Перша: залишаючи квартиру Шлапаківських, Сіроштан спробує її обчистити. Друга: діаманти й персні, якими прикрашені пальці Шлапаківської, гадаю, найближчим часом стануть прикрасою рук Білобрисової, з якою він планує, як я вже казав, зустрітися завтра.
– Але за цю ніч може багато чого статися!
– Я про це подумав, – відповів майор Ситорчук і глянув на лейтенанта. – Ми цю справу прискоримо.
– Яким чином?
– Лейтенант Фостиков зараз негайно віднесе портфель з грішми, фейлетоном і фотографією Сіроштана до Парфенони Микитівни й повідомить, що професор забув його в ресторані. Заодно скаже, що Арнольд Іванович щойно повернувся з Будапешта й незабаром прийде додому. Рівно о двадцять третій годині професор Шлапаківський натисне на кнопку свого електродзвінка. До цього часу Сіроштан спробує закруглитися. Можливо, він чекатиме на прихід професора, щоб помститися. У який спосіб – важко сказати. Але на "мокре діло" він не піде. Сіроштан слабкодух. Швидше за все він спалить на очах професора його дисертацію і щезне. Будинок уже перебуватиме під нашим наглядом...
– А якщо Сіроштан все ж вирішить звести з професором рахунок у якийсь інший спосіб? Йому нічого не загрожує?
– Нічогісінько. Позаду професора стоятимемо ми...
– Що робитимете з Білобрисовою?
– Братимем. У нас для цього більше ніж досить прямих і побічних доказів: дві пачки авіаквитків, викрадені з каси аеропорту гроші, фальшивий паспорт і, нарешті, два квитки на Північ. Один з них на ім'я якогось Калюжного.
– Допомога потрібна?
– Впораємося самі, товаришу полковник.
– Бажаю успіху! – полковник вийшов.
Через хвилину й двадцять п'ять секунд слідом за ним вислизнули з кабінету майор Ситорчук та лейтенант Фостиков. Сержанта Квочки так і не дочекались. На серці в майора було неспокійно. Надворі висіла темна й не по-липневому холодна ніч. Місяць чомусь не з'являвся, і від цього ставало ще неспокійніше на душі, а зорі тихо принишкли на небі, наче відчуваючи, що має щось статися надзвичайне і непередбачене. Навіть з майором Ситорчуком.
Останній акорд
Лейтенант Фостиков стояв під гарячим душем, хлюпався, як дитя, і насвистував свою улюблену арію з опери "Любовний напій". Сьогодні, о 22 годині 30 хвилин, його тішило все: дзеркало, блискучі нікельовані крани, що їх поставив жеківський слюсар і взяв лише карбованця, індонезійська голуба мочалка, співаюча блакитна раковина та штучна поличка, зроблена під справжню порцеляну. На ній стояли й лежали: зубна паста "Фармахім", еліксир "Вічна молодість", одеколон "Сльози Отелло" й подарована майором електрощіточка на позолоченому ланцюжку і в такому ж футлярі.
Фостиков був щасливий як ніколи. Майор дозволив приступити до операції, хоч відпустка ще не закінчилася. Це найбільше тішило його молоду душу й таке ж молоде, без всяких ознак аритмії серце. Йдучи вранці до Парфенони Микитівни, лейтенант все ж наважився для сміливості випити перших у своєму житті сто грамів сумської горілки під кодовою назвою "Ще по одній" і завітати в книгарню "Фоліант", щоб призначити побачення Дівчині в голубому.
Побачення, за детально розробленим планом, мало відбутися сьогодні, освідчитися лейтенант збирався завтра, а подати заяву до Палацу шлюбів "Золотий перстень" – післязавтра.
Але життя завжди підсовує нам несподіванки, передбачити які не можуть навіть досвідчені криміналісти, і все летить шкереберть. Так сталося й цього разу: Фостиков призначив побачення на 21 годину, але їх несподівано зібрав полковник Шикун. Що про нього подумає Галя? Якщо любить – зрозуміє.
