От і ти попрацюєш якийсь час на батьківщину, спокутуючи, так би мовити, свої правопорушення!
– А як довго… спокутуватиму? – запитала сторопіла Воля.
– Скільки потрібно Україні, стільки й спокутуватимеш! – уперше за всі дні допитів підвищив голос Щокатий.
Знайому квартиру в облупленій п'ятиповерхівці над яром охороняв військовий. Люди в цивільному, що вже надвечір привезли Волю "додому", почекали, поки вартівник відімкне двері й навіть зазирнули в темінь коридору. Але зайшла лише Воля. Двері зразу зачинилися й дівчина побачила перед собою Локі. Вони кинулись одне до одного, в пориві приязні Воля тепло пригорнулася до юнака, той обійняв її, як дівчина себе переконувала, по-батьківськи.
– Боже, я так за тобою скучила!
– Я дужче! Ці тварюки тебе не скривдили?
– Ні. Допитували тільки. А тебе?
– І мене. А тепер до дідька зачинять і триматимуть, як консультанта з питань хаптагерів, ну й Куряви взагалі.
– І мене зачинять! Цікаво, нас… триматимуть разом?
– Ні. Разом ми будемо лише сьогоднішню ніч!
Зваживши на двозначність його слів, Воля озирнулась:
– А де Лаврівна?
– Її замели. Адже… приймати незареєстрованих квартирантів – це теж злочин! Ходімо на кухню, змастиримо собі якусь вечерю!
– Ні, спершу митися – я сама собі огидна!
– Тоді поквапся – здається, воду в цій гаспидській дірі дають усього на дві години!
Коли вони вже сиділи за столом, головною прикрасою якого була велика таця з приготованими "по-лаврівнівськи" пластівцями, Локі відчинив дверцята кухонної тумбочки:
– Глянь, що я розшукав у ничці старої! – на стіл стала прямокутної форми пляшка з неприємним на вигляд каламутним вмістом, – китайський рисовий шмурдяк! Відфортунимо зустріч?
– Відфортунимо! – посміхнулася Воля.
Ковтали сиве пійло, смакували міфанси, які в порівнянні з тюремними видавалися божественною стравою, Локі розказував про допити.
– Зняли відбитки пальців і розворушили моє минуле. За втечу з табору бідолашному Локі світить довічне!
– Боже, це я винна, я підбила тебе їхати на Материзну! Та ще й тягала наче дурнувата містом – Київ закортілося побачити! От і побачили – і сестру не знайшов, і себе занапастив!
– Воле! – на її тоненьку долоню лягла його, широка й шерехата. – Ти ні в чому не винна, нас здав капловухий вишкребок гаспидської відьми-Лаврівни!
– Однаково… якби я не наполягла їхати…
Локі встав, за ним підвелася й Воля. Він приблизив її до себе:
– Кохана! За тобою я ладен їхати й на край світу! – він почав цілувати її долоні. – Невже завтра нас розведуть назавжди!?
З рук поцілунки Локі перейшли на її шию, щоки, дісталися вуст. Божеволіючи, Воля відповідала йому пожадливо й палко.
– Люблю! Люблю! Давно люблю!
Локі взяв дівчину на руки й поніс у кімнату.
– Вони… – видихувала розкуйовджена русявка між поцілунками вже на ліжку, – вони не зайдуть?
– Ні. Я замкнув двері на защіпку!
Дід Стопуд
Відколи Воля перестала відповідати на виклики, Дід Стопуд збувся сну. Та всі вони втратили спокій – Пирій повертався з кормоцеху чорний, мов сама Курява, й від розпачу та журних дум ледве не бився головою в стіну, Лобода на очах в'янула й невпинно плакала – певно саме слізьми й витікали зі змученого тіла матері життєві соки. А старий не спав. Син і невістка занурювалися пізно вночі в нездорове забуття, скрикували вві сні та стогнали, Дід Стопуд виходив тоді надвір і прохолодна нічна пустеля обвівала його сиву бороду сіверком.
Ішов зазвичай за хутірську огорожу, сідав на верхівці кучугури і вдивлявся в майже непомітний рубіж на обрії, де зорі, скочуючись із неба, зникали за рухливими дюнами. Небо було чорне, й кучугури були чорні, і очі старого сльозилися: чи то від вітру, чи то від напруження, чи від безнадії.
Мало не щодня, якщо тільки був на хуторі, до Пирієвої господи забігав щиросердий і приязний син Батька Сміха – Соловій. Забігав, кидався до родаків нареченої – чи не отримали ті від доньки-онуки якої вісті, а ті кидалися з тими таки надіями до нього. Втім глоб Волі грізно мовчав, і надіям нічим було підживитися, й виходило, що відвідини хлопця підживлювали лише загальний розпач. "Це він, розбіяка пласконосий, звів мою Волечку зо світу! – зі сльозами на чистому, наче в дівчини, обличчі вигукував Соловій. – Нащо я врятував його тоді в пустелі, нащо сам привів до свого дому нещастя!" Пирій і Лобода з розумінням кивали головами, Батько Сміх нахвалявся підійняти на визволення Волі цілу Куряву, знати б лишень, куди йти, але Дід Стопуд Локі не винуватив. Старий знав негарного з виду, битого життям і печеного пустельним пеком героя, що вирятував із неминучої неволі цілий хутір, помічав кілька разів у карих очах колишнього хаптагера чорні відлиски, але не вірив, що той здатен заподіяти його онуці зло. Зло дівчині заподіяли інші, і Дід Стопуд добре знав, хто.
