Невже він ніколи більше не побачить цих людий і цього домика?
А як вийшов в сіни, то його дігнала Поля і мовчки подала йому велике-червоне яблуко. Матвій міг тільки ще раз сказати: —Бувай здорова дитино...
ііі.шііішпіішшіїнатітіпіпшіншіїїшіііііш
На широкому овиді зникали береги Америки, а Матвій все ще стояв на палубі пароплава і не спускав своїх очий з утікаючого краю. Згадав він, як колись, тому 12 літ назад, зустрічав він ці береги з великою радістю. Тоді любо билося його молоде серце, бо мріяв він про щастя для своїх дітей.
Згадав, як шість літ тому назад він в друге зустрічав ці береги сумний, замурзаний вугіллям, з розбитим серцем.
А зараз легко прощає ці береги. І думає:
— Дванайцять літ безнастанної праці. Дванайцять літ пекла, а ніхто навіть песім словом не згадає, що мучився на цій землі дванайцять літ чоловік, імя якому Матвій Шавала. Ніхто не цікавився ні його горем, ні його життям. І далі мучаться тисячі людий, тай ніхто не знає про них. Мучаться, бо мусять...
На волохатих Матвієвих грудях в зашитому мішечку тисячу двіста доларів. І гірко посміхається Матвій.
—— Це за дванайцять літ... А є такі, що й цього немають. Стратив здоровля, виробив всю силу і став старцем. Думав силою своєю цілу Америку побороти, а її побороли цебри з ростопленим залізом...
Як переїхав море, то не міг втічи від спогадів минулого. Шість літ тому назад він божеволів на дошках оцеї пристані і згадався йому старенький сторож. Побіг всею силою Матвій в його кімнату. Але замісць старого знайомого, сидів инший і попакував довгу люльку. Він холодно заговорив щось до Матвія, але Матвій не розумів його і з нічим повернувся назад.
— Мабуть помер старий... — подумав по дорозі і тяжко зітхнув.
Залізниця несла його в рідні сторони. Днями й ночами просиджував Матвій біля вікна і сон не брався його. Якийсь жаль і переляк томив його в грудях.
Як то повернеться він? Чи пізнають його? Чи не забули? Чи здорові всі?
І гладив русяву бороду, та все думав, все думав.
На границі виміняв трохи грошей і нетер-перливився. Не хотілося вірити йому, що за два дні буде в рідній хаті. Ах, як-би швидче!...
Знову вистукують колеса свою монотонну пісню, а Матвій шепоче:
— Любі, дорогі! Ваш старий тато повертається до вас. Повертається вмирати, кости зложити в рідній землі... Чи ждете ви його?...
**
Як йшов відомою доріжкою з міста в рідне село, то зустрічав людий і вони оглядалися за ним.
— Що це за дід такий? — питали себе.
А Матвієві кожна деревина, кожний кущик і горбочок були знайомими. Тільки все якесь менше, неначе постарілося, присіло за дванай-цять літ.
Осінь шуміла пожовклим листям, а Матвієві видавалася, що вона каже:
— Витай Матвію Шавало! Де ти так довго барився?
І пташки перелітали довгими ключами у вирій, а Матвій думав, що й вони кажуть:
— Витай Матвію, чого ти так постарівся? І суха травиця шелестіла біля дороги, а Матвієві причувалося, що вона шепоче:
— Витай Матвію, доля наша однакова. Ми своє віджили...
А як став на горбі і побачив рідне село, то довго дивився і не счувся, як рясні сльози покотилися по обличчю, на бороду. Він тільки прошепотів:
— Дванайцять літ...
І що сили було, побіг в долину.
Вечоріло. З завмерлим серцем підходив вулицею до рідної хати. Прохожі люди оглядали його, по звичаю казали "славайсу" і йшли далі.
Здивувався Матвій, як побачив біля своєї хати прибудовану стайню та малу стодолу. І здивувався, що до його хати заходять люди і бігає багато дітий. Він хвилинку стояв і дивився, а як діти почали підходити до нього, повернув в бік і зайшов в хату найблищого сусіда Михайла.
