Пророк… І де — небіжчикові сестри!
Усміхалася, безсила затаїти своє надмірне задоволення з переваги над тими, що дістали відомості аж із третіх рук. Вона ж чула все безпосередньо від Максиміна та Маркели, цих її ж таки давніх знайомих! Ба й були рівні своїм становищем!
Вони варті повного довір’я! Чи Цікаво світлій доміні довідатися, як все це сталося? Для Аретузи не було сумніву, що доміні буде цікаво! Тільки ж, коли б не сестра померлого, ота красуня Маріам, гетера з Магдали, чи там з Тиверіади, то воскресіння й не було б! Кажуть: ані не гадав ніхто з Лазаревої фамілії, щоб Магдалина взагалі могла плакати!
А вона, немов той весняний дощ, imber serotinus[209], ой плакала ж! Бо себе винуватила за братову смерть. Аж ніхто віри йняти не може, щоб така красуня, на цілий світ перша, мала таке урочливе око, що так на смерть ударяє!
— Та ж то правдонька правдива! Бо ж коли після тієї Маріам, друга сестра, Марта, на піддашки до брата вступила, Лазар уже затужавів! Як затиснув у пальцях зеренце гіркого мигдалю, що його вживав як лік на. серце, так і не могли того зеренця з руки вийняти! Так і з мигдалиною були й поховали. Це чиста правдонька! А Магдалина дочекалася, що прийшов до Витанії Пророк!
— Воскреси брата! Воскреси брата, та й годі!
Чисте осудовище! Бо ж ізраїльтяни вільних жінок ні за що вважають і при зустрічі відвертаються… Та де! Навіть побити камінням можуть!.. А тут ось: гетера привселюдно Пророкові, Вчителеві ноги обіймає та промовляє!.. Аж у самого Пророка очі, як від сліз, заблищали… І сказав голосом великим: "Та йди вже геть звідси, Лазаре!"
І вийшов! На ж тобі!.. Іде собі з гробу, чисто немов з хати!
Аретуза нахилилася і поцілувала полу Прокулиної туніки:
— Даруй, світла доміно! Призналася я, що я з Преторії…
Прокула зсунула брови. Аретуза вловила цей рух і поквапилася сказати раніш своє слово:
— Сама я бачила живого Лазара… Та що там Лазара! Кого б ти гадала, ясна доміно, кого я там бачила? На власні очі! Тетрархового домоправителя дружину! На Геру й Атену! Саму дружину Хузи. Правда-правдива!.. А до неї й озвався Лазар, саме тоді, як мені Маркела заглянути дозволила! І чула я на власні вуха! — це чиста правдонька! "Ніколи, — каже, — я так добре ще себе не почував, як від часу, коли умер!" Ой, боги великі! Я мало не впала! До смерті цього не забуду.
Згадка про тетрарха болісно діткнулася Прокули, збудивши те, що матрона намагалася приспати.