Та не міг. Підбігли люди і віднесли її вбік. У руках жінки заклякла дернюга.
Трактор гойднувся, перевалюючись, через межу. Поруч з ним бігла зграйка дітей. Йосип, босий, у підкочених штанцях, з ними. Завидував Грицькові, який розсівся на зеленому сидінні ззаду за трактором і правив плугами.
– На дорогу!
– Вивалюй на дорогу!
Брязкаючи гусеницями, трактор сунув на гурт селян.
– Одступіться, то ж не кінь, що сполохається…
Дід Архип застиг над ковінькою. Дивувався, як ота залізна потвора швидко лізе по полю, чіпляючись гострими лапами, і тягне за собою п'ять плугів.
Трактор попакотів на другий круг. Дід побрів у ріллю. Погруз у пухкій землі.
– Глибоко? – присів коло нього Антін.
– Кіньми б так нізащо не взяв. А огріхів не робить?
– Здається, ні.
– Трохиме! – підняв ковіньку дід.
– Агов.
– Огріхів нема?
– Нема, дідуню!
– Треба придивлятися… Не собі орють. Можуть сяк-так. Як служив я у пана…
Трактор знову наближався. Мотор рівномірно стугонів.
12
Обвішаний торбами, з лірою через плече, селом кульгав старець у синіх окулярах. Вештався по дворах, зупинявся перед вікнами, крутив ліру, наспівуючи. Одержавши скибку хліба, цілував її, бережно кладучи в торбу.– Хай спасе вас господь бог і нагородить своєю великою милістю за любов і доброту до нещасного каліки, що загубив зір на війні,– тягнув сумовитим голосом.
Старці, та ще й з лірою, не часто трапляються по селах. Біля журавля обступив його натовп.
– Заграйте нам!
– Заспівайте.
– Воєнної чи божеської? – кульгав до цямрини.
– Воєнної, воєнної,– де й узявся Йосип.
Підвели за руку до білого каменя.
– Заспіваю вам козацької, стрілецької.
Там у по-олі моги-ила
З вітро-ом го-овори-ла…
Густий бас брав низькі ноти, тремтів. Тужно озивалася ліра.
Буйним вітром повіяло коло криниці, зашелестіла трава. Не одна з молодиць витерла сльозу за молоденьким козаком, що впав з коня вороного. Не вскочити йому більше в стальні стремена, не натягнути, поводдя. Ірже над ним вірний товариш, довбаючи копитом сиру землю, та не розбудити бійця молодого.
Зажурені молодиці посхилялись над відрами. Бринять глухо струни.
Старець ховає ліру, підтягує торби. Йому простягають хліб, головку часнику цибулину.
– Щасти вам боже, а мені б тільки сонечко сяяло, вітри б не пронизували. Погрію ребра – і далі.
Покульгав вулицею. За селом звернув із шляху до Бородаєвого хутора.
– Дід! Дід з лірою! – загорланив на подвір'ї Маркіян.
– Не напускай собак, синку. Вони люті, поганські.
– А заграєте?
– Чому б не потішити. Може б, мати гарячого борщу мені насипала?
– Розплодилось вас. Всякий руку підставляє,– огризнулася з ганку Мотря. – Все роздали. Нічого немає.
– Він заграє. Дайте йому юшки тієї,що я не доїв.
Лірник посунув у хату.
– Мир дому сьому і тим, хто в домі сім.
Бородай виглянув з світлиці. Побачивши, що то старець, сховався назад.
Мотря налила юшки.
– Сердитого господаря маєте.
Бородай знову висунув голову.
– Вітаю, вітаю вас, добродію, – кланявся старець.
Він зняв окуляри, протер водянисті очі. Видлубав з лахміття цидулку[17] і подав хазяїнові.
– Від Глущенка.
Бородай окинув лірника недовірливим поглядом. Вийшов у світлицю з папірцем.
Старець скинув з себе мішки з хлібом.
– Оддайте свиням: тяжко носити.
– Маркіян! Марш сторожувати! – наказав Бородай.
