— Бабуся вивезла з дому тільки жмінку цієї пшениці, і бабу ся вже навіть померла, а з того зерна виросло так багато
нового, і ще більше буде!
Може тато був би щось Борисові відповів, але саме привіз сусід косарку, що її направляв у себе, і розмова перервалася.
А якраз вночі після цієї розмови надійшла буря. Вже звечора радіо остерігало перед нею. Поки пішли спати, тато обійшов ще раз хату й повітку, щоб провірити, чи все щільно позамикане та чи не остало яке приладдя надворі.
А ще й усі не поснули — як почалося! Град з дощем барабанив по даху і по шибах. Блискавки краяли раз-пораз небо, дерева тріщали під сильним вітром. Далі вже не знати було, чи це грім вдаряє, чи паде з лоскотом виламана гілляка з дерева. Все разом шуміло, свистіло, гуло. Зірка заховала голівку під подушку, тулячи до себе свою полтавку. Батько наставив тихесенько радіо-приймач, щоб почути звіти метеорологічної станції, а мама пересувала чотки в руках. Борисик лежав в ліжку з відкритими очима і думав:
— Тут нам безпечно в хаті, а бідна пшеничка осталася надворі, під градом і під вітром... Що з нею буде? Та як її було схоронити? Накрити чим? Чи може викопати з землею і посадити в скриньках у повітці? Таж від такого вона щойно могла б згинути!
Думав, думав, а далі вже не знав, чи це грім гуркоче, чи козацькі самопали під Корсунем (саме в день читав про них книжку), аж урешті заснув.
***
Ранок був соняшний, але довкруги хати було повно слідів нічної бурі: обламані гиляки, прибиті до землі, обсипані квіти. Земля з грядок стікала з брудними струмками води по стежках. Борисик зірвався з ліжка і ще перед сніданням побіг поглянути на пшеницю.
Поглянув і тільки ахнув. Здавалося — буря особливо завзялася на цю грядку: всі стебла до одного були поламані, колоски перемішані з розмоклою, брудною землею.
Мама турбувалася побитими помідорами, тато електричними проводами, що лежали порвані на подвір'ї. А Бори-сикові серце нило за пшеничкою, що то бабуся привезла аж з України, і що так гарно вже виросла була... Та ради на це не знав ніякої. А просити маму, щоб дала ще кілька зерен пам'яткової пшениці — не мав відваги. До того ж
і літо вже кінчалося...
***
На другу весну батьки самі їздили напереміну, то одно, то друге, з Зіркою на хутір. Борисик оставався в місті, то з мамою то з батьком, бо мав дуже багато роботи: в школі українознавства кінчилося змагання в читанні українських книжок. Новацьке гніздо, де Борис був роєвим, приготовляло "день новака" і Борис виступав у ньому. Мусів ходити часто на проби. А до того хотів обов'язково скласти другу новацьку пробу, щоб поїхати в табір вже юним орлям. А тут і в школі таке приключилося: вчитель сказав, що Володимир Великий був російський князь. Цього Борис не міг стерпіти: встав і сказав, що справді він був український князь, бо ж княжив у Києві, столиці України. А тоді вчитель доручив Борисові написати задачу, як то все було по правді. І ще одна робота, і то нелегка! Борис аж позичав книжки у братчика і в свого українського вчителя, щоб якнайрозумніше написати.
Мама з Зіркою поїхали вже на вакації, а Борис навіть ще остався з татом, щоб усе це покінчити.
Та час минав, і одного дня вони таки вже виїхали на добре на хутір. Борис не міг діждатися, коли то вже доїдуть, щоб розказати про все мамі.
— Мамо, мамо! — гукав з авта, ще поки батько спинив його перед хатою, — Я вже маю другу пробу, і здобув перше місце у читанні, і наш "день новака" вдався чудово, і мою задачу про князя Володимира помістила шкільна ґазетка!
— І я маю для тебе добру новину! — відповіла мама, показуючи на грядку під хатою. Там колихалися на зелених стеблах пишні колоски пшениці.
— Мамо, то ти купила зерна і посіяла його знов тут? — дивувався Борис. — Та таки вона вже не з України! — зажурився знову.
— Не треба було нічого купувати! — відповіла радісно мама. — Це зерно, що його буря оббила минулого літа, само зійшло знов. Я застала грядку вже зовсім зелену, коли приїхала сюди!
То це таки наше зерно? Воно не пропало! — чудувався Борис.
— Не пропало, бо це добре, українське зерно. Як його не нищити, завжди ще буйніше виросте! — додав тато, і обоє з мамою обійняли разом Бориса. Зірка всунулася і собі поміж їх сплетені руки, бо вона дуже любить пеститися.
А мама ще раз підтвердила:
Так, правда! Це зерно не пропаде, хоч куди його не завези!