Так умре Ольга Карлівна, як герой. А ми підемо вперед. Смерть — це не страшно, але звикнути до неї не можна. Лікар, що звикає до смерті людини, є ремісник. Я буду хапати смерть за горлянку, де тільки можна. Я їй не дам дихнути! Вона боятиметься мене! Лікар теж герой! Не тільки той герой, що дивиться в очі небезпеці, а й той, хто щодня рятує сьогоднішніх і завтрашніх героїв,— суворо говорила Кіра, інколи стискуючи руку Аркадія.
Потім знову ішли мовчки. Руфа відмовилася йти ночувати до Кіри — вона жила недалеко. Біля будинку Руфи мовчки попрощалися. Кіра знову взяла Аркадія за руку. Він відчував близькість Кіри, тепло від її пальців переливалося йому в серце. Можна йти так на край світу, через усе життя. І не страшно ніякої смерті... Кіра притишила крок.
— От усі говорять нам: ви молодь, перед вами розкрито всі шляхи, ви безстрашно йдете вперед. Скажи, Аркадію, тобі не страшно, що ми кінчаємо школу, розійдемося, розбредемося і станемо до самостійної роботи, підемо здобувати собі фах...
— Тепер не страшно нічого. З тобою ми не розлучимося, я цього не хочу,— владно сказав Аркадій, і Кіра хутко повернула до нього голову.— Звичайно, буває боязко, бо ми надто мало знаємо. В бібліотеці, перед книжками — мудрістю віків, мені стає боязко. Хочеться знати, знати, знати, щоб тобі підкорялася наука, природа, стихія. Але одна людина осягнути всього не може, а хочеться знати. Я працюю над ракетою і побачив, що я маю лише краплину знань...
Спинилися біля сірого будинку, де жила Кіра. Аркадій взяв обидві руки Кіри в свої — потиснути на розставання. Вони дивилися одне на одного мовчки, ніби бачилися вперше. Кіра дивилась на Аркадія теплим, допитливим поглядом — вона ніби чогось чекала. Аркадію здавалося, що він розповів Кірі всі свої таємні думки, плани, розкрив усю душу. Нехай знає, з чим
вирушає він у життя, які скарби нестиме з собою в цю іскристу путь. Бо ж іти доведеться вкупі...
Він тихо наблизив її до себе, і золотий присмерк заслав очі, коли відчув теплий подих Кіри, лоскотливий дотик її волосся, що вибилося над лобом.
— Аркадію! — Кіра похитнулась і поволі пішла в двері. Спинилася, повернула голову і глянула на нього через плече, мабуть, хотіла щось сказати, потім хутко зникла.
Аркадій ще постояв кілька хвилин і в задумі наче й не пам'ятав, як дійшов додому. Здавалося, пройшов багато вулиць, розганяючи вихор думок, які налітали неймовірною навалою. Не відчував, що змерз, бо дощ знову зірвався і лив увесь час. Думав прийти і в себе в кімнаті назавжди втілити якось цю єдину, неповторну хвилину свого життя. Руки тяглися до скрипки.
Але двері відчинила мати. Тільки глянув на неї Аркадій — прочитав тривогу, що охопила Надію Василівну, поява сина не заспокоїла її. Невже так турбувалася за нього? Знала ж, куди пішов... Ах, ці матері! Добре, хоч не помітила, що він мокрий до нитки.
— Помер чоловік Ольги Карлівни,— сказав Аркадій і додав: — Чому ти не спиш, мамо? Вже давно пора. Глянь, яке в тебе стомлене обличчя, під очима синці...
Надія Василівна нічого не відповіла. Мовчки пішла слідом за Аркадієм у його кімнату. Він здивовано спинився.
— У мене дуже велика неприємність,— намагаючись говорити спокійно, промовила Надія Василівна.— Десь зникла перепустка на завод. Ти ж розумієш, що це значить? Пам'ятаю прекрасно, клала в портфель і приїхала просто додому. Не може бути, щоб у трамваї витягли, бо там ще лежали різні документи і папери... Всюди шукала — немає.
