Його вже поряд не було. Щастя його, що він не почув моїх останніх слів. Тепер я вже знав, чим його брати. Але не був упевнений, чи й далі він згадуватиме Вандербільда. А якщо заговорить про Жаклін Кеннеді-Онасіс? Послати його до неї? Але я не знав, де вона тепер мешкає. Про всяк випадок вирішив з'ясувати. Треба до наступної зустрічі бути у всеозброєнні.
Читач здогадується, що, як здібний автор, я дещо домислюю, щось загострюю, але що було, те було. І я поцікавився в одного із досвідчених дипломатів особою всезнаючого шукача жертв. Його думкою я дорожу. Ось що з властивою йому стриманістю він сказав:
– Усі поверхові люди силкуються видати себе за всезнайок...
Якщо ви не їздили за кордон, але маєте намір, то щиро раджу – не їдьте. Для зустрічі з такими всезнайками потрібна спецпідготовка. Спеціальний гарт. Без перебільшення кажу. Без гіперболізації. Без гротеску. Не будьте в їхніх очах ослом. Ваша зброя оборони – їхня зброя наступу. Запам'ятайте це. Це єдине рятівне коло, за допомогою якого можна від цього племені врятуватися. В іншому випадку я вам не заздрю, як сам собі у перші дні перебування на протилежному березі Атлантики.
Починається усе природно і ніби щиро:
– Пластік мен, – скаже він.
– Пластік мен? – перепитаєте ви. – А що таке пластік мен?
І тут ви пропали. Ви опускаєтесь на таку глибочінь, звідки не видно ні сонця, ні просвітку, ні найменших надій коли-небудь вибратися нагору.
– Господи, він не знає, що таке пластік мен!
– Не знаю!
– Це ви серйозно?
– Абсолютно серйозно.
– Ви не жартуєте?
– Ні на йоту.
– Слухайте, я просто дивуюсь. Як ви могли сюди їхати й не знати про пластік мен?
– Хоч ріжте мене, не знаю.
– Хіба ви не проходили інструктажу? Не читали перед тим, як вилітати в цю далеку подорож, енциклопедій, елементарних словників?
– Не проходив, не читав, не заглядав...
– Чим же займалися?
– Все було так несподівано. Як на війні. Сказали, треба негайно їхати. Збирай свою амуніцію – і в дорогу.
– Іщо ж ви?
– Я розклав на підлозі два чемодани, покликав жінку і почав з нею пакувати свої валізи.
– Ким нею? Жінкою пакувати валізи? Ви що, почали заговорюватись?
– І ви б почали, якби на вас отак хтось накинувся з-за рогу і сказав: "Пластік мен". Ви б у цій триклятій Америці не підняли рук? Звідки я знаю цей манхеттенський жаргон? Звідки я можу знати, що означає це буржуазне пластік мен, якщо я тут вперше?
– Ну, ви даєте!
– Я нічого не даю. А ви хоч знаєте, що воно таке? Ота чи оте пластік мен?
Цим останнім реченням я, здається, його образив, як знавця, як інтелектуала, як енциклопедиста. Моє питання так образливо для нього прозвучало, що в нього тієї ж миті мову відібрало. Він не міг і слова сказати. Я бачив, як він двічі намагався свій вказівний палець піднести до скроні. Але якась внутрішня сила його стримала. А я знав, що це означало: "Ти осел. У тебе не всі дома". У мене й справді були не всі дома. Адже я перебував тут, на Медісон-авеню, і не знав, лихо б тебе побило, цього простого, як американський сірник, пластік мена.
– А що таке шоппі енд? – запитав я його, багатозначно глянувши на вітрину.
– Шоппі енд? – перепитав він мене.
– Так, шоппі енд!
– А ви знаєте, що таке шоппі енд? – він раптом перейшов в атаку.
– Не знаю, – щиро признався я.
– Ви і цього не знаєте?
