Лукава дівчина! Я запізно похопився і дав себе вивести в поле. Але прийде і на неї час!
– Тепер слухайте уважно! – не помічаючи нашої любої розмови, заговорив Семен. – Ти, Гасю, стеж пильно за скорістю ворога. Що п'ять хвилин подавай мені віддаль від ракети в тисячах кілометрів. А ти, Паньку, бери рушницю і на мій наказ починай обстріл. Починаємо!
За хвилину Гаська подала:
– 325!
Це означало, що ракета віддалена від нас на 325 000 кілометрів. Я сидів при задній стіні, біля екрану, з рушницею в руках. Стрілятиму сконцентрованим струмом світла. Зброя, що не заводить! А коли йдеться про ракету, то мікроскопічно малий струм стопить її поволоку і спричинить вибух атомового набою. І кінець!
Я прицілився за допомогою помірових апаратів і ждав.
– Готов?
– Готов!
– Стріл!
Я натиснув язичок рушниці. Семен глядів пильно на ракету крізь телескоп.
– Ще раз!
За хвилину Семен схвильовано наказав:
– Постійний обстріл!
Це означало, що маю пустити у ворога безпереривний струм світла.
Семен мовчав, стежачи за ракетою.
– 298! – зголосила Гаська.
Семен відхилився від апаратів.
– Залишім це. Ракета має охоронні засоби проти нашої зброї…
Збентежені, ми стояли тепер у гурті, близько одне одного, наче б таким способом хотіли відвернути небезпеку.
– Поодинокі постріли, – пояснював Семен, – викликали спалах і світляний ореол довкола вістря ракети. Це вже було для мене несподіванкою і зродило в мені підозру, що наш промінь світла розпорошується при зударі з ракетою. А опісля, коли ти безперебійно натиснув язичок, ореол не зникав так довго, поки ти стріляв. Отже, наша зброя не має успіху.
– Що ж робити? – спитала тривожним голосом Гаська.
Семен розвів руками.
– Поки що приспішимо наш лет! – відповів і скорими кроками подався до командного стола.
Ми поспішили на свої місця, щоб прив'язатися до крісел. Незабаром ми відчули приспішення лету, я закрив очі. Що далі?
– А може б ми залетіли на зад ракети?
Це сказала Гаська.
Хвилина – і мені наче б прояснилося в голові.
У той момент Семен схопився з місця.
– Славно, Гасю! – скрикнув радісно і вхопив її в обійми.
– Пождіть, пождіть! – залепетав я і підбіг до них. – Це знаменита думка!
Тепер ми почали нараду.
Ми помітили, що ракета не повторює наших рухів негайно, вона потребує деякого часу, щоб докладно летіти за нами. Виходить, що при скорій зміні нашого напряму вона може згубити нас. Ми могли б, наприклад, зупинитися на одному місці і, допустивши її на близьку віддаль, скоро пересунутися вбік. Що значить – на близьку віддаль? Скажімо, приблизно 10 000 кілометрів. Тоді ракета помчить далі в космічні простори і пропаде в них навіки. Іншу думку обстоював Семен.
– А якби ми раптом зробили круговорот! Тоді б ми знайшлися позаду ракети і могли б її знищити світляною рушницею. Можливо, що вона має свій охоронний щит проти проміння тільки спереду чи з боків. 3‑заду є отвори для виходу газів, і там, мабуть, годі охоронитися від проміння.
Ми міркували далі. Врешті дійшли до висновку, що друга думка краща. Бо, може, ракета таки має якісь можливості слідкувати скоро за нашим рухом, може, навіть втративши нас на момент, знайде нас пізніше. А в другому випадку ми таки вступаємо в бій і маємо можливості знищити її раз на завжди.
