Петро нагадував їй дуже знайому і близьку людину із мрії чи сну. А він уже знав, що це той самий янгол, який урятував його діда.
Одужував із усвідомленням того, що його життя належить їй. Мати подарувала його один раз, а ця дівчина — вдруге. Ні, його почуття стократ сильніше і вище вдячності. Це було смертельне кохання у повному розумінні цього слова. Боявся, що, втративши її, справді помре, бо вона була його кров'ю і душею. З жахом розумів, що з дня на день наближається мить, коли зробить найбільшу помилку в житті — піде, не сказавши їй про свою любов. Але як переступити межу взаємної недовіри?
І ось він уже стоїть за ворітьми шпиталю зі своїм рюкзаком, ще нічого не втрачено, ще мости не спалені, але ноги ніби хто смолою приклеїв до асфальту. "Купи квіточки, синку, недорого...", — звернулася до нього якась бабуся. Він поклав до її ніг жмут грошей, що були в кишені, схопив букет червоно-чорних жоржин, і рвонув назад. Не знайшов її в жодній із палат, і в сестринській не було. "Де Марія!?" — дико закричав до її подруги Оксани. "Там", — показала рукою перелякана. Його Яблунька сиділа у маленькій комірчині й гірко плакала, поклавши голову на стіл. Упав перед нею навколішки. "Пробач мені, я..."
— Діду, мамо, приймайте гостей, — гукнув Петро, відчинивши двері рідного дому.
— Сину! — зойкнула мати.
— М.марія?! — скрикнув Сократ, випустивши з рук миску з моченими антонівками.
Та воскресла яблунька тієї осені вродила вперше...
Приймак
— Як думаєш, завалимо його у трьох? — тремтячим голосом запитав Мишко.
— Та легко, він же доходяга, дистрофік, та ще й під мухою, — заспокоїв Славко.
— Ша, мабуть, іде, приготувалися, — дав команду Сергій.
У коло від ліхтаря на стовпі, заповзла чиясь тінь. Без сумніву, це був він, ненависний приймак, ворог номер один, Микола Одинець, або Пацюк, так його прозвав Мишко, за худе, видовжене обличчя, горбатий ніс, через які він скидався на популярного американського актора Тома Круза. І що мати в ньому знайшла? І як взагалі могла знехтувати думкою Мишка, який був проти цього шлюбу, і зрадити пам'ять батька, котрий помер три роки тому? Але тоді хлопцю було лише тринадцять, а зараз — інша справа: з'явилися біцепси(мати казала, що, вони такі ж дебелі, як у горобця під коліном), пушок під носом і легенький басок. Став пацаном, ходив на бокс. Тож потовкти ребра цьому чужаку, що прибився з інших країв не коштуватиме особливих зусиль.
Хлопці опустили балаклави на обличчя і коли ціль порівнялася, накинулися на неї, ніби молоді голодні вовченята на старого оленя. Налетіли хаотично, без усякого плану і тактики лише в розрахунку на раптовість. Але що за мара? Було враження, що б'ються з тінню, яка ніби сміючись над ними, падала то праворуч, то ліворуч, то підіймалася над ними, то кружляла навколо. Зрештою, якась невідома сила згребла їх до купи і притиснула до землі, перед цим легенько, але досить дошкульно стукнувши лобами. З хвилину вони боялися поворушитися, потім поволі підвелися, важко хекаючи, ніби випірнули із води.
— Що це було? — хапав ротом повітря Сергій.
— А, може, ц-це-е не він? — промекав розгублено Славко.
— Мабуть, помилилися, точно, не він, — запевнив їх Мишко, хоча знав напевне, що це Микола, але не той, якого він собі досі уявляв — затурканого і тихого приймака, який кота називає на "ви", а якийсь інший, зовсім невідомий — сильний, спритний, великодушний. Але від цього раптового відкриття не відбулося перелому у його ставленні до вітчима, навпаки ненависть спалахнула з новою силою. Ще раз подумки порівняв його з батьком...Та куди тому бездомному приблуді, який десь залишив двоє дітей і дружину, до — кучерявого красеня, директора комунгоспу, якого шанувало все селище.
Після смерті батька Мишко дуже змінився. Ніби зламалася в ньому невидима пружинка, став якимсь безформним, ніби кисіль, ну, ніяким. Був рішучим і боязливим, жорстоким і милосердним, добрим і злим, плаксивим і мужнім. Він не знав, як йому діяти в тій чи іншій ситуації: збрехати, чи сказати правду, дати здачі кривднику чи поступитися, пробачати другові образу чи ні. Він ніби балансував на тонкій павутині над прірвою, шукаючи якогось опертя і не знаходив його. Наче дві зелені гадюки заповзли у його серце тривога і страх перед усіма й усім. Коли ловив себе на цьому, люто кидався в бійку навіть на сильніших і старших хлопців, зважувався на дурні й відчайдушні вчинки, наприклад, стрибав сторч головою з мосту у річку, чи намагався осідлати крижини, що пропливали мимо дніпровського берега, або забирався в шину від трактора і наказував хлопцям пустити її згори... Не знав, як жити, чого прагнути, плив собі за течією і далі одинадцятого класу своєї перспективи не уявляв. Але, коли поріг їхнього дому переступив Микола Одинець, його життя одразу набуло сенсу — помститися за батька, віднадити його від матері.