– Така філософія життя, – промовив сам до себе лейтенант Фостиков, детально вивчаючи своє обличчя, що ледь виднілося в спітнілому дзеркалі. – Галина від мене не втече, як і преміальні, при умові, якщо ми успішно закінчимо й цю чергову операцію.
Раптом у кухні хтось зло й пронизливо засвистів. Лейтенант ледь не підскочив від несподіванки і з такою силою крутонув нікельований кран, що з ріжка полилася не звичайна тецівська 42-градусна вода, а чистісінький 96-градусний окріп.
– Чайник! Ну, звичайно, це свистить мій турецький чайник Васильківського виробництва! – вигукнув щасливий лейтенант Фостиков і, забувши накинути на себе махровий халат кольору колишнього мундштука майора Ситорчука, вискочив на кухню.
… Темна і зловісна ніч котила по небу важкі кудлаті хмари. Було парко. Ні майор Ситорчук, ні лейтенант Фостиков, що зустрілися біля під'їзду будинку, де жили Шлапаківські, не бачили цих хмар, але, завдячуючи добре розвиненому телепатично-інтуїтивному відчуттю, догадувалися: вони там є. Десь далеко, в районі аеропорту, блиснуло. Зло огризнувся грім...
– Спробуємо взяти до початку зливи, – промовив тихо майор. – Щоб вийти під Парфенони Микитівни сухими.
У під'їзд майор увійшов першим, глянув якось сердито й упереджено на ліфт і не повірив очам своїм. До нього лагідно посміхалася табличка "Ліфт працює". Це насторожило Ситорчука. "Невже невдача?" – подумав він. Вони зайшли в кабіну ліфта й піднялися нагору.
Професор Шлапаківський сидів на цеметних сходах і плакав.
– Вони там зачинилися й мене не пускають, – поскаржився він майору. – От до чого привела моя сумнівна бібліотека й оригінальність. Скажіть, коли б я збирав тільки класику, як усі люди, хіба б я мав такий клопіт?
– Ніколи, – відповів Ситорчук, смокчучи люльку, наче соску. – Класики – то солідні люди, анонімок не пишуть, по телефону не шантажують і, звичайно, не відбивають у чоловіків гарних жінок.
– От бачите, ви тепер це підтверджуєте, молодий чоловіче. А вдень, якщо мене не зраджує пам'ять, називали це чорною зрадою. Хто ж кого тепер зрадив?
Майор підійшов до дверей і натиснув на кнопку електродзвінка.
На його сигнал ніхто не відповів. Ситорчук натиснув ще раз.
– У вас є ключі? – звернувся він до Шлапаківського.
– Звідки?
– Я так і думав.
– Невже так міцно сплять? – прошепотів лейтенант.
– Якщо моя версія правильна, то зараз доведеться ламати двері, – майор потягнув носом повітря. – Який протяг! Ви чуєте ці різкі ляпаси? Як ви гадаєте, що це?
– Господи, він б'є Парфушу по обличчю, – перелякався Арнольд Іванович.
– Боюсь, що це ляпають незачинені вікна об раму. Доведеться викликати двірника... З ключами...
– У мене є відмички, товаришу майор.
– Ну що ж, подивимось, чого вас навчили в училищі, – витяг люльку з рота Ситорчук.
– У мене з практичних занять у заліковій стояли одні п'ятірки, – заскреготів відмичками Фостиков. Двері були на ланцюжку. Шлапаківський схопився за ліву частину грудної клітки, де билось, як у застінках, його вільне серце. Майор отетерів.
– Цього не може бути! Це неймовірно. Тут же чотирнадцятий поверх! Що у вас там є: кусачки, напилок? Швидше, лейтенанте. А втім, коли ви сюди прийшли, Арнольде Івановичу?
