Віти дерев зашелестіли і цілком затихли. А душа незрячого відкривається ген аж до дна і з глибоким співчуттям питається:
"Чом тобою, гаю,
Та вітрець не колише..."
І мовчить старий ліс, ледве стримуючись, щоб не зойкнути страшно і не скрикнути від того болю, що зазнав на протязі доргих літ неволі, а пісня бренить уже ніжно і безпосередно:
"Сестро моя, сестро,
Та сестро Україно..."
Щось нове озвалося тут. Здрігнулися, наче хто гострим ножом доторкнувся до самого серця. Озирнулися — що це? Ах, тож це сам отаман Зелений співає... Зігнувся ще низче на шаблю, наче на його плечі лягла незмірна вага чорнозему родючого. —
"Чи привикла, сестро,
Та під Москалем жити?..."
Щось страшне спалахнуло в очах побратимів і зустрілося з полум'ям огнища. Міцнійше стиснули руки холодні люфи наладованих рушниць. І враз обірвався голос отамана і він повернувся до всіх з новим лицем, осяяним якимсь незвиклим сяйвом. Глянули й заніміли. Ще ніколи не бачили його таким. Зашептали між собою: — "Як святий, як святий..."
В той час між вітами дерев з'явився срібний кружок місяця і всі побачили, що то місяшне сяйво впало на його лице. Між деревами заходили чудні тіни. Дядько Пилип озвався перший:
— Ну й пісня-ж!...
Незрячий опустив кобзу на коліна й собі сказав:
— Пісня, братіки, душа наша!...
Отаман Зелений повернувся до товаришів:
— А ну, хто там з голосом, виходь сюди! — гукнув.
— Таж я можу! — озвався Ґонтаренко. — По нашому, як колись в Трипіллі...
— Заспівуй, товаришу! — сказав Зелений, але в той час до нього підійшов якийсь здоровенний чоловічина й сказав:
— Та, той, як що дозволите, то я затягну!...
— А ви знаєте якої? — спитався Зелений.
— Як би не знав, то й не просив — би. — сказав здоровий чоловічина. — Я всіх ченців навчив її співати...
— А ви з монастиря, чи що! — здивувався Зелений,
— З Видубецького, пане отамане І — відповів той.
— Ага!... Ну, гаразд! Зачинайте!
Зарослий чоловічина вирівнявся, склав на груди руки і з його грудей покотилося громове:
"Ой, гаю мій, гаю,
Та густий, непрогляну..."
Ліс задріжав, задвижав і стоголосою луною озвався по всім таборі: "Та густий, непрогляну"...
Співали довго і врочисто, як на Великдень у сільській церкві і затихли тоді, як дійшли до того — "Чи привикла, сестро?..." Тоді після хвилини напруженої мовчанки, несподівано, але одностайно вирвалося з усіх грудей могутнє:
— Слава нашому отаманові, слава!...
Зелений стояв і всміхався, як і завжди, коли знаходився в якім небудь несподіванім положенню. Нарешті махнув рукою і крикнув:
— Слухайте!...
Помалу, як вода на млинових колесах, все тихше і тихше спадали голоси, заким не закінчилися слабким голосом малого повстанця. Тоді стало тихо, як у домовині і отаман Зелений заговорив:
-— Ну, братіки! Посівали трохи і досить! Завтра, як тільки стане сходити сонце, підемо на Умань! Матимемо там чимало чорної роботи, так відпочиньмо трохи і наберімся силоньки! Така моя вам порада і я йду до свого намету!...
— На добраніч, пане отамане, на добраніч! — загули тисячі голосів між деревами.
Зелений вклонився на всі чотири сторони і помалу пішов до свого намету. Слідом за ним пішли Супоня, Проць і Ґонтаренко. Дядько Пилип також хотів іти, але пройшовши де кілька кроків, вернувся назад до огнища.
— Хай собі там... промовив сам до себе.
Став коло вогню, взявся в боки і голосно сказав;
— Може-б ми, братіки, погуляли ще трохи, га?...
