Коло восьмої години виїздимо з двірця.
Та ж візник московською каліченою мовою просить у нас дозволу заїхати по дорозі по свого брата, якому теж треба до Холму.
— Добре! — жартуємо.— Не маємо нічого ні проти брата, ні проти сестри.
За кілька хвилин коні спиняються біля садиби з великою хатою, з вікнами, освітленими на всю фасаду. Візник кидає нам: — Зараз поєдзєми далєй, — і зникає в хаті, з дверей якої виривається клубок пари. Ми сидимо п'ять хвилин. Куняємо й десять. Довго щось приправляється брат, мабуть великий пан.— "Фацеті" — каже мій шеф, що досить знає по польському. Мовчимо ще кілька хвилин. Ні, це вже таки досить. І сніг уже мов із рукава, і розморило нас у потязі та по добрій вечері. Роздосадуваний вилажу зі саней і йду в хату. Клуб пари влітає зі мною із дверей до великої, гамірної світлиці, повної столів, за якими — чимало люду. Смердить алкоголем. Шинок!..
Недалеко від мене, в темнішому кутку бачу нашого візника, що нахилився над столом. На мить розмова затихла, але саме його голос ясно чути:
— Повядам, то — боґаці "прасоли" (торговці худобою). Способносьць! (Нагода!).
Я обертаюся до дверей, підходжу до саней і кажу колезі:
— Приправте пістолю: на нас — засідка.
І, поклавши свого браунінга в рукав до лівої руки, знову повертаю до шинку. Бачу, чисто, як в Алексєя Толстого:
"Ісполнєні атваґою,
Палякі крутят ус"…
Торкаю візника за плече й кажу досить студено до хлопа, що саме має виходити з таким же "ґромотлуком", як і сам: — Або ж їдемо зразу, або ну вас обох к дяблу.
Хлопи переглянулись: — О, єдзєм, єдзєм. То — муй брат.
Умостились. Їдемо. Дорога — у вибоїнах, сидіти на санях, що не мають спинки, — дуже незручно. На серці — тривога.
За півгодини наш візник звертає з дороги пильною, завіяною стежкою в напрямі недалекого байраку з ліском. Мій шеф штовхає мене ліктем ще й наспівує:
— "Скажи ж мені, моє серце,
Що маєш на мислі"?
— Спинить! Що ж будемо витрачати час на виграшки?
Мій шеф показує своє знання польської мови:
— Панє! Стуй! А чому ми не їдемо по дорозі?
— Бо сюдою буде ближче, — відповідає, не обертаючись, візник.
— Цікаво! А до чого саме — ближче? — спокійно питається колега.
— Швидко пани самі побачать.
— Невже? А чи не побачиш ти ще швидше чогось цікавішого? — І гукає вже повним голосом.
— Повернуть сюди обидва рила. Стій!
Обидва хлопи повертаються й німіють: кожен бачить наставлений до грудей блискучий браунінг.
— Брата — ко вшем дзяблум, а ти — марш на гостинець! — командує колеґа.
Упрошувати не доводиться: "брат" майнув до байраку, мов лань, а візник, як баранчик слухняно, "вйокав" на коней. Не дурно ж і приказка приказує: — "Доти мутив лях, аж дістав по зубах".
***
Частіше бували тяжкі ті службові командировки, особливо, взимку, коли доводилось, сьогодні повернувшись із Варшави, виїздити знову завтра до Ростова на Дону, а щойно повернеш із Ростова, вже лежить наказ: у Катеринослав, а потім — у Пулави, і знову — в Кишинів, і знову — на Дін. Але ж часами, особливо ж улітку, бували командировки — чиста радість.
В одну з таких приємних подорожів видались ми з тим же колегою в середині травня. Маршрут: Курськ, Тула, Москва, Петербург. Назад: Венден, Рига. Ми ж іще припланували: Виборг (Вііпурі), Гельсінкі, відтіль — морем у Ревель (Таллін), а вже з Ревелю — в Ригу.
