Це все втома – ми всі втомилися. А ще я скучив за Ліс…
Епізод 7. Кінець початку, або початок кінця
Тут виникає спокуса написати, що стрімкість завоювання Америки правдовидцем Мгамбою аналогічна стрімкості, з якою ті ж таки міжокеанські обшири завойовувало створене Хоррі Додяном Товариство сприяння кремації. За бажання в цьому можна було б розгледіти навіть певну змагальність. Подібний пасаж без сумніву, додав би моїй оповіді свіжості, шарму, екшену, драйву й бозна чого ще, і у випадку написання художнього твору таке було б виправданим, але Тоні Ленґхем не романіст і пріє не над художнім твором, а над сухим звітом про події, свідком і учасником яких був, отож з усією очевидністю заявляє, що збіжного в обох вищезгаданих процесах мало.
Мгамба, головно – зусиллями команди шоу-продюсера, здобував симпатії американців відкрито, феєрично й оглушливо. Хоррі, за яким на час приїзду правдовидця міцно закріпилося назвисько Домнул, навпаки – просочувався в мізки співгромадян непомітно, але послідовно й затято. Мгамба ввірвався в інформаційний простір Сполучених Штатів шаленою грозою – Домнул входив у нього монотонним кислотним дощем, скоріше навіть мрякою. Правдознай пролетів над країною стрімким торнадо – популяризатор кремації охоплював її вітерцем, посилення якого здатні були зафіксувати хіба що особливі прилади на метеостанції. Але найвдалішим видається мені порівняння пірофільського руху з тихою повінню, коли немає ні дощу, ні стрімкого танення снігу, ні руйнування греблі, а вода підступає й підступає. Спочатку це нікого не лякає – діти в захваті лопотять босими ногами по теплих калюжах, за дітьми весело гасають пси, автівки збурюють за собою мальовничі водограї, в яких так гарно шумують сонячні промені. Хтось зачарований, хтось звеселілий, хтось здивований, але ніхто не зляканий – нікому й на гадку не спадає, що на його очах починається Всесвітній Потоп.
Поведеним на чистоті й охайності американцям дуже сподобалася ідея оселитися після воскресіння в новенькому, щойно з "конвеєра", тілі без жодних залишків прижиттєвих хвороб і посмертного розкладу – ні тобі карієсних зубів, ні відвислих черев, ні трупного смороду! Спершу рух прихильників кремації тихо, але майже тотально захопив рідну Айову, потім перекотився в сусідні штати, осередки руху почали з'являтися в мегаполісах. Не було жодної юридичної перепони для розповсюдження ідей Домнула. Адепти пірофілії не порушували законів, не створювали незручностей, не влаштовували вуличних заворушень. Деякий опір рухові спробували було організувати ті, хто харчується з поховального бізнесу, оскільки їхні прибутки почали відчутно танути, але ці кволі потуги розчавив могутній натиск підтримки з боку власників крематоріїв. Як це найчастіше й трапляється, нове знову отримало гору над старим. Підозрюю, що саме спалювачі людських тіл стали першими фінансистами Домнула.
Відчутного поштовху рухові надало публічне приєднання до нього губернатора одного з південних штатів. Членство в Товаристві стало престижним спочатку в цьому регіоні, а за ним і в інших. Вловивши вітер кон'юнктури про співчуття пірофілам, а там і про особисту дружбу з Домнулом почали заявляти політики, і з кожним роком усе впливовіші. Не складно здогадатися, що фінансування діяльності Товариства росло в прямій пропорційності з ростом політичної ваги його чергового симпатика.
Випадкові з'яви Домнула на федеральних телеканалах змінилися постійними, він почав виголошувати з екранів запальні проповіді. Послухати того, хто вигадав таку просту й привабливу ідею з новою оболонкою для безпритульної душі набивалися повні зали прихильників, а ораторський хист лідера руху визнають навіть його затяті супротивники. Ставши на силі Домнул почав втручатися в усі царини життя американців, усе сміливіше й сміливіше радив, що тим їсти, як вдягатися, з ким спати, яку музику слухати, кого підтримувати на виборах. Коли в боротьбі за президентське крісло зійшлися ексцентричний мільярдер і колишня Перша Леді, головний пірофіл недвозначно закликав прихильників руху голосувати за джентльмена, згодом казали, що саме цей його заклик забезпечив перемогу "сивого".
Вічно святковий Лас Вегас не справив особливого враження ані на Мгамбу ні на мене, хоч я давно мріяв побувати в цьому кублі азарту. Сайна найдовше милувалася не новинками сезону в бутіку Прада Ґуччі, а казковою архітектурою Екскалібура, її ж чоловік, задираючи голову на свічку Стратосфери[64], зауважив, що вона либонь, вища за Кенію.
Перед кидком на захід було два тижні весняної Флориди, буяння якої нагадало правдовидцеві буяння рідного Рифту наприкінці дощового сезону. Мгамба смутнів, дратувався, самопочуття йому не поліпшувало навіть запевняння чергового "виправленого" в довічній і бездоганній правдомовності, адже "невиправлених" однаково залишалося значно більше.
Сайна нарешті вгамувала свою шопоманію й затужила за дитинкою, яку досі не народила, напевно таку зміну настрою спричинили в неї відвідини місцевого Діснейленду.
– Для самбурійки бездітність – ганьба! – сказала вона мені одного весняного дня. – А мзунґу, в якого штани тримаються на мотузках (Гарі Кінґ в помочах! – здогадався я) сказав, що цьому можна якось зарадити.
Всією компанією ми відвідали славнозвісний інститут репродуктології[65] в Маямі, але дізнавшись, яким саме чином будуть обстежувати його дружину, Мгамба бурхливо запротестував:
– Не хочу щоб чужі люди заглядали всередину моєї Сайни!