— Як так погуляли?! — почулися звідусіль голоси.
— А так! У мене на возі аж три барильці з горілкою марнуються...
— Давайте їх сюди, давайте! — загукали. .— Дати їх, дам, але тільки тим, що танцювати будуть...
Згода, згода! Давайте!... — луною озвався ліс.
Заворушилися кущі, зашелестіла трава, посхоплювалися на ноги і стовпилися коло вогню. Через хвильку з'явилися барильця з горілкою. Поставили їх поруч і в одному з них, хтось меткий зараз-ж вибив закаблуком дно. Дядько Пилип вийняв з кешені блящанну филіжанку і крикнув:
— Я перший! За здоровя нашого пана отамана!
— На здоров'я, на здоров'я!... — загукали.
Підкинули на огнище сухого хмизу, посадили коло вогню незрячого і сказали:
— Грай!...
— Спершу чарку вип'ю! — промовив незрячий.
— Налив йому дядько Пилип повну филіжанку і сказав:
— Пий, музико наш, пий!...
Випив незрячий одну, другу і третю і не скривився навіть.
— Чоловік дві душі має... — сказав поважно. — Одна душа плаче, а друга сміється...
— Як сміється, так хай сміється, а ти, діду, грай І... — відповів дядько Пилип.
Розвісив свою широку матню, виставив наперед ліву ногу і приготовився.
Бренькнули струни дзвінко, дрібно і весело...
— Ех! — маПже простогнав дядько Пилип і вдарив ногою в землю, як стаєнний кінь. — Швидче, музико!...
Вдарив другою ногою і наче буря його підхопила. Задріботів ногами дрібно-дрібно і просто поплив у повітрі. Всі навколо тільки ахнули зі здивовання, бо деж таки видано, щоб такий пень, а був такий легкий?... І задріжали жижки в кождого чоловіка, затремтіло серце і, похапцем пили й низалися в рухливе коло танцю. І це не був той звичайний танець, що буває коло коршми, а це було щось особливе, щось навдивовижу рухливе, що не знало собі меж і що не могло спинитися нІякою силою.
Все дрібнійше й дрібнійте бренькочуть струни, все часті йше й частійше перебірають ногами незлічені пари бородатих і вусатих гречкосіїв, як ніколи і ні на якім весіллю.
Дядько Пилип перед веде. Його лице нерухоме, як із каменю. Очі звів до неба далекого, наче молиться, а в глибині чоловічків зелені проміні місяця грають.
Лантухом викотився в середину кола здоровий чоловічина, що заспівував пісню, і не своїм голосом крикнув:
— Давайте, будемо так, як вовкулаки!...
— Ха-ха— ха!... — озвалося коло. — Як вовкулаки!... Як вовкулаки!...
— Диви ти, шо святий отець з Видубецького каже!... — крикнув хтось коло барильця з горілкою.
— Тзі-т він наш!... — загомонів ліс, — Наш... наш...
І враз дядько Пилип зупинився. Вийшов з кола і прохрипів:
— Тісно мені тут!... В поле хочу, в широке поле!...
Звернув на бік між кущі і став садити гопака.
— Я їм покажу! Я їм покажу! — цідив крізь зуби.
Нарешті випорожнилися барильця і коло стало меншати. Натомість більшало число танцюристів між кущами. Стомлений, знесилений незрячий ледве що перебірає пальцями, але струни вже самі грають, як і самі собою танцюють гречкосійські ноги. Глухо гомонить земля від тупоту ніг, тихо згасає огнище, а натомість світить ясний місяць з високого неба і, байдуже дивиться він на страшний танець Зеленовців і бачить він, як широкими полями ходить неприборкана трівога і як скрадається поза клунями селянська чуйність:
— Ви спите, куме Степане?
— Ні, не сплю, куме Іване!...
Ця ніч в Грековім лісі стала на завжди памятною для кождого Зеленовця, бо в ній кождий з них відкрив друг другу свою душу і кождий з них раз на завжди зрозумів себе і других таких, як він сам... І після цеї ночі вже не було між ними неладу, ні роздору, а було одне тіло могутнє, один дух непереможний, одне горіння всеочищаюче...