Мене так і підмивало, як вода лежачий камінь, запитати його: "А ви знаєте? Адже це слово я щойно сам вигадав. Якщо "енд" ви ще знайдете в англійській мові, то шоппі – шукайте в інших мовах світу". Але я йому в цьому не зізнався. Мені хотілося виміряти його рівень знань, і я чесно сказав:
– Я не знаю, що це словосполучення означає.
– Ну, якщо ви й цього не знаєте? – він осудливо покрутив головою. Нахабству його не було меж. І тут я не стримався.
– Це слово я сам вигадав. Навіть не знаю, як воно по-англійськи пишеться; разом чи окремо. Мабуть, через дефіс. Знаю, що в польській є слово шопа і що воно в перекладі на нашу означає клуня...
Тепер я був певний, що зітер його в порошок, що він стане нижче будь-якого хмарочоса в тисячу з гаком разів.
Але яким було моє здивування, коли він спокійно звернувся до нашого супутника:
– Ти чув?
Нас було троє. Для більшої безпеки ми по Вавілону ходили утрьох. Та й утрьох ми втричі більше знали мов. Усі разом узяті були озброєні дев'ятьма мовами. Я серед них знав ще й санскрит і трохи маньчжурську, але нікому не зізнавався, Боявся, що це трактуватимуть як нескромність, а потім візьмуть і використають не за призначенням. А мені це було ні до чого. Я на службі в Міністерстві закордонних справ не перебував і за знання кожної додаткової мови мені б все одно ніхто не платив.
– Ти чув? – перепитав він, і мені здалося, що один хмарочос від того питання перехнябився і присів. – Ти чув, він не знає, як пишеться це англійське слово. Почнемо з того, що воно не англійське.
Я раптом зупинився і глянув на нього. Жодного поруху. Жоден м'яз, жодна жилочка на його обличчі не здригнулася. Стояв тихий безвітряний штиль.
Я вже писав, що Нью-Йорк мені нагадував Вавілон. Його населяли прибульці, люди більше ста національностей і народностей. Усі розмовляли й писали рідною мовою, якщо їм так хотілося. Навіть видавали окремі газети на діалекті. Я, наприклад, розмовляв українською мовою, і мене жодного разу ніхто не запитав: чому я розмовляю по-українськи?
Тут розмовляють так, як кому зручно. На мові, на діалекті, на жаргоні. На мові бізнесмена, на мові проститутки, на мові жебрака, на мові бродяги. Цього ніхто нікому не забороняє. Забороняють тільки пити алкогольні напої на вулицях і в під'їздах, якщо ти етикетку пляшки не прикрив паперовим пакетиком. А якщо прикрив, то пий, хоч залийся. А він мені каже:
– Шоппі енд – це не англійське слово. Воно, таточку, американське! Подаю по літерах: а-ме-ри-кан-сь-ке. Воно народилося ось тут, на Манхеттені.
– Так, – зрадів я. – Саме тут. Точніше скажу, на Медісон-авеню.
– Він мені каже. Це я вам про це перший сказав. Чули? Я вам. А тепер ходімо далі.
Ми рушили. У бік Сентрал-парку.
– Ви не тільки не знаєте, як воно пишеться, але ви ще й неправильно його вимовляєте. Не шоппі енд, а шейпи енд. І пишеться воно з двома "п". А ви пишете з одним.
– Звідки ви знаєте, як я його пишу? Я його ще ніколи не писав.
– Не писали, так писатимете, і, до речі, з помилкою.
Я не хотів його підводити. А тут на цю помилку пішов свідомо.
– Ходімо далі. – Ми опинилися біля озера Сентрал-парку.
– Далі не можна, – сказав я. – Там озеро.
Він зупинився і почав мене розглядати так, ніби я щойно вигулькнув з води і тільки зараз оце зняв перед ним скафандр.
– Бачу! – з подвійним притиском додав він. – І ще раз бачу, що це озеро, а не води безкрайньої Атлантики. Я навіть бачу он той берег і он ту парочку, бачу, як одна половина роздягає другу, і все це при народі, і нікому тут нема до цього діла.