— Добрий вечер.
— Добрий вечер.
Матвій відразу пізнав сусіда, що стояв серед хати в святочному одінню. Оглянулася й Михайлиха.
— Що скажете? — спитав Михайло.
— Чи не міг-би я у вас переночувати? Старий вже, болять ноги, а дорога далека...
— А ви куди йдете? — До Станиславова...
— Го-го, далеко ще...
Михайлиха вдягалася в сінях в нову одіж.
— Не можемо чоловіче — озвалася з сіний,
— бо йдемо з дому... Ось в сусіда весілля, запросили нас... Ви підіть на другий кут, туди, за церкву...
— Візьміть й мене з собою на весілля — просився Матвій і йому проясніло все в голові. Це-ж в нього весілля. Боже! Невже його Ан-ничка віддається? Його Анничка... Шість а дванайцять — вісімнайцять... Так, так...
— Візьміть й мене з собою... — ще раз просив.
Михайло здвигнув плечима.
— Та що то нам... Як то брати вас чужого?... І вийшов до жінки в сіни.
— Та най йде, бо може ще вкраде щось тут...
— півголосом сказала жінка так, що й Матвій почув.
І пішли. Молотком билося Матвієве серце, як переступав рідний поріг. Михайло з жінкою зайшли в хату а він залишився в сінях між дітьми. Ніхто не завважив його, ніхто не знав, що діялося в серці його. Хотів увійти в хату, де плакала скрипка і не міг. Чи пізнають його? Чи приймуть? Яким иншим побачив він рідний поріг...
І Матвій схилився на стіну та тихо-придавлено заплакав. Не знав, чи плаче він з жалю, чи з радости.
Вийшов на двір, щоби хоч через вікно заглянути жінку, дітий. Але у вікнах товпилися парубки й дівчата і Матвій не побачив нічого. Тільки весільна пісня з тужним плачем скрипки виривалася на двір і голосила перед Матвієм.
Де молоді сидьи
Там сі стіни блищьи...
Від вінка зеленого,
Від личка молодо-о-о-о-о-го...
Стояв Матвій перед хатою і як закаменілий слухав далі. А пісня голосила...
Подивися моя мамко на мене,
Чим зносила такий вінок у те-е-е-бе...
Привіз мені мій миленький зі Львова,
Носи, носи молоденька здоро-о-ова...
Дивитьсі мамка з боку —
Ото пара нівроку...
Чи пара, чи не пара,
Пречиста спару-у-у-ва-а-а-ала...
Повернувся в сіни Матвій. Став між дітьми і люди, що проходили, дивувалися, хто це такий. І діти приглядалися та боязко відступали.
З хати вибіг хлопчик з решетом в руках і серед гамору почав роздавати дітям скибочки пшеничного колача з медом.
— Митре, дай мені! Я ще не їв...
— А її не давай, бо вона плаче...
— Митре! Бігме боже буду гніватисі...
— І в нас буде ще весілє...
Матвій приглядався дітям і раптово очі його почали широко відкриватися. Він вдивився в русявого хлопчика, що роздавав дітям колач і похитав головою. Це-ж його Митрик... Маленьким був, як їхав Матвій, а як виріс... Хтось з дітий шепнув:
— Дай й отому дідови...
Митрик глянув на високу постать Матвія і несміло підійшов.
— Ви прийшли діду до нас на весіле? — спитав.
— Прийшов сину...
— А хочете горівки?
— Ні, я не пю синку...
— Ов! Ну, то нате вам колача з медом...
— Рости великий синку... — крізь сльози вимовив Матвій і взяв сіру скибку з решета. А-ле не міг її їсти. Руки трусилися, цілий він дрожав.
— Підожди — ледво вимовив до Митрика. —— Коли ти такий добрий, то на тобі від діда...
І дав синові 20 короновий папірець. Митрик і діти здивувалися, ахнули. А хлопець взяв гроші і стрілою помчався в хату та показав мамі. Заметушилися всі, навіть скрипка перестала плакати.
