Треба було нас якось повідомити.
— Як же, пане професоре, коли у вас немає телефону?
— А, справді... Та я нічого... Тепер, надіюсь, вам уже краще?
— О, дякую, безумовно!
— Та я нічого... У вас Всеволод безпечний... Слава Богу, що я хоч віднайшов його. Тільки Тетяна Гнатівна хвилюється дуже... Ну, ходім, Всеволоде! Всього доброго, Романе Євгеновичу!
Пішли. Але після кількох кроків професор спинився.
— Та воно все гаразд, але коли ми повернулися від панотця, так я заглянув у дитячу кімнату, і Всеволод був у своєму ліжку.
— Це неможливе, пане професоре! — заявив з розпучливою відвагою Роман.
— Тобі здавалося, татку! Хіба ти не бачив ранком, що моє ліжко не розстелене?
— А справді, я не приглядався... Схвильований був. Адже все можливе; тут і дітей залюбки крадуть... Ну, ходім, Всеволоде, а то ти спізнишся у школу, а я на працю...
***
А того дня склалося якесь чудо з телефоном у Міми на праці. Тричі її хтось викликав (наставниця тільки проводила її злосливим поглядом); але перше, ніж вона встигла підійти до будки в конторі, по другому боці хтось уже вішав слухальце. Тож сказала собі, що за четвертим разом не піде. Але вже ніхто не кликав.
***
Роман поправив краватку (чи хоч не виглядала з-під неї майстерно зашита діра на сорочці?) і став за столом в авдиторії. Все, що продумав, пишучи доповідь, кудись пропало. Сама доповідь виглядала рішуче недоречною, слова лежали недбало одне побіч одного, і годі було найти на це рятунок.
Кинув оком на залю — і злякався: під задньою стіною, на тлі чорної таблиці, біліли три колоратки: його професор історії філософії, професор, що Роман слухав у нього патристику, і сам декан філософічного факультету! Його лице не віщувало нічого доброго.
З почуванням людини, що кидається добровільно в крутіж, Роман почав непевно; але згодом його голос поплив рівно. І читав уже не автоматично, а з зрозумінням.
Крадькома глянув на залю. Товариші слухали, Стюарт усміхнувся заохочуюче. А над колоратками стояли нерозгадані обличчя єзуїтів.
І нараз перед очима з'явився образ Тамари. Як це було можливе, що цілий день якось не думав про неї? Стояла в тих злощасних самоцвітах. Одну секунду Роман не міг читати далі. Але диво: з'ява вже не лякала його, а викликала на прю!
Вона викрикувала щось безглузде, а він говорив дальше, нічим не захитаний:
— Беручи до уваги, що Сковорода жив у часи упадку державности, можемо легко зрозуміти, чому шукав він оновленої життєвої концепції в глибині людського "я", "в серці", як він це називав, а не в його зовнішніх проявах. Зворот уваги на вироблення одиниці — це здорова реакція спільноти, що її упадок носить в собі зародки нового життя. З цього аспекту треба розглядати і епітафію, що її склав сам собі Сковорода: "Світ ловив мене, та не спіймав"...
З'ява перед його очима ще вихилялась і викручувалась, але вже не так завзято.
— Коли прирівняємо думки Сковороди про антитетичність буття з поглядами німецьких містиків, а подекуди і отців церкви...
Тамара вже ледве ворушилася... Він певною рукою малював на таблиці то кола антитез, то змія, що держить свій хвіст у зубах, виписував імена, дати, назви творів...
— Отже бачимо, що Сковорода мав власну філософічну систему, дарма що в її викладі він послуговувався не точними термінами, а символами, порівняннями, а подекуди навіть байками.
— Але основна сила Сковороди — в суцільності його вчення і його способу життя...
***
Скінчив. Уже не боявся нічого. Схоплював вмить думки дискутантів і знав свою відповідь перше, ніж вони кінчали формулювати питання. Ченці завзялися загнати його в кут цитатами з Августина, але не так легко було розгризти їм в цю хвилину Романа Тополю. Саме в цю хвилину!