— Я не брав і не бачив. Напевне, витягли в трамваї. Ой мамо, мамо! — обурився Аркадій.— Ну, нічого... Подзвониш на завод, попередиш.
— Я знаю... Але як це могло статись? Не дитина ж! Не могла опустити повз портфель, бо ще й перевірила. А може... За це догану вліплять, та й соромно. В таких випадках не дуже вірять. Але це не головне. Коли б не пробрався хтось на завод. Завод у нас сам знаєш який.
КНИГА ТРЕТЯ
1
Перші сніжинки креслили дзвінке морозне повітря. Пританцьовуючи, сніжинки припадали до землі, залазили в щілинки, білими рисками лягали біля тротуарів. Вже висіли афіші про відкриття ковзанок і програми хокейних змагань. Спортсмени ладнали ковзани.
Підставивши руку, Аркадій затримав волохату сніжинку. Вона полежала кілька секунд на долоні, стала прозорою, деформувалась і обернулась у чисту сльозинку. Аркадій деякий час ніс краплину води, потім забув про неї.
Вже втретє заходить він до Івана Романовича і жодного разу не застає дома. Нарешті обридло. Сьогодні особливо стало прикро, бо кілька хвилин тому зустрів Медового під руку з Наталею Павлівною. Ішов за ними по другому боці вулиці, проводив два квартали, але підходити, звичайно, не схотів.
Вирішив остаточно — більше не шукати зустрічей з Медовим. Обійдеться без нього, та власне й часу немає працювати над ракетою. До зимової перерви залишилося небагато часу. Починаються письмові й усні перевірки знань. Учителі питають суворіше, доводиться старанно готуватись. Більше часу відбирають і свої учні, яких треба добре підготувати до перевірки.
Йдуть розмови про те, щоб десятикласників-комсомольців звільнити від громадських доручень, нехай заздалегідь готуються до іспитів, до закінчення школи.
Та все ж сумно. Мріялося вийти з школи в життя, взявши з собою і закінчену, розроблену модель ракети, а там уже вимальовувався шлях перемоги простору.
Роздратування на Медового росло, коли Аркадій підіймався по вузьких східцях додому. Назустріч йому, одягнений у зимове пальто, спускався Ярема. Привітався без звичних своїх дотепів і жартів, хоч не бачилися вони давно. Ярема навіть не поспішав, як завжди, і з охотою повернувся назад на запрошення Аркадія.
Надія Василівна була вже дома і радо зустріла сина й гостя. За останній час вона змарніла і трохи ніби постаріла. На заводі дуже суворо поставилися до неї за те, що не вберегла перепустки... Вперше в житті показала себе Надія Василівна в такому непривабливому вигляді перед товаришами, перед партійною організацією і робітниками заводу.
До того ж від Василя Карповича надходили сумні звістки. Він писав, що після консиліуму його поклали в клініку на дослідження і, напевне, після цього буде серйозна і складна операція. Які будуть наслідки операції — невідомо... Полковник досить невиразно писав про хворобу.
— Чого ти такий кислий, Яремо? — спитала зразу Надія Василівна, помітивши пригнічений стан свого сусіда.— Твій ніс опустився зовсім.— Справді, карлючкуватий, м'ясистий ніс Яреми здавався ще довшим і спадав кінчиком униз, особливо коли нахилялася голова.
Тут булц його приятелі, і Ярема не крився перед ними. Вночі доведеться працювати, а зараз хотів піти прогулятись. Думав, Наталя дома, а її немає. Кілька днів не може зустрітися з дружиною. Вона приходить пізно вночі, коли він працює, загляне до нього в кімнату і враз — у ліжко. Вранці — треба поспішати на роботу, а Наталя спить чи вилежується.
