Правда, це може бути й "зачепер", скочити на останній тамбур. Бо якщо ти комусь дуже потрібен, то він і підлетить вертольотом, і сяде на вагон.
На наступній станції провідниця ледве встигла обтерти поручні, одкинути підніжку й випустити пасажирів, як до неї підійшов добродій у залізничній формі, але вийняв і показав посвідчення зовсім інше.
Дівчина удала спокій, бо таке частенько трапляється, тут чорт усіляких носить. Чоловік не квапився, але коли почалася посадка, він піднявся в тамбур і, перебігши очима квитка, запропонував одній тітонці:
– Я б дуже просив вас перейти у другий вагон, – і запропонував їй туди квиток. – Тут така справа: їде дружина одного чоловіка, й він дуже просив вас, аби допомогли йому.
Тітка зраділа, що є привід обуритись, тут і так мороки повен рот, так ще...
Однак чоловік елегантним рухом фокусника поліз до себе у внутрішню кишеню і, на превеликий подив провідниці, витяг звідти не своє грізне посвідчення, а пляшечку парфумів "Конті", тітонька просіяла, бо їй здалося, наче аромат заповнив не лише тамбур, а й усе її подальше життя.
"А мені, засранець, нічого не дав", – підкопилила губу провідниця.
Далі почалося вже геть для неї незрозуміле – на іншій станції до неї підійшов типовий контролер. Вона забожилася б, що досі жодного разу його не бачила, бо контролери були тут усі свої. А цей показав посвідчення геть не контролерське. А коли почалася посадка, зробив схожу пропозицію двом дядькам. Щоправда, презентувавши їм не парфуми, а по літровій пляшці "Житньої".
Провідниця зацікавилася: а кого ж ці перевдягнуті залізничники підсадили в поїзд? Якийсь службовий інстинкт змусив її зачинитися в купе на замок – слава Богу, наближалася ніч, і "людина має законне право відпочити від цих клятих пасажирів", натуральних і підсадних, чорт би їх забрав – і тих, і інших.
Жора мчав крізь ніч, і з кожною хвилиною підступалася радість, що він вирине з безмірного натовпу і впаде в братні обійми укропів, він уже наперед відчував ці дужі потиски, чув рідний сміх, хрипкі жарти.
Це, як бувши маленьким, ішов з мамою на пляж і сам собі не вірив, що ось уже за якихось десять хвилин радісно шубовсне у воду. Або, повертаючись звідти додому, мав радісне передчуття морозива – ось зараз почнеться алея, а на ній ятка – невже за якісь дві хвилини він доторкнеться до дива?
Так‑так, так‑так, – дзвінко підтакували колеса.
Плацкартна публіка не викликала заперечень, Жора "просканував" усіх поблизу – не могли ж якісь хитрозроблені сепарюги так досконало повтягувати в себе силові поля?
Поруч сидів славний чоловік з теплим поглядом, він ніяк не міг відірватися від книжки, ще б пак, автор – Кастанеда, це, бач, література не для підсадних. Лагідність, з якою той пробігав рядки, тамуючи насолоду, багато б чого могла розповісти про добродія, однак Жора не хотів перевіряти, не хотів ламати людині кайф. От якби той читав Маккіавелі, то була б інша річ.
Чаю чомусь не було, отож хлопець подався по воду, аби позбавитись дискомфорту. По дорозі побачив благальні дівочі очі – людина у формі викликає надію, а надто, якщо до тебе в купе чіпляється якийсь командировочний. Той, забачивши бійця, одразу прибрав руки й слова.
"От би непогано заліпити кружкою в морду", – подумав хлопець, але як потім з цієї кружки пити воду?
Повернувшись із водопою, Жора побачив, що верхні вже полягали, а інтелігент заховав улюблену книжку і теж уже вкладається до сну. Жора також вирішив застелятися, коли несподівано почув такий наче писк, висунув голову в прохід і побачив ту дівчинку, вона, вирвавшись од нахаби, поправляла зачіску і рухалася сюди.
– Можна, я..? – кивнула на лавку.