І під час того шаленого танцю, отаман Зелений сидів у свому наметі і тихо розмовляв з товаришами.
— Скільки у вас зараз людей? — питався Супоні.
— Чотирі тисячі. — відповідав той.
— А в тебе? — звернувся до Ґонтаревка.
— Три тисячі й вісімсот сорок сім...
— Ну, а як у вас? — нахилився до Проця.
— Дві тисячі й триста двадцять.
— Коло мене, разом з трипільцями, певних пять тисяч, але, от, цікаво знати, скільки прийшло з дядьком Пилипом? — заговорив Зелений.
— Здається, що три тисячі... — сказав Ґонтаренко. — Але ця цифра на час бою може побільшитися в десятеро косарями...
— А села вже сповіщено?
— Звичайно!... Ще позавчора.
— Ага! Тоді, значиться, все гаразд... Маємо певних 18.167 чоловіка проти трьох червоних дівізій... Підем на Умань з трьох боків... Я з трипільцями йду головним шляхом і займаю залізницю, а ви підете так, щоб охопити ворога з боків... На тили післати шість босих сотень, щоб вони в свій час напали на ворожу артилерію...
— Вийняв записника, розгорнув мапу Уманського повіту і сказав:
— Треба все, до найменших дрібниць, обговорити.
Всі четверо нахилилися над мапою і так радилися між собою.
Нарешті було вирішено, що Супоня й Ґонтаренко рівними силами почнуть наступати з двох боків, потім мають виступити на ворожих тилах босі сотні і тоді "просто в чоло" вдарить сам Зелений. Проць, як весь час виконував обовязки начальника штабу, мав їх виковувати і під час бою...
Була вже північ, як скінчили нараду і Супоня з Ґонтаренком зараз-же пішли до своїх загонів. Проць лишився з отаманом.
Як тільки вони вийшли, Зелений відсунув від себе мапу і важко зітхнув:
— Сам це знаю, чого мені так важко стало?...
— Того, що велике завдання взялисте на себе... — промовив Проць. — Змагатися так, як ми змагаємся, то не камінь товкти на Тирольському гостинцеві...
— А ви хіба товкли його? — спитався Зелений.
— Ще й як завзято! — засміявся Проць. — Перша моя самостійна праця була, як зі школи вигнали...
— Ну, а я так і не вчився в тих школах... — зі смутком промовив Зелений, — Отак із дитячих літ все сам та сам... Чи то що роблю, чи то навіть і сплю, а все до чогось сам доходжу... Так і до Вкраїни дійшов і знаю її, як свою маму рідну...
— Цікаво, чи знав іцо про неї Довбуш? — сказав Проць.
— Напевне знав... — промовив Зелений. — Знав Довбуш, знав і Кармелюк... Коли боролися, то мусіли не тільки знати, але й вірити...
Зупинився на хвилинку. Якось дивно подивився на Проця і, ледви чутним голосом, спитався:
— А ти, Процю, віриш?
— Вірю, батьку отамане! — відповів той і, вмить, упав перед ним на коліна і тричі поцілував землю. — Вірю, що ця земля свята є!...
— Не треба так, не треба! — зворушено сказав Зелений, підіймаючи його з долу. — Хай сам Бог буде свідком твоєї присяги святої!...
... Сходила світова зірниця, як вони лягли відпочити трохи і то була, властиво, остання спокійна ніч...
4. УМАНЬ.
В лісах бухкало, наче хто дерева рубав. Над містом раз за разом повставали димові точки від шрапнельних розривів, які, не розходючись, повільно пливли в повітрі. На передмістях, як навіжені, торохтіли десятки кулеметів і заклопотані лиця червоних командірів поспішно ховалися за тільки-що висипані невеличкі насипи мілких шанців.
Супоня й Ґонтаренко так нагло підступили з обох боків до міста, що червоні застави ледви стримували їх наступ в той час, як залога ще спала міцним сном.