Але, боячись, що несподіваний дотик може злякати батька, перейшов на другий бік, де було видюще око, й голосно сказав:
— Добридень, тату! Може, помогти вам? Ви хочете сісти?
Трохим Петрович зразу ж ослаб і пустив руку. Голова теж упала на подушку. Він слабо закивав нею і скривив і так скривлений рот, бажаючи, очевидно усміхнутись.
— Сі… ти!... — сказав він ледве чутно.
Вадим догадався і, обережно підклавши ліву руку під батькову шию, другою обняв за худі плечі й легко посадив його. Підводячи, він чув нездоровий тяжкий дух од всього батькового тіла, і особливо з рота. А шия була така хруська, тоненька, безсила! Порожній рукав зачепився за шию ззаду, і було таке вражіння, ніби батько, надприродно викрутивши руку, чухав нею спину.
Вадимові знов було від цього в ногах і животі почування, немов він дивився униз з високої дзвіниці. Він обережно сів коло Трохима Петровича і скинув картуз, поглядаючи на батька. Той трудно дихав, неначе вийшов на високу гору. На лобі дрібно-дрібно билась синя напнута жилка...
Сьогодня при денному світлі ще виразніще було видно батькове каліцтво. Це було щось безглуздо-жорстоке. Немов сили, що завідують життям людини, спеціально змовились так люто поковеркати майстера Стельмашенка. Особливо моторошно було дивитись на око і рот. Око зробилось косим, нахиленим униз, неначе хтось навмисне натягував шкуру на виску. Лінія рота була переломана, як палиця в воді, і та частина рота, що загиналась униз, була весь час гидливо роззявлена, ніби батько когось передражнював. Йому, мабуть, було сьогодня гірше, бо Вадим бачив, як над висками мокро поблискував піт і все лице було олов'яно-жовтого кольору.
— Погано вам, татуню? — спитав Вадим.
Старий не одповів нічого: він сидів з заплющеним оком, хрипко дихаючи й невідомо для чого поклавши здорову руку на стіл, то стулював її в кулак, то розтулював.
— Нащо... му... ить так? — раптом розплющив він око й подивився ним на Вадима. В куточках ока стояла каламутна стара сльоза.
— Хто, тату, мучить? — обережно спитав Вадим.
Батько хитнув головою вгору до неба й підняв туди око. Потім знов заплющив його. Дихав він рідкими й довгими зітханнями, як дихають у сні.
Вадим сидів не рухаючись. За стіною на кухні вже не ляпотіли; замісць того хтось гупав так, немов, насадивши на сокиру дровиняку, силкувався розбити її об підлогу. Чувся гомін жіночих голосів.
— Там и... о... — вмить хитнув батько головою до вікна.
Вадим не зрозумів, але встав і подивився в тому напрямі. На підвіконнику біля Осевих книжок лежав лист. "И... о" — "письмо" — догадався Вадим.
— Письмо, тату?
Трохим Петрович захитав головою.
— Мені?
— O-і, о-і...
Вадим узяв листа, швидко оглядів його і виняв з конверта. Читаючи, він помалу густо почервонів: пан Микульський подавав йому милостиню. Закладаючи листа в конверт, Вадим машинально, як учора, од сорому посвистував кутком рота.
— О-о-ший шо-овік? — спитав батько, киваючи на листа.
Вадим підійшов і знову сів на ліжко.
— Хороший, тату... Ви знаєте, про що він пише. Мама казала? Ну, от... Матиму заробіток. Двадцять п'ять рублів на місяць. Все ж таки що-небудь.
Батько трудно підтвердливо хитав головою.
— А-а, а-а... — щось говорив він.
Вадим одмітив, що сьогодня він далеко гірше розумів батька, ніж у той вечір.
— Теба... оше... дать ужбу... Не бе-и...— підняв, перестерігаючи, палець старий. — Не доб-а ужба...