– Сідайте, – зітхнув Жора, хоча його зовсім не приваблювала перспектива йти розбиратися з якимось там цивільним. Інше діло, якби то був Ван Дамм, чи принаймні Брюс Вілліс.
"Будь ти хоч сто раз Ван Дамм, я тобі по морді дам", – цокотіли рейки.
Ну, попереду деяка морока вмовити верхніх сусідів, аби помінялися місцем з дівчиною. Ну, хоч би якась видна, а то таке собі жабеня чи мишеня, типова заочниця, що завалила сесію. Неначе відчувши його думки, світлоокий добродій почав хутчіше стелитися.
Тут Жора відчув на собі благальний погляд – дівчина то опускала очі, то кивала ними в протилежний кінець коридору:
– Ну, мені треба...
"От засранець", – подумав він про командіровошного, – дитина хоче пісять, а він пристає".
– Ну, я боюся, – ніяковіла вона про таку незручну ситуацію.
Господи, скільки того діла?
Жора посунув за нею до туалету, вийшов у тамбурчик упівобернувшись, і вона рвучко вкотила йому в лице електрошокера, з'єднаного з газовим балончиком, –
хлопець миттю похлинувся,
ззаду його ніжно підхопили руки світлоокого добродія, допоміг і командіровошний, коли Жору виволочили в тамбур, той став і загородив передні двері.
Потяг колотився об колію.
Парочка хотіла перейти в сусідній вагон, але командіровошний перепинив:
– Туда ніззя.
– Це ж чого? – здивувався кавалер.
– Тоже спєшітє, да? – хитренько усміхнувся той. – Ну, там ето, – зітхнув. – Секс, понімаєте? Нада чуток обождать.
У тамбурі спритні ніжні руки вивертали Жорині кишені:
– Чєво стала? Залівай.
Світлоокий тицьнув їй літрову пляшку "Житньої", затиснув хлопцеві ніс, а дівчина спершу не влучила горлечком в горло, бо тамбур хитався, горілка хлюпала, смерділа, переливалася.
– Чєво стала? Откривай.
Тут вона отямилася, що в неї в руках ключ од бокових дверей, почала його вставляти й крутити; тим часом чоловік помітив у хлопця натовського годинника, і хоча таке було суворо заборонено за інструкцією, хутко зняв і засунув у свою кишеню. Ну, а з іншого боку: де ти ще візьмеш натовського годинника?
...З тамбура почувся гуркіт, наче там відчинили двері, щось гупнуло, і все зачинилося.
Кавалер з подивом узрів звідти дівчинку, яка, виходячи, соромливо затуляла личко, подивувався і напарник, він би їй в батьки годився, тому теж прикрив долонею очі; війнуло чистим горілчаним духом, і командіровошний, пильно зазирнувши в тамбур, виткнувся звідти й привітно поступився дорогою молодятам.
– Ну, чіво ждьотє? Свободно, – багатозначно підморгнув.
32
– На, держи батарейку, – сказав лейтенант і, поворушивши підсумком, вийняв одну з цілої купи.
– А чого я?
– Бо в тебе голос дуркуватий.
Помазок із подивом зиркнув на лейтенанта, а потім на батарейку, де було написано "Сивий".
– Це не моя, – буркнув з недовірою.
– Кий чорт, головне, що заряджена.
Помазок одколупнув кришку свого мобільника, зітхнув про всяк випадок і підімкнув живлення.
– Алло, Галюська! – радісно заторохкотів. – Кицю, довго говорить не можу, – шепотів він, – жди, їдем на ротацію, оце вже поскладались. Як... ти тут? Приїхала? Що? З волонтерами? А бий їх сила Божа... Ти здуріла, кицю... Де? На Попасній? Ти здуріла, люба. Ну я ж не міг подзвонить, з цим суворо, кицюню, – гаряче дихав у мобільника.
Лейтенант, тамуючи криву посмішку, слухав, як Помазок домовлявся підібрати на заміській трасі наречену:
– ...да на зупинці сиди, а краще за нею, люба, сиди й не висовуйся, за пару годин будемо, ми на бусіку, "газелі", ну, такій, розбите вітрове, видивляйся, й диви не змерзни...