Чи вона його кохала? Так, якщо судити з того, як спалахували жіночі щічки, коли сиділи разом за столом, як швидко летіли у його бік її полум'яні погляди, коли він щось робив у дворі чи саду. А чули б ви, як ніжно і трепетно і водночас мелодійно вона вимовляла його просте ім'я: "Ми-ко-ло". Ніби троїсті музики грали. А Мишко постійно хотів всю оцю музику зіпсувати, якоюсь капостю. Ех, Марія! Вона теж зі смертю чоловіка, як і Мишко, була втратила опертя, розгубилася, розклеїлася, розкисла, навіть стала марніти, як квітка, яку забули поливати. А от тепер із Миколою знову розцвітала, в ній розпукувалися все нові й нові бутони, ніби на гілці троянди. Але ж вона була і матір'ю. І добре розуміла, що відбувається в серці сина. Ну, як його пом'якшити, обламати на ньому колючки. Вона перебрала різні слова, різні приклади в пам'яті, бо й сама виховувалася без батька, який загинув, проте швидко прийняла нового материного чоловіка, називала його татом і він її любив, як рідну. Але, мабуть, тоді був час інший, тяжчий, через, що люди горнулися одне до одного. Не могла натішитися, коли син із Миколою грали в шахи, чи робили щось разом у саду. Перетворювалася вся на слух, чи не назве Мишко Миколу..батьком? Та й в серці підлітка іноді народжувався теплий клубочок, що потім підкочувався до горла й мало не виривався словом "Тату". Але виходило, щось на кшталт кашлю чи ідіотського мекання: "е-е-е", "и-и-и". Микола, ніби розумів цю боротьбу, піднімав очі, і сумно посміхався.
Одного дня він прийшов додому п'яний як чіп. Задерев'янілим язиком пробелькотів: "Поминали товаришів по Іраку..." Але Марія на них не звернула увагу. Замахнулася, щоб дати ляпаса: "Ах ти ж." Але Микола інстинктивно ухилився і вона впала на гору каструль, що стояли в кутку веранди. Тоді в бік обличчя вітчима полетіли два Мишкових кулачки, але теж не влучили, Микола притиснув хлопця до себе: "Не треба, сину".
Саме після оцього випадку й вирішили хлопці поколошматити приймака. Не вийшло. Отоді й загадав Мишко слова, що зірвалися з п'яного Миколиного язика того неприємного "каструльного" вечора: "Поминали товаришів по Іраку." То, виходить, Микола. із тих. ні, не може бути, але, чому він ніколи про це не згадував?
Якось Мишко прибіг увечері додому. А тут якась подія. За столом — Микола, Марія і її батько, дід Іван. Всі якісь урочисті, напружені, розпашілі, бо вже, мабуть, трохи випили, а мати стискала Миколину руку і плакала. Він ішов на війну...
Коли біля військкомату сідав в автобус сказав: "Нікого, нічого ніколи не бійся, сину", — сказав, ніби це не він, а Мишко йшов воювати.
З хлопцем сталася якась дивна і раптова переміна. Ніби світ перевернувся і став із голови на ноги. Все тепер у ньому зрозуміле: біле — це біле, чорне — це чорне, підлість є підлість, а зрада, є зрада. В рухах і очах з'явилася впевненість, в голосі — твердість. Душа — вже не безформна вата, а щось на кшталт макета атома, що стояв у шкільному кабінеті фізики.
— Ну, як там твій приймачок, мабуть, драпає від "сепарів", — якогось дня почувся над вухом підленький голосочок друга Славка, до речі, вже колишнього друга, бо Мишко, не роздумуючи затопив йому у пику.
У хлопця вже не було сумнівів, щодо свого життєвого вибору. Ну, звісно, стане військовим, як і його...батько. Йому кортіло вимовити це слово, і він його вимовить, а не видушить, легко й невимушено, як тільки Микола вийде на зв'язок. Але він не телефонував уже другий тиждень. Це був серпень того, найтяжчого українського року. Марія, почорніла, а Мишко з дідом не знали, як її втішити.
Зателефонував якийсь офіцер із Генштабу і повідомив, що Микола Одинець під Іловайськом був поранений і потрапив у полон. Живий, здоровий. Ведуться переговори про його обмін. Є надія на успіх. Передавав усім привіт, особливо Михайлу, є у вас такий? Ну, добре, він вас любить, чекайте і тримайтеся...
За вікном — сніг, тяжкий, лапатий. Михайло — на уроці літератури, проте думками далеко, фломастером вимальовує на папері танки, самохідні гармати, і бійців, які біжать в атаку, мабуть, вже немає на землі такого, виду озброєнь, про які він не знав би. Якби ж оце все нашим бійцям на фронт на сході, то, мабуть, летіли б шкереберть із нашої землі усі зайди. Оксанка, його зеленоока сусідонька по парті, штурхає його під бік: наближається Василь Петрович. Михайло поспіхом, із досадою прикриває свою батальну сцену зошитом, от морока, знову не дали Миколі кинути гранату. Нарешті рятівний дзвінок. Останній. Хлопець виходить на поріг школи і ніби примерзає до нього ногами. Мимо, пролітає лавина школярів, хтось із друзів торсає його за плече: "Ідеш не тренування?" Ніби з-під землі перед ним виросли двоє дівчаток — Лідочка і Оксанка і хором проспівали: "Ти обіцяв нас навчити кататися на ковзанах!" Добре, добре, але дайте розгледіти, що там біля воріт. А там, щось таке, що його непокоїть і хвилює. У сніжному мареві — дві білі засніжені постаті — якась дуже знайома жінка у пуховій хустині, яка тримає під руку якогось теж дуже знайомого чоловіка у камуфляжі. Та це ж мама і.Микола!
— Тату! — вирвалося в нього з грудей так голосно і невимушено, що вся ота шкільна лава вмить застигла, ніби на неї дмухнув сам дід Мороз. Тільки сльози на очах він не зміг заморозити, бо всі знали Миколину історію...
Розвідник
Велика і мобілку брат Микола подарував Павликові, коли йшов на війну.