В провулку нікого немає, лише вгорі, як срібне колесо, мчить по небу місяць і ронить проміння. Зараз місяць нагадує Тамарі сонце. Здається, ніби вперше за останній час побачила і цей провулок і привітне світло в вікнах. Десь басом солідно гавкнув собака, а потім сміх покотився з дверей високого будинку. Тамара спинилася — кожен звук дзвенить по-новому, і шелестить вітер, зриваючи останнє листя з дерев. Вітер шелестить лише для Тамари. Хочеться зробити щось зухвале і несподіване. Взяти каменюку, тихенько підійти й бухнути в вікно. Степанида перелякається на смерть. Тоді сховатись за парканом на другому боці вулиці і простежити, як вилетить товста Степанида і оскаженіє від злоби. От видовище — безплатний спектакль!..
Повертатись знов до Пещери? Ні... Тамара швидко пішла вперед, вийшла на широку вулицю з невеликим сквером. Високі світлі ліхтарі висіли на сторожі над сквером. Вони стежили за кожною лавою, де сидять люди.
Одна лава порожня. Тамара сіла. Треба подумати, куди ж діватись? Іти до Руфи — вона була сьогодні якась заклопотана і непривітна. Кіра живе дуже далеко, але найкраще все ж таки дістатись до неї. До хлопців не можна — здивуються і невідомо, як приймуть. У кожного з них є батьки. Найближче йти в школу, там можна погрітись і переночувати. Зайти з чорного ходу, пролізти в роздягальню і поспати на підлозі, підклавши під голову книжки. Дома Тамара теж на долівці спить...
Так, гайда в школу! А завтра раненько встане і піде до когось з товаришів. Разом з дітьми треба буде зайти до Степаниди і забрати ще деякі книжки і драну теплу хустку. А коли попрохати Мартина Івановича, він, напевно, пускатиме її щодня ночувати в роздягальні!.. А там видно буде, аби Степаниди не було близько!.. Тамара здивувалась,— як їй раніше такий план не спав на думку? Ні за які скарби тепер не вернеться до Степаниди!
Треба негайно виконати цей чудовий план! Тамара встала з лави, коли до неї підійшов якийсь дідусь, в капелюсі і з піднятим коміром пальта. Дідусь розмовляв сам з собою, а Тамарі здалося, що він звертається до неї. Знову сіла, зацікавлено повернулася до Дідуся.
Дідусь говорить щось незрозуміле: люди змінили географію, історію, час і самих себе. Навіть діти стали іншими.
Ніч робить людей одвертішими. Дідусь повернувся і заговорив до Тамари. Дівчина ледве не скрикнула — біля неї сидів викладач німецької мови Франц Сигізмундович Амбарський! Негайно тікати! Намірилася бігти прямо з місця, але згадала, що він не пам'ятає прізвища жодного учня, а в обличчя не знає й поготів. Трохи закривши хусткою лице, Тамара зацікавлено повернула голову до вчителя. Світло впало йому на капелюх. Чорна маска тіні сховала очі, тільки підборіддя трусилось і шепелявили тоненькі губи.
Він, Франц Сигізмундович Амбарський, не згоден, він всім незадоволений!
Щоразу, коли душить жорстоке безсоння, коли спадає невмолима ніч, як проклятий ворог,— Франц Сигізмундович виходить гуляти в цей скверик і наодинці розмовляє. Звертається до дерев, до хмар і до стовпів. Понад десяток років підряд ходить сюди Амбарський. За цей час він пережив кілька страшних днів. Знищили латинську мову — Франц Сигізмундович відразу посивів і постарів. Загубив почуття часу, простору. Деякий час жив, ніби в колбі, з якої викачали повітря. А головне, загубив хід подій,— так мала дитина не може зрозуміти, як це людина йде від неї і десь зникає. Ще один удар трапився, коли одного ранку виявилось, що не треба йти в гімназію. Франц Сигізмундович все-таки пішов і зразу повернувся, бо в школі холодно, нікого немає, а на вулицях стріляють. Низенький солдат, пробігаючи, порадив Амбарському сховатись. Потім хотіли виселити з квартири, але він ліг на ліжко і вирішив, що краще померти. Вмирати, проте, не довелося, бо його більше ніхто не чіпав.