Ціною досягнутого шляхом тривалих переговорів компромісу стала присутність на процедурі самого Мгамби, а до його дружини отримала право доторкнутися виключно лікар-жінка. Репродуктологи погодилися не без остраху, але це було ще не все. Після огляду пацієнтки її чоловікові, а отже й нам з Сіласом Ндіку, повідомили, що треба ще дочекатися результатів тестів, але скоріше за все лиху зможе зарадити штучне запліднення, для чого майбутньому татусеві доведеться здати сім'яну рідину. Коли Мгамбі розтлумачили що воно таке, той схопився на ноги, перекинув журнальний столик, визвірився на репродуктологів, а нам заявив, що вазунґу втратили сором і збожеволіли. Зрозуміло, тему медичного розв'язання проблеми з порядку денного було знято, принаймні тимчасово.
Завтра Мгамба мав виправляти брехунів зі сцени славнозвісного Мандалай Бей Івентс Центру, а оскільки ми мешкали тут таки[66], то в ході пообідньої прогулянки вирішили оглянути місце виступу. Арена була зайнята – дванадцять тисяч люду повторювало якісь вигуки й речитативи вслід за кремезним, уже немолодим, але ще не старим смаглявим чоловіком з натхненним обличчям і довгим, зібраним на потилиці в хвостик, волоссям. На смаглявцеві була однобарвна сіра сутана, яка вільно спадала йому до п'ят, поверх сутани на шиї промовця теліпався золотий ланцюг. Я впізнав чоловіка, і золотий ланцюг упізнав – це був нав'язливий знак Товариства сприяння кремації – символ непідвладного тліні зв'язку між душею і її майбутнім тілом. З невисокого квадратного помосту посеред Івентс Центру віщував Домнул.
Зайшовши, ми поволі наближалися проходом до оратора, тим часом він продовжував проповідь:
– …і коли ми станемо, мертві малі й великі, як пророкував Іван, перед Богом, і відбудемо Суд, і зійдемося оновлені, свіжі й молоді на новій землі, то батько впізнає сина, а сестра брата не за формою носа, не за родимкою й не за шрамом, а за промислом Всевишнього! Підемо, ведені рукою Творця мов сліпі, й торкнемося своєю долонею долоні рідного й обіймемось! І сльози щастя відтворять наші сліпі очниці! Обіймемося, браття й сестри?
– Обіймемося! – відгукнулася арена.
– Геть тління!
– Геть тління! – слухняно видихнули тисячі горлянок.
– Геть трупи!
– Геть трупи!
– Хіба вмираючи, зсутулена кульгава дівчинка не мріє воскреснути стрункою? Хіба беззубий столітній дідуган не хоче відновитися молодим і дужим? Хіба виїдений важкою недугою не мріє повстати здоровим? Хіба Єзекіїл не застерігає видінням, коли воскресають розкидані на полі кістки? Чи хочемо ми відродитися з погризених собаками кісток?
– Ні! – обурено відгукнулись присутні.
– Тільки вогонь оновлення! Тільки нові міхи для нового вина! Тільки вічний цвіт!
– Вічний цвіт! – захоплено відлунив Мандалай Бей.
– Тільки вічна весна!
– Вічна весна!
– Так буде! – патетично продовжував красномовець. – Я – Домнул, посланий до вас небом, аби сказати: тільки вічна весна, тільки вічний цвіт! Я заплющую очі й бачу кожного з вас на новій землі в новій оболонці! Я чую голос Творця: роби що робиш! Я відчуваю свою руку в його долоні: веди їх до мене! Я бачу сльози на очах Божого Сина Ісуса Христа: навіщо ви піддавали гнилизні свої тіла, хіба Я вас такому навчав?
– Він бреше! – вражено вигукнув Мгамба.
Місяці гастролей і багатогодинне спілкування з публікою таки навчили його розуміти дещо з англійської та й Сілас Ндіку був звично поряд. Правдознай нічого не чув про Домнула – він не цікавився новинами, а по телевізору дивився лише програми Нешнл Джіогрефік.
На помості в провідника пірофілів було два мікрофони: один на штативі, другий – в руках Домнула, при необхідності промовець міг покласти його на низенький столик з наїжаченою безліччю закладок Біблією. Саме в цей, пересувний мікрофон віщав Домнул, коли за мент часу переступивши невисокий мотузяний бар'єрчик, на поміст вистрибнув Мгамба.
– Цей мзунґу не чує голосу Бога й не відчуває його руки! – загримів правдовидець у мікрофон на штативі, англійські слова він щедро пересипав рідними, але загальний сенс мовленого можна було зрозуміти, до того ж Мгамба активно жестикулював. – Він брехун!
На хвилину в залі запанувала тиша. Домнул сторопів, сек'юриті, що сиділи обіч помосту розгубились, публіка понаставляла на Мгамбу смартфони, ті що сиділи далі, повставали, аби краще бачити, що відбувається.
– Я Мгамба – запалювався тим часом правдознай, – чоловік який відрізняє брехню від правди! Все, що каже цей мзунґу – брехня! Він не вірить у Бога тому для нього ніякого Бога не існує! Чому так багато людей слухає балаканину одного неправдомовця? Проженіть його!
Нарешті сек'юриті опам'ятались, кілька кремезних молодиків в уніформі стягли Мгамбу з помосту й заходились витурювати його з арени, слідом попхали й нас, в Івентс Центрі зчинився галас.
– Він брехун! Він брехун! Він брехун! – опирався Мгамба і це були його перші слова, вимовлені доволі пристойною англійською.
Нас виштовхували вже за глядацькі трибуни, коли до проповідника нарешті повернувся дар мови.