Мотря накривала у світлиці. Бородай держав нежданому гостеві рушник, коли той умивався.
Лірник виголодався. Уминав, аж за вухами лящало. Витерши товсті губи, кивнув Бородаєві: мовляв, нехай баба вийде, чого їй тут стовбичити.
– Чом не в колгоспі, не на роботі? – спитав Бородая.
– Обідати прийшов, – підсунувся ближче Бородай.
– Тоді йдіть, а розмову відкладемо до вечора, щоб не запідозрили.
– Так зле, і так недобре. Збираєтесь заночувати? Не майте гадки, що я того… Час неспокійний. Краще зараз, пане…
– Усі ви, як зайці. Труситесь за свої шкури! Мало вам діла до загальної ідеї!
Гість скрутив цигарку, чиркнув запальничкою. Їдкий дим пряв тонку основу, розповзаючись по світлиці.
– На роботу не підете?
– Збрешу, що заслаб. І так товчуся, як Марко по пеклі, від світання до смеркання.
– Будівлі деякі забрали?
– Сам цинк зривав. Віддав, аби вдавилися.
– Не чекали на мене?
– Навпаки. Снилося навіть щось…
– Такі люди, як ви, нам потрібні. Маю певні вісті. Далі як до зими совіти не протримаються. Розправимо плечі, розв'яжемо руки. Але мусимо не спати, а діяти, – лірник стиснув кулак, аж пальці хруснули.
– Передайте Глущенку – дещо зроблено…
– Чув, в колгосп втерлися? Бригадиром? Список ведете?
– Еге ж.
– А з отцем Анатолієм парафії не поділили?
Бородай обм'як, закліпав повіками.
– Запитую вас, добродію!
– Се д-дало мені авторитет, пане.
– Вам дало? А отцеві Анатолію загибель? Ми стільки б'ємось, щоб привернути людей до церкви. Зараз підходящий момент. Кричимо: церкви не сьогодні-завтра під замок, перероблять на клуби, на стайні, хоча знаємо, що більшовики на те ніколи не підуть. Священикам робота. Чули, в сусідньому районі, забув село, голова колгоспу витягнувся?
– Інтересно… – процідив Бородай.
– Тільки між нами. Згодні, що на селах – темнота?
– Та розсівається потроху…
– Темнота, не заперечуйте. Захворіє хто, – не до лікаря, до знахаря чи до священика ідуть. І той прийшов висповідатися і запричащатися. Вкусив тіла господнього – і застигла навіки кров у його жилах. Ви мене розумієте?
– Отруєно його причастям?
– А ви такого спільника, як отець Анатолій, позбулись… Думати треба, – гість стукав себе по лобі.
Він вийняв із пазухи картонну коробочку.
– Візьміть, коням дасте.
Бородай взяв пакуночок.
– Якщо тільки до зими… озимину можна так посіяти…
– Ваша справа. Давайте список.
Бородай зняв ікону. Витягнув маленькі цвяшки, відхилив дикт і дістав аркуші паперу.
– Тут і з району, і з навколишніх сіл прізвища. Тих, навпроти кого хрестики, всіх можна…
– Дякую.
– А як же вельмишановний Глущенко?
– В області. В наросвіті методистом по рідній мові. З лекціями їздить, за чистоту мови вболіває, яку поляки засмітили. Скоро книжку видасть. Я ж по селах пісні, прислів'я збираю.
– Хитро.
– Так приймете на ніч?
– Воно б… самі знаєте.
Лірник заходився поратись коло своїх торбин.
Вийшов з хати, забринькав на лірі:
Господу богу помолимось,
Славу козацьку хвалім!
Покульгав на вулицю.
13
Ще півні не співали, як до Таранчуків постукали у вікно. Мати прожогом метнулась до дверей.– Хто там?
– Свої, не бійтеся.
Відкинула защіпку – міліція.
– Покличте, господине, свого господаря. Справа до нього є,– топтався міліціонер на порозі.
Ганна подалася будити чоловіка. Йосип теж встав.