Тільки ж перед від'їздом чомусь охопило мене "бабське" прочуття.
— Маю пересвідчення, — говорив я колезі, що живим із цієї подорожі не вернусь.
— Ха-ха-ха! — заходився сміхом мій шеф.— Передчуття? У вас? Ха-ха-ха! Та що ж: не вміємо ми подорожувати? Зрештою ж, не конче вмирають у дорозі.
Все це була правда, однак мене таки щось дошкульно шкребло по серцю.
Тим часом мандрівка пробігала, як на замовлення: скрізь сама удача. Ось, нарешті, й Петербург…
— "І мордою звєріной
В балото фінскоє ґлядіт"…
Прокляте і Гоголем і Шевченком, але прецікаве місто. Та ще саме в зеніті "білих ночей", коли все стає феєрично оманним, казково фальшивим, і викликає враження, що їх ані з чим не можна порівняти.
У Петербурзі ми враз полагодили службові справи в міністерстві в перший же день і тим увільнили собі дальших три, бо планували побути в столиці чотири дні. Отже: день — на вулицях, у музеях, вечір — у театрах і садах. У літній час, царська столиця не переповнена людьми, а все ж таки така рухлива й грандіозна. Як могло всього за двісті літ вирости отаке велетенське місто? Кажуть бо, що навіть на островах стоять іще дерева, старші за саме місто, кажуть, що навіть жива та "віща" ворона, яка від часу "чугунного імператора", що давить копитами "малоросійського гада" (і задавити не може!) і доднесь усе ще каркає те саме: — "Петербургу бить пусту!"…
Могутні козачі кістки, що на них поставлено це гниле душею місто! Але ж нема в ньому ознак, що не витримає тисячоліть. Хіба, що проп'є його — наскрізь п'яний петербурзький обиватель, сірий, злий, грубий і суворий…
То ж махнем ще до фінів! У Виборзі — славнозвісні лазні. Від Виборга — два кроки до ще відомішого водоспаду — Іматри. Це — саме для мене, бо ж я так люблю бурхливу, спінену воду! Якби ж нам не побачити Іматри, коли нам однаково треба десь проспати ніч. То й проспимо її в потязі.
На фінських двірцях — чудові буфети, з надзвичайними, переважно рибними стравами. Кав'яр, риби в'ялені, вуджені, солені, мариновані, в олії, одна — смачніша за другу, але спеціальність це "сиг". У буфетах не платите різних цін за якусь окрему страву, ціна одна — "павшально" одну марку, скільки б не з'їв за один раз. Я люблю рибу, тож і посмакував на вудженому сигові та й ще на дечім іншім.
У спальнім фінськім вагоні з білими стінами й білими лавками — чистота, як в операційній залі. Люди преввічливі й настільки чесні, що коли загубиш десь капшук із грошима, а згадаєш по десятьох роках, повернуть тобі з великими відсотками. У вагоні спати вигідно, а в далекій дорозі це — найцінніша річ.
Та ж не встиг я заснути як слід, прокинувся: хтось немов ножем проїхав мені по кишках. За хвилинку — ще раз, аж я "йойкнув" на голос. А потім і почалось, хоч качайся по підлозі! Збудив я колегу. Глянув він на мене:
— Брате мій! Та ж ви — зелений, як трава! Що вам є?
— Те а те!
— Отруєння рибою! Ботулізмус!
— Але, чоловіче! Який у чорта ботулізмус, коли ж минуло всього три години від вечері. Ботулізм починається по 12–13 годинах…
Але я не досперечався: зімлів від незносної болісті.
На першій припинці висадив мене мій шеф із потягу. Насилу ми розшукали лікаря. Та ще й договоритись — нема як. Ледве-ледве по латинському та на мигах…
Над ранок, після докладного промивання шлунка з безконечним наливанням його турецькою кавою, почала мені замовкати болість. Нарешті й з обличчя сповзла зелена барва.
