Проте куратор із КГБ, якому він розповів цю чудесну новину, відразу опустив його з небес на грішну землю. Органи мали зовсім інші плани стосовно Солнцева. Йому популярно пояснили, що серед комуністів вони й так мають чимало стукачів, а їм потрібні свої люди у середовищі безпартійних, які би сприймали їх, як своїх.
І хоча образа знову наповнила серце Солнцева, як і тоді, в інституті, коли замість нього кандидатом у члени КПСС став "ботанік", усе ж він дуже швидко переконався у прозорливості й далекоглядності свого куратора із КГБ. Горбачовська перестройка розворушила зміїне кубло націоналістів і українських патріотів, які спали й бачили, щоби чимшвидше змести радянський устрій. Про це йому постійно торочив кагебістський куратор, чи то спеціально, чи справді забувши, що і мама Солнцева з дівочим прізвищем Мельник теж була українською патріоткою і саме за це її вислали до Сибіру.
У Ярослава був непочатий край роботи, коли довелося пірнути з головою у подвійне життя. З молоком матері він всмоктав українське, патріотичне, але батьківські гени щодня здійснювали руйнівну роботу і змушували боротися проти патріотичного й українського. Виправдання для себе Солнцев знаходив у тому, що українські патріоти, з якими він зіштовхнувся у Народному Русі України, в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка, яке потім переросло у "Просвіту", не були, на його думку, достатньо патріотичними й українськими власне за своєю ментальністю. Тут гору вкотре брав батьківський ген з його, м'яко кажучи, неприязню до людей, бо треба було зважати на нові часи, а сталінські концтабори зникли. У цих активістах Ярослав бачив мізерних, змучених і зламаних життєвими незгодами нікчем, які не мали права вести його Україну до світлого майбутнього. Він, зі свого боку, відчував себе чужим серед своїх, бо його приймали як сина української патріотки, яка майже десять років свого життя втратила у сталінських концтаборах, але водночас пам'ятали, що його батько був охоронцем цих людиноненависницьких зон смерті. Та й російське прізвище – Солнцев – було потужним подразником, аби вони могли сприймати Ярослава за свого, не кажучи вже про стукацтво, про що здогадувались, тим паче коли багато з них теж грішили цим.
33
У Богдана Степановича був сьогодні хлібний день. Від двох новобранців, долю яких мав вирішити військовий комісар, відразу відібрав свою частку – по триста доларів. А ще одна вчителька, доньку якої він влаштував на роботу, принесла йому в конверті три тисячі гривень. Основну суму він забрав ще перед першим вересня. Богдан Степанович не був захланним, а тому дозволяв віддавати борг без штрафу і пені.
З голови йому не йшла Марина. Вже жалкував, що сказав про скорочення. Якби таке було насправді, то точно би її не скоротив, а тримав біля себе. Та й по закону не зміг би цього зробити: має двійко дітей, чоловік в АТО. Чомусь подумав, що отією погрозою лише віддалив її від себе.
Марина не була подібною на інших жінок. Гнав від себе думку, що закохався в неї. Здавалося, будь-яке кохання у нього вже в минулому. Життя зробило його черствим. Минув період, коли замість кохання просто отримував від жінок задоволення. Тепер ніхто не міг йому відмовити. Звик до цього. Мабуть, він був би здивований, якби йому хтось відмовив. І від Марини він цього не сподівався, а тому неадекватно повів себе з нею. Треба все виправити, прихилити її до себе. Але ще не знав, як має це зробити. Щось світле ще народжувалось у ньому, проте буденне життя вносило свої корективи.
34
Генерал міг зітхнути з полегшенням. В останній момент потрібні люди із Москви повідомили йому, що Путін не відвідає "Об'єкт № 17" в день свого народження, сьомого жовтня. Підготовка до цього велася майже три місяці. Десь у глибині душі він розумів, що замість президента приїде хтось із його двійників, перед яким доведеться зіграти мерзенну роль. Справжнього Путіна генерал таки боявся, бо з кагебістами не дуже пожартуєш і пилюку в очі їм не пустиш. До того ж, він чув, що Путін комплексував і не любив людей високого зросту. В генерала був метр вісімдесят шість, так що на двадцять-тридцять сантиметрів він був вищим за президента, бо дані про справжній його зріст становили державну таємницю. Генерал був готовий понести від Путіна будь-яке покарання, навіть отримати кулю в потилицю, але йому було огидно блазнювати перед його двійником, розуміючи, що навіть подумки не смієш висловити свій сумнів, ніби це несправжнє, бутафорне.
Тепер можна було відійти від стресу, дозволити собі розслабитись. Втім, це не стосувалося його підлеглих, особливо цього чванькуватого полковника ФСБ, якого перекинули із Криму, щоби він очолив тут особливий відділ. У них відразу не склалися жодні стосунки. Ефесбешник поводився зверхньо, вважав себе пупом землі, ні з ким особливо не сходився, якщо це не стосувалося відносин по службі. Нікому аж до ранку сьомого жовтня генерал не сказав, що не буде Путіна, чи хто там мав приїхати на їхній об'єкт. Йому було весело спостерігати за метушнею підлеглих, які скрупульозно виконували всі його інструкції, готуючись до приїзду Путіна. Він підігрував їм, давав нові розпорядження – і всі бігали, мов ошпарені.