Він би ще шепотів, однак лейтенант грубо вирвав мобілку і відімкнув.
Помазок винувато шморгнув носом, глядячи, як начальник виколупує звідти батарейку.
Всі хутко скочили в бусик і відкотилися від побитої бензоколонки аж за зруйновану підстанцію;
довелося попочекати, доки по заправці не вшкварило пристрілочною міною, всі поприсідали, бо потім посипався "град".
– Ого, суки, – буркнув Помазок. – Сєкуть, суки.
– А ти ж як хотів, – вдоволено ошкірився лейтенант і наказав заводити.
...Ще здалеку по трасі крізь побите вітрове побачили, як самотіє за поколупаною зупинкою жіноча постать, яка здалеку почала махати клунком.
Однак із лісосмуги викотилася "буханка", тобто УАЗ‑450, мікробус, і затулив дорогу своїм промовистим написом "ДАІ".
– Во, блін! – заґелґотіла нацгвардія й невдоволено висунулася у вікна, однак протилежна машина деякий час тримала мовчанку, доки з неї не виткнувся патрульний наряд.
– Поглянь на берці, – прошипів Помазок.
Штани постових були внапуск, однак, пильно придивившись, можна було помітити, що вони нетутешнього взірця. Ну то й що? Могли сюди заблукати які завгодно інші.
Лейтенант вискочив на асфальт, привітався.
– Які проблеми? – розводив руками. – Відколи це гаїшники, не пойняв, тормозять військових? Шмонають Нацгвардію?
– Да с тех пор, – тамуючи акцент, посміхнувся офіцер, – як ваш брат начал вивозіть на гражданку огнестрельное оружіє.
– А ви ж тут при чом? – дивувався лейтенант.
– Пріказ, – була відповідь.
– Ми вже цими приказами во, – провів він по горлу, – тихо, спокійно їдем собі одіспатись, помитись.
– К невестам едем! – виткнувся з віконця Помазок. – Яке тут оружіє?
– Харе болтать! Не мне об'яснять, что в стране возрасла преступность.
– Послухай, командир, – доброзичливо шкірився лейтенант, – ми й так стомилися, їдемо собі законно з АТО, нікому не заважаємо... Може, якось домовимось? – виразно підморгнув до своєї нагрудної кишені.
На що той офіцер багатозначно скосив очі на своїх підлеглих, небажаних свідків, і з сумом намружив брови:
– Да тут дєл‑то – виході строітся, – гукнув він до "газелі", – провєрім, ето какая‑то мінута, і єдьтє себе с Богом, – доброзичливо усміхнувся, вітерець привітно під шоломом куйовдив його русяву чуприну.
– Три доби не спали, – бідкувався далі лейтенант, краєм ока бачивши, як із протилежної "буханки" виходить озброєний гурт постових, – задовбали зі своїми перевірками! Героїв перевірять?!
Мимохіть помітив – хоч автомати стволами вниз, а уже зняті запобіжники, а очі з кожним кроком дужче мружаться. Він розчепірив пальці й широко розвів руки:
– Ну ви даєте...
– Правєрім і всьо, ето какая‑то мінута.
Так це он як, думав, отак просто, бо ще краєчком душі вірив, це неправда, це не про них, навіть коли узрів, що та друга "буханка" має чомусь затінені вікна – де б таке в "ДАІ" було?
Як же таке можливо – отак просто?
Отак:
Жора Тороповський повертався з Києва назад на фронт і, звісно, й гадки не мав, що навіть зі столиці не можна по телефону про це казати; а сам таки був непростий, ще в школі екстрімом скакав по електричках, на АТО отримав медаль, врятувавши своїх від смерті, мав величезний досвід, і його вислідили в простому цивільному поїзді – солдата ж бо здалека видно, – убили й викинули з вагона.
Або:
їхав у мікробусі на ротацію гурт бійців, їх зупинили перевдягнуті в наші уніформи педерали й легко забрали в полон.