– Рівно тридцять хвилин на двадцять другу. Якщо мене не зраджує пам'ять.
– Ай-я-яй! Арнольде Івановичу. Ви все зіпсували нам. Злякали передчасно пташку. Боюсь, що вона вже випурхнула.
– Куди?
– У вікно, – відповів стримано майор.
– Але тут така висота! – нагадав про себе лейтенант.
– Я знаю... Аби хоч дав їй нормальну дозу...
Коли вони вбігли до кімнати, Парфенона Микитівна лежала на тахті, і її могутні груди час від часу піднімалися під халатом. Хропіння розлягалося по кімнаті, і лампочки нижче 250 вольт гасли на очах присутніх.
– Слава тобі господи, – мовив Ситорчук. – Він їй дав тільки снотворне і зняв з пальців персні та обручки...
– І кольє. Моє золоте кольє, – прошепотіли губи Шлапаківського.
– Зачиніть, лейтенанте, вікно й погляньте, чи є там мотузка. До чого він її там закріпив... А я тим часом спробую відтворити, як і що тут відбулося... Надіюсь, на мотузку вже ніхто не висить?
– Ніхто, товаришу майор, але... – лейтенант обернувся. Його молоде й рожеве обличчя враз пожовкло від страху. – Там немає ніякого мотузка, товаришу майор, і підвіконня – теж...
– Я так і знав, – спокійно промовив Ситорчук. – Вимкніть, будь ласка, на хвильку світло. Воно мені заважає, – Майор підійшов до вікна.
– Сталося те, чого й слід було чекати. Розкіш, як казав Шопенгауер, осліплює... Любов бере гору над розумом і тверезістю. Ось вам і наслідки. – У темноті спалахувала, ніби світло далекої зорі, червона жарина Ситорчукової люльки. – Сіроштан скористався довірливістю жінки і, підсипавши у склянку з вином чималу дозу снотворного, вирішив передчасно покинути цей дім.. Але на півгодини раніше, ніж ми запланували. Висловлюючись мовою працівників громадського транспорту, Сіроштан порушив графік. Спочатку він мав намір вийти через двері. Але його щось налякало. Що саме – мені зараз важко сказати. Тут може бути дві версії – передчасне прибуття Арнольда Івановича, якого він не впустив, але гадав, що той чекає на сходах... Або тут проїжджав Квочка... Швидше те і друге... Сіроштан вирішив скористатися вірьовкою. Йому це не складало ніяких труднощів. Адже він альпініст...
– Отже, все-таки вислизнув...
Майор підійшов до вікна і начебто чогось чекав. Раптом небо, немов величезними кравецькими ножицями з ательє мод, розкраяла блискавиця, майор тієї ж миті перегнувся через підвіконня і глянув униз. Для його натренованого ока цього було достатньо, щоб помітити те, що він хотів бачити...
– Все зрозуміло, – мовив майор. – Нам тут робити більше нічого, лейтенанте. Боюсь, що подарований вами сьогодні вранці мундштук доведеться віддати Квочці... Та ще й преміювати... І знову за безвідповідальність.
Постріл серед ночі. Епілог
Галина, схиливши голову на новий погон зі старими зірочками лейтенанта Фостикова, уважно слухала, як він читав їй свіжу передову від 20 липня 1973 року під заголовком "Постріли серед ночі".
"Сталося це недавно. Повертаючись із патрулювання, сержант міліції Онисим Пилипович Квочка проїжджав вулицею Степана Руданського. І раптом з 14 поверху висотного будинку вирвався відчайдушний жіночий крик… Квочка не чув... Вихлопна труба сержантового мотоцикла заглушувала зайві шуми..."
– Коханий, – несподівано прошепотіли вуста Галини. – Поцілуй мене...
– Я у формі, – почервонів лейтенант Фостиков і відсторонив від себе Галину.
Галина ще тісніше пригорнулася до Фостикова.