— А, таки відходили! — ляпали мене по раменах і лікар, і ветеринар. А останній ще додав: — Тепер признаюсь: і я вже був повірив, що ви недурно мали оте "бабське почуття" в Києві… Та вже — все добре: випадок щасливий. То ж не гаймося і мчимо далі на Іматру: там одужаєте зовсім.
Але ж мене таки вхопило порядно. Майже не бачив я знаменитого водоспаду, а що й бачив — бачив без радощів. Коли ж схилився при березі, бо впало мені на думку пополоскати свої рукавиці, забруднені в немочі, — так заточилась мені голова, що пішов би я був за пінистою водою, булькнувши в неї, як ложка в сметану, якби не вхопив мене за рукав мій колега. Ні, таки в Фінляндії "смерть була мені на язиці", як кажуть чехи.
Тільки аж на морі, між Гельсінками й Таллінном прийшов я остаточно до себе й забув про ту зустріч зі смертю, що цього разу освідчилась мені у вигляді смачного сига та бурхливої піни, як ті лихі казкові чарівниці, що приймають вигляд речей, які найбільш нападеному любі.
***
У дальші роки, коли вже покращав мій матеріальний стан, наняв я собі помешкання на самій горі височенного модерного дому. Там день і ніч ходив автоматичний ліфт (вінда). Одного разу треба було мені дуже спішно в певне місце і, коли я виходив із хати, в дусі пожалів, що підносити ліфт нагору триватиме кілька хвилин. Але щойно вискочив на сходи, побачив, що кабіна — нагорі й хтось, хто з неї вийшов, забув зачинити двері, що мене гостинно запрошували всередину. Я вскочив прожогом, миттю замкнув двері й притис ґудзик… а машина, мов божевільна, каменем шугнула в свій колодязь. Чисто, як у приказці: "Мигнув монах, а вже смерть — у головах!" Та ж не встиг я порядно злякатись, як, проскочивши зо три поверхи, кабіна раптом спинилась, ніби щось її підперло ззаду. Аж я впав на підлогу. Та ж припинка сталась між двома поверхами. І тепер, між небом та землею, в чорній, нерухомій кабіні у двох зі смертю, не було мені веселіше, як перед миттю в тім скаженім паданні додолу. Що ж робити? Натиснути ґудзик, — най знову летить кілька поверхів, як камінь, аж гуцне на спід шахти, де буде з неї купа трісок, а з мене — кривава маса? Ні, ліпше почну гукати, чей же вона не полетить із переляку.
Хвилин за десять я вже цілком вигідно вийшов із ліфту долі. А майстри й воротар дивувались:
— Таки ж рішуче все — в порядку!..
Дійсно, все було в порядку: навіть я не спізнився на свій потяг.
***
Не пригадую якихось видатніших подій того роду аж до часів світової війни. Але з тієї доби зустрічі зі смертю, що проходила повз мене, стали частіші. Натурально: тоді їй не було коли відпочивати, бо ж війна — її жнива.
Дрібніших випадків, тобто, певніш кажучи, випадків буденних, біжних, не можна й не варт нотувати; але не бракувало й цікавіших.
На жаль, "не випадає козакові" розповісти тут докладніше про драматичну пригоду, коли п'яний московський старшина витяг на мене — в тій хвилі беззбройного — свою шаблюку. Все те сталось так швидко, що я не встиг навіть відчути драматичності того — в дійсності — поетичного менту.
За якийсь час знову ж перед моїми очима мигнуло лезо. Та вже це була проза київських ночей.
Сталось це в ночі по св. Вікторові. Вже під ранок повертав я з іменинної вечірки в мого шваґра. У вуличці, де я тоді жив, одна сторона була незабудована: дрімав довжелезний дерев'яний паркан величезного саду. Взагалі на вулицях не було ще й духу. Мотрошить сніжок, але через його прозірчасту сітку бачу я, що з другої сторони вулиці, трохи освітленої зорями, (бо ліхтарі вже були загашені) перебігає до паркану людська тінь.