— Тепа хоче дать службу? — перепитав Вадим. Батько захитав головою.
— Мені.
— А-а, а-а... Не бе-и... Бог нею... Іоном буть... Вадим не розумів.
— Іона?
Трохим Петрович хотів пояснить рукою, потім знов напружив рота і горлом сказав:
— Ужба... іонська...
— Шпіонська?
— А-а, а-а...
Вадим посміхнувся, згадавши вчорашню розмову.
— Не бійтесь, тату, не візьму...
— Ільки не т-еба сваиться ину... — сказав батько.
— Ні, я свариться не буду... Бог з нею. Навіщо? Вона, мабуть, сама не розуміє. Дума, що служба хороша... Бажаючи мені добра, дає... Розуміється... Ні, я не буду нічого... Я скажу, що подумаю, а потім найду иншу роботу, й часу не буде.
— А-а, а-а, — підтвержував батько ласкавим хитанням голови.
Але раптом якось шарпнувся, гикнув і з жахом розплющив око, блиснувши червонувато-синьою банькою. Рука його цупко вп'ялася в край столу і дихання стало частим.
Вадим, схолоднівши, поспішно обняв батька, неначе захищаючи від незримого, невідомого йому ворога.
— Що вам, татуню? Що таке?
Батько неспокійно водив головою і стогнав. Потім пустив усе тіло на руку Вадима і прохрипів:
— А-и...
— Лягти, тату?
— А-а, а-а…
Вадим поклав його на подушку. Тепер було видно все лице з другою, байдуже і тупо— спокійною половиною його. Вона була чудно-свіжа, майже без зморщок, непорушно-застигла і рівного від підборіддя до рідкого волосся кольору. Друга ж, — скошена вся вниз, сковеркана, зморщена, — не то дріжала вся, як дріжить від нестерпного болю шкура на коняці, не то шарпалась. По щоці поблискував слід од сльози. Око було заплющене.
Вадим не зводив напружених очей з батька, немов ще чогось ждучи від його. Але Трохим Петрович дихав уже рівніше, не з такою моторошною хапливістю, як раніше.
Нарешті він зовсім заспокоївся. Але тільки Вадим рухнувся, щоб змінити незручну позу, як він розплющив око і, дивлячись ним на сина з якоюсь строгою, напруженою увагою, на диво виразно і твердо з мукою викрикнув:
— Вадю, Бог є?
Вадим сильно уперся кулаком в ліжко і на мент затримав дихання. Він зразу ж зрозумів, що питання задано не для розмови, не так собі, а з якимсь важним, рішаючим значінням для батька, що одповідь чекається всіма силами душі, і що вона не може бути ні так ні сяк, а певна, категорична, без хитань. Знов згадався Ось.
І сам не знаючи, як се сталось, Вадим тихо, але твердо й непохитно промовив:
— Є, тату!
Батько аж підвів трохи голову, гостро дивлячись сину в лице.
— Ві-иш?
— Вірю, тату.
І знов, як під владою незрозумілої сили, Вадим помалу, впевнено підняв руку і, не зводячи очей з батька, перехрестився два рази.
— Вірю, тату, в Єдиного, Всемогущого Бога.
Трохим Петрович пустив голову на подушку й заплющив око. Лице його стало дивно-спокійним, і навіть гримаса рота не здавалась гидливою, а тільки скорбною. Круг ока лягла тінь умиротворенности й теплого спочинку.
Вадим же все сидів в тій самій позі, боячись рухнутись.
В цей мент рипнули двері й у хату з горщечком в руці війшла Олена Іванівна. Побачивши Вадима, вона зробила злякано-радісні очі, захвилювалась, заспішила і, коли ставила на стіл горщечок, сльози вже текли у неї по щоках.
Вадим обережно встав і пішов їй назустріч. Вона обхопила його вище ліктів руками і, плачучи, припала головою до грудей його.