Усіх отих старий називав одним, але знеособленим словом "вони". Ті, що правлять світом, людськими життями, душами, мізками й гаманцями. Іноді їх іще називають владою, або державою. Вони невинищенні й невтомні у вигадуванні нових капостей, найпідліша з яких – перетворення світлих людей на безгомінне бидло. Вони відібрали в Діда Стопуда надію на гарне майбутнє для своїх дітей і онуків, перетворили колись квітучий піднебесний едем під назвою Україна на пустелю, вони загнали в цю пустелю родину старого, а тепер прагнуть знищити її й тут. І Воля – просто ще одна їхня жертва.
Дід Стопуд терпіти не міг владців ізмалку, ледве не від народження. Восьмирічним хлопчиком ходили вони з татом на сповнений жовто-синіх прапорів Майдан, носили світлим і по хорошому божевільним його мешканцям спочатку чай і каву, пізніше – теплі речі й ліки від застуди, а під кінець – бинти й кровоспинне. В день, коли цих людей розстрілювали снайпери, хлопчика на Майдані не було – тато завбачливо не пустив.
Потім була зміна влади (то лише згодом майбутній Дід Стопуд зрозумів, що влада ніколи не змінюється), бездарно програна через кволість і нерішучість тієї таки влади війна, ганебна покута перед загарбником, прилюдне перевиховування так званих "схиблених" – тих, хто воював з росіянами на сході, "нове возз'єднання" і невпинний, на багато подальших десятиліть, занепад. Наступ пустелі виявився лише його найочевиднішим втіленням.
Тато саме й був одним зі "схиблених" – пішов на схід добровольцем, зазнав поранення. Цей світ він залишив з власного бажання, про що втім, знали лише мама й хлопчик – ні синові, ні, тим більше, онуці Дід Стопуд цього ніколи не казав – не хотів завдавати досади. Офіційний документ твердив, що "схиблений" помер внаслідок отруєння алкоголем, і передсмертного послання він не залишив, але син знав – батько пішов з життя через ганьбу. Тому й пив, тому й…
Звісно в Куряві "їх" не було, і це давало п'янке, невідоме Дідові Стопуду замолоду, відчуття волі. Втім старий достатньо пожив на світі, щоби розуміти те, чого не розуміли молодші: раніше або пізніше "вони" прийдуть і сюди. Дід Стопуд сподівався вмерти перш, аніж це відбудеться, але ось вони вже йдуть, а він живий. "Або вони з'явилися раніше, або я живу занадто довго", – думав старий.
Сходило сонце і Дід Стопуд повертався на хутір. У нього трохи шуміло в голові, але старий знав, що після ранішньої заправки хутірських повозів його таки зморить нетривалий сон, скоріше дрімота, а по дрімоті бородатий заправник знову зробиться енергійним і невсидливим.
Воля не поверталася, тож енергійність Діда Стопуда була як ніколи доречною, оскільки крім заправки він мусив ретельно доглядати за воднесховищем. Вкопані в порохню резервуари з пальним особливого догляду ніби не потребували, але звичний для пустелі суттєвий перепад нічних і денних температур таки становив для ємностей загрозу. Кожна цистерна мала аварійний клапан для викиду надлишкового тиску, очистка цього клапану від пилу та, борони Боже – від засипання порохнею, якраз і входила до обов'язків заправника. Поки була Воля, онука допомагала дідові, а тепер… І що сталося з дівчиною? Дочекатися б своєї лепетухи, чи бодай почути в слухавці її голос, то вже можна й помирати. І так затримався!
13
Вони
У такій любій йому напівтемряві робочого кабінету Щасний аналізував останні зведення й доповіді агентів та обмірковував наступні ходи. Цілком очевидно, що здобути владу (байдуже: то буде жорсткий заколот, чи м'яке "відсторонення") можливо лише за наявності якісної команди однодумців. Утім очевидно й інше: дев'ять з десяти спроб державних переворотів зазнають невдач саме через зраду когось із наближених. "Отже, доведеться діяти нешаблонно, – міркував Неон Вакулович. – Нехай мій випадок розглядатиметься майбутніми істориками як нехарактерний, але я мушу здійснити свій переворот сам! Звісно, не без активного залучення як пустельників, так і необхідних людей тут, але ніхто не повинен знати моєї кінцевої мети. Тоді в разі чого Щасного зможуть звинуватити хіба що в некомпетентності!"
Історія глоба, якого передали Неону Вакуловичу самосели, карколомністю не вражала. Іграшка ввезена в Україну легально, але на неіснуючого замовника. Навряд чи підставна фірма заснована самими пустельниками, скоріше за все ті просто користуються банальною сірою схемою. Що ще завозять самосели подібним способом? Стрільно? Судячи з донесень розвідачів, озброєння пустельників не виходить поки що за аматорський рівень, а опергрупа розгорне свою діяльність не сьогодні-завтра. Тоді один-два спалених досі хуторів видаватимуться самоселам легковажним непорозумінням. Добре, що в держави немає грошей на утримання бойової авіації, бо питання знищення або підкорення незаконних поселень взагалі розв'язалося б упродовж тижня!
Отже перше: партнерам з Куряви потрібне сучасне стріливо. Потрібне швидко, потрібно багато, і бажано – в кредит. А ще їм потрібні інструктори, пальне, боєприпаси, засоби військової медицини й багато-багато іншого.
Далі: Україна не має бойових штурмовиків, але такі є в партнера по Союзній Державі – Росії. А вона не те що може – зобов'язана підтримати союзника в скрутні часи. І не лише штурмовиками. Тому Росію треба нейтралізувати, а задля надійності нейтралізації слід задіяти давнє правило батога і пряника. За батога має зійти суворе попередження про небажаність втручання, а за пряник – запевнення в лояльності прийдешньої української влади.