– Коли ми рішилися, – закінчив Семен, – то починаймо таки зараз! Я зроблю нашою "Сорокою" коло, якого промір буде великий, більш‑менш сто тисяч кілометрів. Іде про те, щоб ми видержали такий закрут, тобто натиск відосередньої сили, яка при нашій швидкості буде надзвичайно велика. Усі прикріпимося до наших крісел, а якби хтось почувався дуже погано, вмлівав тощо, хай старається за всяку ціну потиснути ґудзик, що на поруччі крісла. Тоді я, якщо матиму силу, трохи випростую напрям лету.
– Як буде, так буде! – докинув я.
– Це вже ні Данте, ні Шекспір, а Панько! – злобно додала Гаська.
Я промовчав напасть, не час тепер на суперечки. Ми скоро прикріпилися поясами, зайняли вигідні позиції, я ще раз кинув погляд в сторону ворога.
– Готові?
– Готові!
Семен наставив кермо на повне коло. Я почув раптом сильний натиск дозаду, бо наші крісла ми наставили в напрямі зміненого лету. Натиск був такий сильний, що я не міг навіть звернути трохи голови, щоб поглянути, що діється з Гаською. Страшний безвлад обгорнув мене, я хотів сказати Семенові, що все гаразд, але не в силі був рушити губами. Стало важко віддихати. Здавалося мені, що на момент я втратив свідомість. Витримати, витримати! В голові шуміло, хвилинами я не бачив нічого, раз тільки дійшли до мене з мікрофону слова Семена:
– Зберіть усі сили, не піддавайтеся! Половина дороги за нами!
Пізніше я чув ще раз голос Семена, але не міг зрозуміти його слів. Щораз частіше попадав у безтяму і прокидався, час від часу чув сильне биття серця і знову западав у півсвідомість.
Врешті отямився, несподівано ожив, рушив головою, згодом рукою. Глянув в бік Семена й побачив, що він саме звільняється з крісла. Я зробив те саме. Коли піднявся, ноги вгиналися піді мною, але це було ніщо, порівнюючи з попереднім станом. Я підійшов до Гаськи і звільнив її з крісла. Вона глянула на мене непритомними очима. Я злякався. Білки були налиті кров'ю.
– Наша спроба вдалася, – заговорив Семен, – ракета перед нами. Тепер, Паньку, бери рушницю – і до діла! Поспішай!
Голим оком ми не могли бачити ракети, на це віддаль була завелика. Але на екрані ракета чітко видніла перед нами.
– Починаємо!
Я прицілився, все інше прийшло в шаленому темпі. Ледве я натиснув на язичок рушниці, як на екрані появився яскравий блиск і погас.
– Слава! – закричав Семен. – Кінець!
Ми попали в нестямну радість: обіймалися, цілувалися, стрибали.
Та ось я споважнів:
– А що, як кусні ракети потрапили чи потраплять у нас?
– Не журися! – засміявся Семен. – Вибух атомового набою розпилив усю ракету на мікроскопічно малі порошинки. Тут нема для нас небезпеки.
Тепер ми спочивали. Гаська готовила обід, ми безжурно розповідали жарти, розважалися.
– А куди ми летимо? – поставив я несподівано важке питання.
Але Семен засміявся. Ще трохи, і він провірить напрям і скорість. Найважливіше, що ми позбулися ворога!
Не зважаючи на радість перемоги, ми турбувалися здоров'ям Гаськи. Вона ледве трималася на ногах, і було ясно, що цю пригоду вона відлежить кілька днів. Тож ми поклали її в ліжко і сиділи біля неї, розважаючи її дотепами.
– У тебе гарні очі стали! – жартував я з її перекривавлених білків.
– Твої ще кращі! – відповіла й подала мені дзеркало.
Я глянув і остовпів. Мої очі справді виглядали ще гірше, як її. Крім цього, під очима в мене були великі синяки. Проте я почувався бадьоро, й усі ми були повні надій.
– Погляньте, де є мандрівна планета. Ми цілком забули про неї! – пригадала нам Гаська.