— Ну, чого ж ви, мамо? Чого плакать? — мягко, почекавши трохи, сказав Вадим і подивився на батька. Але той так само тихо й спокійно лежав, тільки око розплющив.
Олена Іванівна зараз же затихла. Одхилившись і витираючи хвартухом очі, вона з журним докором проговорила:
— Чого плачу? А як же нам, сину, не плакать, як ти так з нами поступаєш? Як же ти міг так, що не прийшов учора? Ждали тебе, ждали, думали, думали, передумали. Вже так і рішили, що забрали тебе знов. Батька б хоч, сину, пожалів, за його подумав. Он що з ним зробив, всю ніч не спав, так переволнувався... Вадим аж кинувся весь.
— Господи Боже! Я ж не думав... А Ось хиба...
Але батько не дав йому договорить. Тільки Олена Іванівна почала про його казать, як він замукав і з несподіваною силою й незадоволенням викрикнув:
— Ні... Неп-авда!
Аж кров йому прилила до голови, а око дивилось з докором і гнівом.
— Неп-авда! Ні... я сам!.. Ні...
Вадим сів на ліжко і заспокоююче погладив батька по плечі.
— Ні, тату, ні... Не хвилюйтесь. Мама це сказали так собі... Я ж розумію ...
Але батько дивився пильним оком на зблідле лице сина і докірливо переводив погляд на Олену Іванівну. Олена Іванівна мовчки підійшла до Вадима і обняла його голову.
— Сину наш!..
І знову сльози покотились крупними швидкими краплями. Вадим узяв між свої долоні одну руку матері і схвильовано-ніжно потискував її. А рука була скоцюрблена, з холодними, задубілими від ревматизму пальцями, з повипинаними од праці синіми жилами.
І материне лице сьогодня видавалось старішим. По обидва боки підборіддя звисали старечі мішечки, а щоки побіля рота позападали. Зморщок було більше, і в них щось чорніло, немов виступала там земля, яка кликала матір до себе. Ніс від сліз почав уже червоніти.
— Годі, мамочко... Простіть мене, я більше не буду так... Я мав деякі діла і не міг прийти... Та й кімнату собі шукав.
Кімната зараз же зацікавила Олену Іванівну. Чи тепла? Чи ясна? Чи дорога?
— Як би нам, сину, хоч з рік-два пожить у своїй хаті, — тужно зітхнула мати. — Та підлічить старенького тата... Хоч би не мучився так. Ти, сину, ходиш там по світах, розпитався б ти дохтурів, чи не можна що зробити. Уже й старий согласний, учора...
Трохим Петрович знов занепокоївся. Напружившись, він сказав:
— Не т-еба...
Олена Іванівна не зрозуміла.
— Що не треба?
— До-то-їв... Уже не т-еба... Там мій до-то!
І Трохим Петрович повів оком вгору.
Мати була вражена і вже хотіла щось сказати, але Вадим обережно потиснув їй руку й підморгнув одним оком. Олена Іванівна зрозуміла і, зітхнувши, покірно сказала:
— Ну, що ж?... Не треба, то й не треба. Може, змилується Бог, та й так полекшає... Вже про здоров'я не помишляємо, аби ж хоч не було мук таких... Це хотілось би... Ну, а як не треба, то й не треба...
Тут Олена Іванівна згадала про лист і хотіла дать його Вадимові. Але, довідавшись, що він уже взяв, почала з цікавістю розпитувати про Микульських, особливо про Олесю.
З листа вона перейшла до Степанидиної пропозіції служби. Переказуючи Вадимові слова Тепи, вона щиро хвалила її, дякувала, прощала їй все. По тону й по деяким словам Олени Іванівни можна було вивести, що вона надавала неабияке значіння цій службі, не тільки з грошового боку, а з більш важного й серйозного. Тут же почала для чогось оповідати, як Тепа перебірає кавалєрами, як гидує ними, як, видно, нудиться й журиться за чимсь чи за кимсь.