не закатуєте... я вже по-ми-ра-ю...
То були його останні слова. А може, тільки останній порух думки.
19
Чому хлопчик, а не справжній, дорослий солдат?.. Як він опинився у вежі?..
Може, він і не з вежі зовсім, а так звідкись прибився? А там, у вежі, як був, так і лишився гарнізон, готовий кожну мить знову відкрити вогонь?..
Мабуть, оці нерозгадані запитання й змусили гітлерівців якийсь час вичікувати та лише посилено стежити за тією таємничою спорудою, що височить он там, на скелі.
І все не настав вечір, коли фашисти великою кількістю знову атакували гору. Вони, мов навіжені, строчили з кулеметів та автоматів і навіть били з мінометів, повільно просуваючись уперед і дивуючись, що не зустрічають ніякого опору.
Вони вже добре знали той рубіж на найкрутішому схилі гори, якого досі не могли взяти, і залягли перед ним, ведучи й далі шалену стрілянину.
Але рубіж цього разу не озивався.
Гітлерівці підповзли ближче до нього, протягом години шматували його гранатами, руйнували мінами, поливали кулями.
У відповідь на все це не пролунало жодного пострілу.
Фашисти осміліли зовсім, звелися на повний зріст і з переможним галасом посунули до вежі.
І тоді раптом вежа знову ожила...
Велетенська штормова хвиля вогню вдарила ворогам у груди. Здавалося, всі громи неба розкололись над їхніми головами. Вежа косила гітлерівців густою зливою куль, знищувала їх гранатами.
Приголомшені, засліплені, охоплені панічним жахом, фашисти покотилися з гори, залишаючи убитих і поранених.
А вежа стріляла й стріляла...