— Здається, Аркадію, отой твій винахідник причепився до неї. Де ти його взяв на мою голову! Сподіваєшся, що допоможе тобі! Холодна людина він... Недавно розмовляв з ним. Зайшов до Наталі в гості. Знання поверхові, а тримається з апломбом. Про твою ракету теж говорив. Не розуміє він мрій нашої молоді, почуття немає... Та й погань взагалі...
Хвилюючись, Ярема ходив по кімнаті, потім важко сів до стола. Сопів носом, стомлено заплющивши очі, ніби заснув. Враз підвівся і знову ходив. Ярему тільки під час роботи можна бачити в спокійному стані, а поза цим він завжди в русі.
Аркадій вагався, не знав, що робити. Розповісти Яремі про свою зустріч з його дружиною вкупі з Медовим чи змовчати? Кортіло сказати про Медового щонебудь негарне, але тоді Яремі теж буде боляче. Холодна злоба до Івана Романовича ворухнулась в серці. Коли б він зараз з'явився на очі — Аркадій не лише не хотів би з ним розмовляти, а вилаяв би в обличчя, погнав би до всіх чортів. Тепер зрозуміло, чому Аркадієві не хочеться зустрічатися з ним,— просто не цікаво.
— Обійдуся без Медового. Василь Карпович змалював його майже так само, як і ти, Яремо. Більше не буду звертатись по допомогу, а коли прийде — скажу, що немає часу, і піду з дому,— відповів Аркадій.
— Правильно зробиш. Коли у винахідника, у нашого інженера, немає наших почуттів, значить, це нікчемна людина. Соціалізм оновлює почуття, виховує їх по-новому. В цьому закладено основні якості справжньої радянської людини,— різко сказав Ярема. Потім звернувся до Аркадія.— Заграй на скрипці, Аркадію. Про любов що-небудь заграй, а ми з Надією послухаємо. Бо я не сказав би, що твоя мати в дуже веселому настрої,— посміхнувся Ярема.
— Я не вмію грати...— сказав Аркадій.
— Не ламайся, як красна дівиця. Соромно слухати,— втрутилася Надія Василівна.
— Ти ж знаєш, мамо, що я граю невідомі речі, всупереч усім правилам. Граю погано, для себе, а ви критики суворі. В музиці найкраще те, що можна повторити двічі і слухати з непослабною увагою, сказав якийсь розумний чоловік.
— Іди, йди, бери скрипку, кокетуєш,— виштовхав Ярема Аркадія в його кімнату.
Аркадій став настроювати скрипку. Вперше він грав не тільки для себе. І не міг відмовитись, та й самому кортіло грати. Настрій Яреми вплинув і на Аркадія. Матері теж важко сховати від сина свої переживання. Дещо вона розповідає, а більше Аркадій догадується і намагається поводитися з мамою обережно, як з хворою. Раніше листи від Василя Карповича віддавав він зі смішком, низько вклоняючись, дратуючи матір, а тепер клав листи їй на стіл, на видному місці. Якщо мати забувала розповісти, як почуває себе полковник Порада, Аркадій обережно їй нагадував, запитував, ніби випадком, під час вечері.
Ярема досі жив легко, захоплено. Заходив завжди до них з шумом, працював завзято. І ось він притих. Та це ненадовго. Життя знову ввійде в свої береги. А що коли б йому, Аркадію, така дружина, як Наталя Павлівна? Ого, він би з нею поговорив! Смішно думати ще про дружину. Але згадалася Кіра, така не схожа на інших. Сьогодні провів Кіру після зборів, говорили про роман Миколи Островського, про нову, Радянську Конституцію, про школу і про товаришів. Тільки тепер розповіла Кіра про той вечір, коли Марко гнався за нею і образив її. Аркадій від гніву стиснув щелепи. Хотів пробігти до Марка і поговорити з ним, а потім, заспокоївшись, передумав.