***
Вийшов із залі з піднесеною головою. Так і сходив будованими під готичний стиль сходами. Десь у темному кутку коридору догасали самоцвіти Тамари.
І нараз — уже при брамі — хтось приступив до нього. Пізнав витерту хутряну курточку Міми (ще зі Львова).
— Ну, як випала доповідь?
Роман заламав руки:
— Неможлива ти, тіточко! Хотів з тобою сваритися, тричі
брався за телефон і не відважився, а тепер уже зовсім не можу!
— А за що ж ти хотів сваритися?
— За те, що підшиваєшся під чесне ім'я отамана Волі!
— Я "підшиваюся"?
— Хто ж тоді казав хлопцям сторожити мене? Неначе б то я справді був такий уже ні до чого!
— Як "хто"? Отаман!
— Позичив твоєї ручки, щоб написати листа?
— Здебільшого позичає твоєї. Алеж він — ні я, ні ти...
— Це розкажеш Борисикові. А коли хочеш, Богдасикові теж!
— Або й тобі! Хіба ж отаман не поняття отого імперативу, що каже діяти, де треба і коли треба?
— Так що з того?
— Чи ж не треба було, щоб хлопці, для яких ти працюєш, стояли при тобі у важку хвилину? Може, їм треба було цього навіть більше, як тобі!
— І треба було, щоб Орест, вибачай за таке слово, збрехав батькам, а щоб я мусів грати дурня перед професором — таки на очах Всеволода?
— Видно, треба!
— Може, але ти...
— "Та ледве з ваших ослабілих рук
Сповзає зброя ворогам під ноги...
... Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо там, де треба вдарить!"
— Мир душі Олени Теліги! Сьогодні я поклав у дискусії трьох єзуїтів на лопатки, доказам їм впливи Сковороди у Платона...
— Мабуть, навпаки!
— А чому б і не так? З ними трьома легше договоритися, як з тобою однією! До речі — ось іде один з них...
Вклонився.
— Доброї ночі, отче Джансон!
Чернець усміхнувся. Романові ця усмішка здалася з'їдливою.
— Він має рацію, Мімо! Година пізня; я відпроваджу тебе домів!
В повітрі було вогко, і Романові почала дошкулювати нога. Міма завважила:
— Що тобі? Чого криваєш?
— Ой, перестань мене "няньчити"! І найгірше, що навіть не можу на тебе гніватися, а ще мушу перепрошувати!
— За що б то?
— Знаєш, я поважно... Минулої неділі я образив тебе...
— Як, де, коли?
— Сказав, що ви з Тамарою однакові!
— Ага, так що в цьому злого?
— Я це подумав дуже погано!
— Бачиш, я навіть не помітила!
—— Ну, що тут вдієш, коли ти така... така добра? А мене це справді добивало цілий тиждень!
— Та не добило якось!
— Не смійся! Я поважно тебе перепрошую і готов зробити для тебе за те, що схочеш.
— То тепер і я не жартую: прости Тамарі!
— Ніколи!
— Хочеш, щоб розпалася наша група, а отаман пішов на емеритуру?
— Та ні...
—Бачиш, уже вшанували Шевченка так, що цар Микола десь у пеклі усміхнувся, а тепер як виглядатимемо перед людьми на концерті, коли ви з Тамарою знов будете такі понадувані?
— Зовнішньо — на це я згоден. Для добра загалу, звичайно...
Але не більше!
— А я кажу: більше!
— Слухай, Мімо, ти знаєш, чого вимагаєш від мене? Я щолиш поконав цю примару, що стояла переді мною і просто не давала жити!
— Яку примару?
— Тамару на сцені.
— її вона теж незабаром переможе!
— Хто?
— Тамара. А я, її виховниця—до речі кажучи, настановлена тобою — вимагаю рішуче: ти знов будеш для неї такий, як і колись!