Франц Сигізмундович продовжував розмову, звертався до дерева чи до туману.
Тамара мовчки знизала плечима і злякано підвелась, швидко пішла, трохи шкутильгаючи. Від холоду почала боліти нога.
Дивно бачити будинок школи з померклищі квадратами вікон... Зрання до вечора, на дві зміни, кімнати цього будинку переповнені життям, що виривається з вікон і з дверей, немов будинок не може вмістити всіх дітей і всього галасу. Тепер школа відпочиває, і білий будинок здається нижчим і незатишним.
Ніколи не заходила Тамара в порожнє приміщення школи, не помічала такої тиші за цими стінами. Тому дуже обережно заглянула в двір, пройшла трохи і повернула праворуч до дверей чорного ходу. За порогом цих дверей, з лівого боку короткого темного коридора — кімната Мартина Івановича. Повз неї треба пройти дуже обережно.
Прислухаючись, Тамара збиралася шмигнути в коридор, але її спинило освітлене вікно кабінету завідувача і галас, що вилітав звідти. Закортіло заглянути у вікно і дізнатись, чому там весело — в єдиній кімнаті на всю школу. Підійшла до вікна. Нічого не видно, завіса закриває скло. Тільки в одну щілину можна зазирнути. Піднявшись навшпиньки, Тамара прилипла до вікна і застигла приголомшена. Просто проти неї біля столу сидів великий каліграф — Борис Кирилович Пещера, чоловік Степаниди, а біля нього — Василь Петрович Чернуха; обидва напружено дивились один на одного. Платона Юліановича видно тільки спину, а поруч — невідомий громадянин в блискучих окулярах.
В кабінеті точилася жвава бесіда, але Василь Петрович і Пещера надто зосереджені, хоч намагалися безтурботно, весело розмовляти. Аж ось Василь Петрович глянув на Пещеру і одвернувся — пильно встромив очі у щілину завіси. Тамарі здалося, що він дивиться прямо на неї — злякано пригнулась і побігла за ріг будинку. Почекала трохи — всюди тихо... Обережно відкрила двері і вузьким коридором зайшла в темний вестибюль. Праворуч стояли вішалки, відгороджені невисокою загородкою,— там можна сховатись. Біля вішалок Тамара тихенько присіла. Спати боязко. З кабінету, за кілька десятків кроків від неї, чути шум. Раптом широкий квадрат світла впав на стіну. Разом із світлом почувся гомін і голос Платона Юліановича.
— Куди ви? Васю, куди ви тікаєте?
Сміючись, Василь Петрович заспокоїв завідувача, стоячи в дверях.
— Ми не тікаємо. На хвилинку вийдемо і зараз вернемось.
Двері заскиглили і зачинились. Тамара мало не зомліла — до неї почали наближатись кроки. Вилетіло з голови, що вона схована хоч низенькою, але глухою загорожею. Принишкла і не дихає. Біля самої перегородки кроки стихли.
— Ну, подобається вам мій друг? — спитав Василь Петрович. Почулася відповідь Пещери:
— Дуже симпатична людина.
— Авжеж... Оце ми умовилися з ним поговорити сьогодні, щоб ніхто не заважав. Ну вже й поговорили... А ви, бач, не хотіли заходити,— посміхнувся Василь Петрович.
— Та я ж вийшов прогулятись. І справа одна в мене була. Є в мене дуже хороший знайомий, Бубир Сергій Іванович. Я йому одну послугу зробив і оце заходив,— проскрипів Пещера.