Семен підійшов до радарного екрану.
– Наш бойовий маневр віддалив нас від неї. Але тепер наближаємося знову, і було б доцільно провірити, що воно таке.
По хвилині праці промовив:
– Завтра ми зустрінемось з нею. Побачимо, чи зможемо на ній осісти.
Другого дня ми всі вдивлялися в екран. Вже здалеку було видно нерівну, з горами й долинами поверхню цього незнаного небесного тіла. Ніякі хмари ні мряки не заслоняли нам виду. Проте подробиць поверхні ми не могли побачити, бо довкола царила темінь, тільки легко освітлена зорями. Не було ні тіні, ні світел, і тому поверхня мандрівного тіла виглядала пласкішою, як, певно, була насправді. А втім, наш зір привик уже до того космічного освітлення, що подобало на наш глибокий сутінок.
Семен зменшив скорість "Сороки", щоб наблизити її звільна до Бурлаки, як ми назвали цю незнану появу. Після полудня ми летіли вже над нею й шукали догідного місця для осідки.
– Ось тут! – завважила Гаська. – Бачите? На цій гладкій рівнині можемо осісти.
– Справді догідне місце, – сказав я, і Семен погодився.
"Сорока" обнизилася поволі, і під вечір ми осіли на твердому ґрунті.
– Усе гаразд! – обізвався Семен. – До завтра будемо відпочивати, а після сніданку рушимо в терен. Усі спати!
Коли я засинав, раптом обізвалася Гаська:
– Знаєте, панове, новину? Показник К7 вказує на число 150!
– Неможливо! – схопився Семен і побіг до апарату. – Справді, ми осіли, мабуть, на чистому К7!
16
Ми вийшли з "Сороки", обережно ступаючи вперед. Наші огрівані простірні одяги не дозволяли нам відчувати холод, хоч довкола нас, згідно з даними, що їх провірила Гаська, панувала температура космосу – біля 250 градусів Цельсія понижче зера. Атмосфери не було тут ніякої, повна порожнеча. Семен бажав довідатися, чи десь у глибоких проколинах не залишилися останки газів, що, може, перед мільйонами років були атмосферою.
У сутінку не можна було бачити докладно, як далеко від нас підносилися вгору пошматовані скелі. Тільки за допомогою сильних рефлекторів ми розпізнавали жовту землю і сіре каміння, що сумно стирчало з холодній порожнечі мертвого небесного тіла.
Мабуть, Бурлака мав більш‑менш таку саму величину, як наша Земля, бо ми порушалися нормально, тобто тягар нашого тіла не був ні більший, ні менший, як на Землі. Ми йшли обережно, готові на всякі несподіванки, а Семен уважливо досліджував радіацію К7. Він розглядав пильно проби скель та ствердив, що це цілком невідомі мінерали. Але кожний з них виявляв великий відсоток К7.
Недалеко від "Сороки" детектори виявили майже стовідсотковий К7.
– Це просто неоцінений скарб для нас! – радів Семен. – Заберемо з собою все, що зможе вмістити "Сорока".
І ми почали працювати. Ломами й лопатами згортали каміння, наповнювали ними пластикові міхи й носили до магазинів на "Сороці". Утруднювали нам працю наші одяги, але на це не було ради.
У перервах ми познайомлювалися з вислідами розшуків і аналізів, які виконувала Гаська. І так ми довідалися, що Бурлака не має магнетичного поля, подібно як наш Місяць, що склад хемічний його поверхні не відбігає багато від складу Землі, тільки відсоток важких мінералів є вищий, як у нас. Радіації, шкідливої для людини, тут не було зовсім.
– Ідилічне життя! – засміявся Семен. – Якби тільки було повітря і трохи тепліше!
– О, багато дечого потрібно! А вода, а рослини, звірята, життя взагалі? Тут же повна пустеля.
Та тепер ми не мали часу на розмови.