— Хто тобі дав? — допитувалися.
— Та якис дід в сінях...
— Беріть такого діда за стіл! — гукнув з кута пяний сват.
І люди побігли в сіни.
— А проши, а проши... Чого-ж ви тут стоїте? Боже, ми й не знали...
І брали шзпід руки, як гостя великого і вели в хату і садовили за стіл на почесне місце. Глянув Матвій по людях і пізнав жінку.
— Ой Маріє — подумав собі — і ти небого постарілася, хоч не була в Америці.
Пізнав й дочку Анничку, що сиділа закосичена під прибраною ялинкою за столом. І хотів закричати Матвій, хотів признатися, кинутись рідним в обійми. Але якась таємна цікавість здержувала його.
Марія і свашки-кумки просили його їсти, поставили повні миски мяса, голубців. Пяний сват ліз з горілкою. Всі роспитували, припадали, припрошували. А Матвій скупо відповідав і пізнавав людий. Ось це Семен Зарічний щось шепчеться з його Марією. А оце Васили-на, така стара вже... А це Петро Лис з жінкою... А оті молодші якісь незнані... Були мабуть хлопцями, як Матвій їхав...
Знову зателенькала дрібно скрипка і задудніли ноги. Приспівували гості, плескали в долоні. А Матвій з боку дивився то на дочку, то' на жінку і серце його тріскало.
А як танець скінчився, то самі старі ґазди полапалися за руки і затягли хриплими голосами своєї:
Заирзали в стайни коні
Заирзали білі,
Минулисі веселенькі,
Літа молодії...
Здогонив я літа свої
На діравім мості,
Вернітесі літа мої
Хоть до мене в гості.
Ой щож з того, тай що з того
Що ми сі вернемо,
Жалю тобі наробимо,
Знов собі підемо...
Похитувалися то в один бік, то в другий і так сумно тягнули ту пісню, як-би справляли похорони по молодих літах.
І згадав Матвій й свої літа, що так минули, пропали. Згадав і пекучий жаль здавив за горло. І він ще так недавно в оцій хаті був молодим, а зараз...
Хотів вже встати і сказати всім, що він, Матвій Шавала, з усіми справляє весілля своїй Ан-ничці. Але гості заметушилися і почали засідати за стіл. А дзвінкі-жіночі голоси вже приспівували:
Ой летіла зазуленька сіла в сад. Ой час тобі молоденький, на посаг...
А дружби з чоловіками вже з-за стола відгризалися:
А що-ж тобі зазуленько, до того. До мойого посаженька пишного...
Гостилися. Кружляли чарки з горілкою, лунали сміхи. В жіночому куті похитувалися кум-ки і моргали до сухого музики. Скрипка заголосила, а кумки з Марією разом затягнули своїми високими голосами і захитали головами. Приплескували долонями, нахилялися то до Марії, то до сумної-закосиченої Аннички та приспівували:
...Тепер я сі свашки-любки
Тай розвеселила...
Що з одної дитиночки
Аж двоє зробила...
Тай ми одну дитиночку
Купали-люляли,
А другу нам дитиночку —
Ангели прислали...
Молодий-чорнявий парубок усміхався і щось шептав Анничці, а вона хилила низько голову і втирала сльози. Та на це ніхто не звертав уваги, бо воно вже такий звичай, що молода на свойому весіллю плаче. Кажуть, що це за дівоцтвом...
Щось зашептали на краю стола, підморгнула Марія дочці. Анничка втерла очі, засоромилася, але встала, щоби приступити до нового весільного обряду — перепою. Налила в чарку горілки і запишнилася, аби бути поважною і несміливо падала старому Паламаревому Іванові. Іван приняв, а Анничка поцілувала його в руку.
— Дьикую тобі дочко, за честь, за пошанівок. Дай боже, аби житє твоє плило тихо, як в плесі вода. Дай тобі боже і з води і з роси.