– У вас чудовий зір, – я вирішив піддобритися і похвалити його, зрадівши, що, може, він отим проклятим, вигаданим на свою ж голову шоппі ендом мене не доб'є.
– Більше того, я бачу, як він їй показує мексіканського ножа і каже: "Мурко, спробуй писнути. Я тобі всаджу ось це".
– У вас ще й чудовий слух.
Цього разу я, здається, переборщив. Він мене тим своїм сильним зором ледь не спопелив.
– Ви хочете пересвідчитись?
– У мене немає ножа, – відповів я.– Підставляти голову через якусь американську мурку, котра ходить куди їй не слід, не збираюсь. Моя голова потрібна буде вдома, – останні слова я сказав у його стилі з пафосом, і це йому сподобалось.
– Отож. Раджу ніколи не сперечатися з бувалими людьми. Так от про шоппі енд. – Раптом він вихопив з води схожу на наш телефонний кабель американську мотузку.
– Не треба, – заблагав я.
– Що не треба? – перепитав він. Я вже боявся зачіпати те прокляте вигадане слово і збрехав: – Зачіпати цей кабель. Він може вибухнути. Від цих імперіалістів можна чого завгодно чекати.
– Можна. Згоден. Але не з води.
– З води теж можна, – не здавався я. – Де у вас гарантія, що це нью-йоркське озеро не має виходу на Тихоокеанське узбережжя? Де у вас гарантія, що ось з того іграшкового кораблика, яким ніби грається отой п'ятирічний малюк, за нами не спостерігає сине око?
– Яке око?
– Сине! Форма ж фебеер синя.
– Синя – в поліцейських. Виявляється, ви не знаєте навіть, яка форма в фебеерівців.
– А звідки мені знати? Коли вони всі перевдягнені.
– Отож-бо й воно. А щодо кораблика, який оті кола виробляє, то все пояснюється просто. Він керується дистанційним управлінням. Тут вони з дитинства до техніки привчаються. Читати ще не вміє, а вже кермує, управляє.
Під кущем раптом щось зойкнуло і так само раптово стихло.
– Що там таке? – запитав я.– Уже зарізав?
– Ну, ви й даєте! Вам таки трохи треба цієї нью-йоркської каші попоїсти. І солі також не завадить. Він тепер у неї вимагає гаманця. Бачте, йому того мало, що роздягнув.. Йому ще давай долари... І це в парку серед білого дня. Це на очах поліцейських і всієї маси народу.
– Ну й світ! – прокоментував я.
– Який світ? – перепитав він мене,
– Цей світ, у якому зараз перебуваємо. Якщо образно висловлюватися, Той Світ.
– Це не світ. Це пекло. Це Адамів тартар. А це озеро – отой проклятий Стікс. Ви чули про таке?
Я не знав, що відповісти. Хотів сказати: "Не чув", – але боявся, що він знову заходиться заповнювати у моїх знаннях деякі прогалини, цього разу – з міфології. Скажу, що чув. А що коли раптом розігрує? Раптом знає, що Стікс – не озеро, а – річка. Від нього всього можна чекати. Я вирішив не зачіпати. Замовк, як наш третій приятель.
– Ви чого мовчите? – Він не міг заспокоїтись.
Мені нічого не залишалося, як податися до озера. Я бачив, що вода в ньому не першої свіжості. Знав, що медицина тут коштує дуже дорого. За лікування треба платити долари. У мене вони були. Я заплющив очі й набрав повний рот води. Тепер ніяке його питання не лякало.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 13
Перед тим як приступити до вивчення наступного розділу, я раджу вам уявити таку картину. Група людей сидить у човні й "сушить весла". Човен наближається до водоспаду. Кожний член екіпажу повчає іншого, що треба робити, щоб врятуватися. Вчить замість того, щоб кожному зокрема й усім разом взятися дружно за весла І відпливати від страшенного і, може, останнього в їхньому житті урвища.
Ви не намагалися уявити собі такої картини? Тоді – у подорож роздумів, печалі і, звичайно, оптимізму.