"Щоб воно могло вчинитися?" – одягаючись, з тривогою думав Антін.
Всі троє вийшли на подвір'я.
Міліціонер став вибачатися, що потурбував так рано.
Антона покликано за понятого.
– Годинки дві-три побуде з нами ваш господар, так що не турбуйтесь, господине, – запевнив Ганну міліціонер.
Йосип теж вислизнув на вулицю.
Підійшли до обійстя дядька Трохима.
Міліціонери довгими і тонкими залізними палицями копирсали землю на городі, за хатою, за коморою.
Йосип затаївся за деревом.
Біля виритих ям стояли Бородай, дід Архип, міліціонери, дядько Трохим.
Дядька Трохима допитували.
– Де ще заховав?
– Нічого я не ховав, товариші.
– Які ми тобі товариші. Допався до влади, награбував добра, позакопував, ще й невинним телям прикидаєшся.
Дядько Трохим намагався щось пояснити, але його грубо обірвали.
З хати вивели тітку Химку.
– Змилуйтеся, то хтось підстроїв. Зроду-звіку не чіпали ми чужого.
– Хто б міг подумати? Ну, як же ти, Трохиме?.. – бубонів і розводив руками дід Архип. – Я тоді хуру натяг, так то ж по темноті своїй.
– Не смій розмовляти з арештованим, діду, – приклав руку до козирка міліціонер.
– Шмаркач ти, хоч і міліція, – розсердився дід. – Думаєш, душа за нього не болить. З отаких-о знаю…
Ранок збудив село. Люди збиралися юрбами біля подвір'я Трохима.
Хома швендяв поміж людьми і на всю пельку горланив:
– Файного маємо голову! Мене ледве не вбив за осадницьке добро, а сам награбастав, що й онукам вистачить… Та від суду не втік!
– Мабуть, все погнило, – бідкався хтось.
– У нього згниє? – зло кричав Хома. – Він знав, як закопувати!
Йосип, ледь стримуючи сльози, побіг навпростець до Єви Станіславівни.
Вчителька лагодилася йти на уроки. Шкільний сторож уже передав їй сумну новину.
Йосип, збиваючись, розказував, як багато добра розкопали, як тітка Химка бідкалася, божилась, що хтось підстроїв оте все.
Єва Станіславівна, слухаючи Йосипа, нервово м'яла в руках хустинку.
Сказала, що після уроків зразу ж піде до міста.
Трохима повели ополудні. Ступав він широким, твердим кроком. Як ішов селом, відчував на собі пекучі погляди односельчан. Капнула сльоза, певно, єдина за все життя.
…Десь далеко, за Іквою, шумить Ялинець, навіваючи сум і журу.
Не світилося у той вечір в Трохимовій хаті. На порозі сиділа Химка, схиливши голову на коліна, мов заклякла. До кого слово мовити, з ким тугою поділитись? З тим печальним вітром, що стогне, гуде в комині? Чи з тими тоскними зірками, що повисли над головою?
Ганна накинула на плечі кожушок.
– До Химки, Антоне.
– Не ходи.
І Йосипа батько не пускав нікуди з хати, але хлопець настояв, що йому треба провідати вчительку.
Вечір чатував над селом.
Квапився Йосип до Єви Станіславівни, а вона йому назустріч йде. Навпроти клубу здибалися.
Єва Станіславівна сумна, заклопотана.
– Єво Станіславівно, бачились з дядьком Трохимом? Правда, він зовсім не винний?
– Не пустили мене до дядька Трохима. Нічого, суд буде – тоді все випливе на чисту воду. Ідем тітку Химу провідаєм.
– То я ще в клуб забіжу. Заберу Миколу і Гриця.
Швидко хлопець майнув до клубу, та ще швидше вискочив звідтіля.
– Слухають собі Гриць з Миколкою радіо, – сердитий, доповів учительці.– Прошу їх, аби до тітки Хими перескочити, а вони: "Чого ми до ворогів підемо?"
– Отак багато хто говорить, – зітхнула Єва Станіславівна.