Звісно, генерал уже ніколи не міг пробачити полковникові ФСБ його поводження з Варварою. І справа була навіть не в тому, що той запроторив її до карцеру. Якщо винна – нема проблем. Але ж генерал розумів, що все це полковник ФСБ зробив йому на зло, знаючи його особливе ставлення до цієї жінки. Починати воювати з цим низеньким товстеньким чоловічком він не хотів, розуміючи, що в того шикарні знайомства не лише в ФСБ, а й у Кремлі. Але генерал ніколи не пробачав тим, хто привселюдно знущався з нього. У даному випадку треба було лише ретельно продумати як делікатно зробити так, щоби полковник ФСБ на все життя запам'ятав, що з генералом не можна так жорстоко жартувати.
35
Віталік зворохобив те, що давно дрімало всередині Діанки. Їй ще й п'ятнадцяти не виповнилось, а вона вже знала те, про що не кожна жінка здогадується.
Хлопчики пішли за хлопчиками. Спочатку їй подобалась їхня цнота і безпосередність, але вже незабаром невміння пацанів почало злити.
Діанка перекинулась на старших. Деякі сприймали її несерйозно. Мовляв, куди лізеш, целочко? За п'ятнадцять дають стільки ж! А ті, хто спробував, дивувались, звідки це в неї? Не кожна доросла жінка могла похвалитись таким умінням у сексі. Намагалися підвалити до неї ще раз, не розуміючи, що були одноразовими, – і наштовхувалися на єхидність і зневагу. Це була могутня зброя, після якої хотілось триматися подалі від малолітньої стервочки.
Потім в її сексуальних утіхах наступила невеличка перерва. Діанка захопилась одним десятикласником із їхньої школи. Типовий красень, розбалуваний увагою дівчат. Ніяк не могла второпати, чому він ніяк не клює на неї. Сама стелилась перед ним. Відверто пропонувала. А потім хтось переказав їй, що пацан не хоче мати з нею справу, бо вона всім дає. Перестріла його на перерві в шкільному коридорі. Прямо запитала про це. З його мовчання й відведеного погляду зрозуміла, що казали правду. Не довго думаючи, всадила йому коліном у пах.
Десятикласник зліг у лікарню. Батька Діанки викликали до школи. Вона брехала, що хлопець приставав до неї, мусила рятуватись. Ніби повірили. Відчувала, що всі хлопці з її школи бояться її. Дурниці! Дрогослав великий. Знайде собі ще не одного сексуального партнера. І знаходила.
Але думки Діанки кружляли все більше й більше навколо Віталіка, який зробив із неї жінку. Хотілося зайнятися з ним коханням. По-справжньому, а не як тоді, коли вона була дитиною. Ніби небагато часу минуло відтоді, але вона проминула такий розвиток, на який іншій жінці знадобилось би декілька років.
А ще їй хотілося, щоби Віталік цілував їй груди. Ніхто краще за нього не вмів цього робити. Це найбільше її збуджувало.
36
Іванні Степанівні наснився Путін. Про щось розмовляли віч-на-віч. Зранку, прокинувшись, уже не пам'ятала, про що, але вразив голубуватий блиск, який ішов з його очей. А ще здригнулася від того, що в її сні він був нормальним чоловіком, з яким можна гарно спілкуватися, хоча десь у глибині душі розуміла, що це нелюд.
Телефонувала Марина і сказала, що їй все важче витримувати пекло у чужій родині. Особливо, коли Андрійка нема поруч. Іванна Степанівна ледве стримувалась, аби не сказати доньці перебиратися до неї. Дуже хотіла щодня бачити внуків. Але не сміла цього робити, бо тоді остаточно налаштувала би сватів проти себе. Не розбиралась у політичній ситуації, але наївно думала, що Андрійко скоро повернеться додому, і тоді все налагодиться в сім'ї.
Насторожило Іванну Степанівну прохання доньки підшукати їй роботу бухгалтера в якогось порядного приватного підприємця. Казала, що нудиться на роботі, треба сидіти від дев'ятої до шостої, перебирати папери, вислуховувати пустопорожні розмови. Раніше в доньки подібних думок не було. Може, й були, але висловила їх саме зараз. Та й оце "порядний" – що би мало значити?
37
За понад тридцять років їхнього знайомства між Германсдерфером і Солнцевим склалися дивні відносини. Солнцев був антисемітом. Він і не приховував цього. Навряд чи заглиблювався в ідеологічний антисемітизм, радше все було на побутовому рівні. Найбільше Германсдерферові не подобалося, що Солнцев постійно вживає слово "жид". Через це у них періодично спалахували взаємоагресивні суперечки. Солнцев доводив, що у слові "жид" нема нічого образливого для євреїв, так їх завжди називали на Західній Україні, у вертепі теж є Жид, а не єврей, в Івана Франка "Жидівські станси", а не "Єврейські станси", у польській мові взагалі нема слова "єврей", його вигадали за Радянського Союзу, слово "юдей", яке почали сором'язливо вживати здебільшого у колі інтелігенції, теж не відповідає вповні назві. У Льоні був єдиний, але, як він вважав, залізобетонний аргумент: якщо євреї хочуть, щоби їх називали євреями, бо слово "жид" для них є зневажливим і образливим, то всі інші повинні прислухатися до цього й бути толерантними до євреїв. Суперечки продовжувалися по новому колу, коли Солнцев казав, що Германсдерфер такий же єврей, як він Папа Римський.
Але ця розбіжність між Солнцевим і Германсдерфером була дріб'язковою і нікчемною на тлі того, що їх насправді об'єднувало.