Тамара принишкла здивована. її справді дуже здивувало, що Василь Петрович так мирно розмовляє з Пещерою. Невже він не боїться Степаниди?.. Тамарі здавалося, що Степаниди мають боятися всі, так само, як і вона...
— Що ви поробляєте? — спитав Василь Петрович.
— Нічого... Я ж інвалід. Гроші заробляю.
— Добре сказано,— засміявся Василь Петрович. І, відповідаючи на таке ж запитання Пещери, промовив : — А я в цій школі викладаю географію. Яка ж клопітна робота працювати на культурній ниві!
— Авжеж! Я знаю, бо й сам те ж саме роблю... Я ж славетний каліграф і графолог. Та й інші є ще обов'язки на культурно-освітній ниві. Книжечки я люблю,— посміхнувся Пещера.
— Це добре. От бачите, значить, у нас і спільне є в роботі,— посміхнувся й собі іронічно Василь Петрович.
— Коли ж ви до нас зайдете, Василю Петровичу? — спитав раптом Пещера.— Знаєте що, давайте я за вами зайду сюди та й підемо до нас. Дружина буде рада. І вона і я любимо культурне товариство...
Останніх слів не почула Тамара, бо за співбесідниками вже зачинялися двері кабінету. Тамара дихнула на повні груди. Тихесенько почала вмощуватись спати.
Насторожена Тамара ніяк не могла заснути, хоч і вмостилася досить зручно під вішалкою. Ледве заплющить очі — знов долітає гомін з кабінету. Тамара часом тривожно підіймає голову і прислухається до розмови. їй боязко і тому незручно, мулько лежати. Хоча б швидше заснути! І в цьому закутку Тамара почувала себе безпечніше, затишніше, ніж у Степаниди.
Спочатку Тамара не могла зрозуміти,— як міг познайомитись з Пещерою їхній учитель Василь Петрович? Потім-таки догадалася — мабуть, їх познайомив отой чоловік, що в окулярах. Одного разу, здається, він був у гостях у Пещери. Якусь секунду бачила його Тамара, бо Степанида вигнала її в комірчину. Може, тоді вона чула й голос Василя Петровича?
Не встигла Тамара про це подумати, коли знову рипнули двері. Світлий стовп упав на стіну, і з гомоном присутні вийшли з кабінету. Позаду всіх ішов Платон Юліанович. Пещера і чоловік в окулярах пішли вперед, а завідувач з Василем Петровичем спинилися.
— Що це ти за дивака привів? — здивовано і разом невдоволено спитав Платон Юліанович.
Василь Петрович засміявся:
— Інвалід один... Я був в ощадкасі з Степаном Микитовичем і цей чоловічок теж, випадково. Нас і познайомили... Смішний чоловік! Він нагадує мені мумію. А я ж люблю все смішне... Він потягнув нас до себе, я в них повечеряв. Дуже гостинні люди... Ти не турбуйся, людина нешкідлива.
— Можливо... Але викликає якусь огиду,— проказав Платон Юліанович.
— То тільки з першого погляду так,— знову засміявся Чернуха.
За ними зачинилися двері.
— Нешкідливий! — розгнівано прошепотіла Тамара.— А Степанида?.. А хіба він сам не штовхав мене в спину?
Та тільки стихли кроки за порогом у дворі, із своєї кімнати вийшов Мартин Іванович. Шкутильгаючи підійшов, включив світло, прислухався до тиші в приміщенні. Сердито забуркотів... Залишаючись на самоті, сторож звик провадити бесіду з самим собою.
Мартин Іванович з ранку до вечора не випускає з рук ганчірки, щітки, скребачки, вигадані ним в цілях раціоналізації праці. Взагалі в його руках завжди можна побачити якесь приладдя для чистки кімнат. Весь день він ходить, не присідаючи, і буркотить на учнів, як сизий голуб. До цього школярі звикли і люблять сторожа, бо завжди з-під гренадерських вусів струмить добра, лагідна посмішка.