— А коли не буду? — спитав насуплено.
— То вона пропаде. Власне ти її не розумієш. Вона — як виноград. На яку підпору натрапить, по такій і попнеться.
— Нас, здається, не так учили! Від нас вимагали характерности під кожним оглядом, навіть в особистих справах.
Чи не так?
—І якраз тому тобі не вільно її покинути! Вона може справді рости та набиратися вартости, тільки опершися на тебе, хоч сьогодні вона ще й сама цього не розуміє.
— Ой, Мімцю, але хіба можна так наказувати своїм почуванням?
— Якби я знала, що ти мусиш аж наказувати, то й не говорила б!
Розвів безрадно руками...
***
Наступного ранку найшов у скриньці листа від Івана.
"... От тобі й маєш! На мене був донос. Того й пишу так скоро знов. Мірко його пронюхав і змів з лиця землі, але таки на дні серця в мене залишилося багато дечого гіркого. Виявилося, що донос писали таки наші, і то не з політичних міркувань, а "так собі". Оце й лютить, бо коли б за те, що робив та роблю, то почувався б краще.
Хорони мене, Боже, від узагальнення мого жалю до тих людей на все наше громадянство! Чорні вівці є всюди, а мені назавжди осталася в пам'яті та бабуся, що винесла для мене з комори одиноку сорочку розстріляного емведистами сина. Я не просив, ні. Сама побачила, що моя була вся пошарпана та покривавлена, коли приступом здобували транспорт зброї.
Та я, бачиш, все про себе! А Ти теж: лиш про мене пишеш! Пиши, будь ласка, як Тобі живеться? Ти ж певно там не самотній, коли маєш нагоду, як писав, працювати для нашої справи!"
Роман усміхнувся. "Не самотній". Цікаво, як він розуміє це слово? Але в цю хвилину він сам не міг би висловитися точніше. У свідомості була біла, чиста пляма.
***
— От і ласку вчинили ви мені, Еміліє Теофілівно, що хоч навідалися. Я, як бачите, і на концерті не була, так погано почуваюся...
— Шкода, шкода, пані Танечко! Панна Міма так прекрасно вимуштрувала дітей! Таж вони до того здебільшого взагалі не вміли ні словечка по-українськи! Ну, я вже не кажу про моїх дітей, але всі і вправляли, і співали... А Беверлі Шустер мала лиш проказати: "Поклін тобі, Тарасе", а сказала: "Кінь Тасе", — але таки сказала! А як Тамарочка ваша заспівала "Садок вишневий", то я аж розплакалася... Вона і дальше вчиться співу?
— Та куди там! Після того нещасного виступу Ігор і до школи іншої дітей в середині року переписав, і на спів Тамари не пускає.
— Та воно ніби правда, що школа щось не дуже відповідна була...
— Та як же мені, Еміліє Теофілівно, було знати, котра школа добра, котра погана, коли я тільки що приїхала була? Порадила хазяйка, то й записала, а більше в нікого було радитися.
— То нема чого й жалувати, пані Таню кохана!
— Я й не жалую, та ось Ігор Павлович так забрався до Тамарочки сердешної... Нікуди її не пускає, всюди водить — і на проби хору, і на ці їх якісь сходини, і трохи не в школу.
Звичайно такий лагідний був до дітей, що мені доводилося не раз суворішою бути, а тепер — і не поступиться! Хоч як проси... А ще до того, відколи Всеволод був пропав...
— Ой чула я, чула... Я теж уже не дозволяю Оркові нікуди пізно ходити. Десята година —— мусиш бути в хаті!... Тоді, коли ваш Всеволод був пропав, Орко теж аж після півночі повернувся від товариша... Тут треба на дітей вважати, бо за нещастя не важко...
— Ой, Еміліє Теофілівно, тож і ви бідній Тамарочці немов докоряєте?
— Ну, чого ви такі перевразливлені? Я кажу, що в такому віці годі робити трагедію з кожної дурниці, що дитина вчинить.