Інтуїція

На щастя, мені не загрожувало ні перше, ні друге.

Можливо, якщо хтось на мене і дивився, то міг побачити зміни у моїй зовнішності і задоволено потерти руки: тепер цей тип не становить жодної загрози для Системи. Але віднині я знав, що все моє життя, скільки його там ще залишилося, буде без жалю, до останньої краплинки, віддане боротьбі за остаточне знищення Системи.

8

Софія, здається, усвідомила, що після сказаного мені вона вже не може претендувати на роль коханої людини. Але її влаштовувала будь-яка роль – і я це відчував, — лиш би бути поруч зі мною.

Коли вона приходила до мене, ми лише декількома словами перемовлялися про справу, а потім вели себе як старі друзі, говорили про все і ні про що. Ми просто могли мовчати, не помічаючи, скільки спливло часу, і нам не було незручно від цього.

Чого гріха таїти, інколи мені хотілося обійняти Софію, поцілувати її, забути, що нас оточує ворожий світ. Але жодним своїм поглядом і порухом вона не давала підстав зробити це, а я поруч з нею був скромною дитиною, яка ніколи не наважиться на героїчний вчинок.

Мені хотілося розпитати про Богдана, в яких стосунках Софія з ним, чи кохає його, чи просто змушена жити з цим бузувіром. Але всякий раз, коли слова ось-ось мали злетіти з мого язика, я наштовхувався на благальний погляд Софії, ніби вона читала мої думки, — і я не наважувався запитати про те, що давно мене мучило.

Якось поступово моя підпільна діяльність — чи то на Систему, чи то проти неї – пішла на спад, аж поки я взагалі перестав нею займатися, ніби мене відправили на почесну пенсію. І саме тоді Софія сказала, що завтра у нас буде знаменний день, коли або здійсняться всі наші надії, або...

9

Як не дивно, але ці слова Софії я не сприйняв з великим ентузіазмом. Чи то не повірив їй, чи то інтуїція підказувала мені, що не слід сподіватися на швидкі зміни, а тим паче – на падіння Системи.

Натомість мене радувало, що моя пам'ять відновлювалась, як то кажуть, не по днях, а по годинах. Щоправда, це відновлення було хаотичним. Одного дня, наприклад, спливала у пам'яті якась людина, і я згадував усе, що у мене з нею було пов'язане. Наступного дня я вже згадував цілий шмат життя – з дитинства, чи з юності, чи вже зі зрілих років. З одного боку, мене тривожило мозаїчне відновлення пам'яті, а з іншого – радувало, що нехай і таким чином, але пам'ять відновлюється. Мабуть, колись настане і такий день, коли я зможу згадати все.

В один з таких днів до мене прийшли спогади про батька, коли він був ще живий. Тато вже важко хворів, але якось йому стало легше, і у нас вийшла філософська бесіда.

Я заплющив очі й побачив усе наяву.

Тато напівлежав у ліжку, я сидів коло нього. За вікном шумів дощ, на землю гучно падали яблука. Здавалося, ніби й зараз у підвальчик долинав їхній запах.

Я вже не пам'ятаю всієї розмови з татом, але закарбувалося те, як він спокійно сказав, що Бога нема, його видумали наївні люди, а зі смертю людини закінчується її існування. Я хотів запитати: "А чому ж ти, тату, молишся?", але не посмів, аби не забирати від нього останніх сил. Але батько ніби прочитав у моєму погляді це запитання і сказав, що молитва немає нічого спільного з вірою у Бога. Людина молиться, бо хоче морально й душевно себе підтримати, хоче показати свою духовну силу, хоча насправді є слабкою і нікчемною істотою.

І ще мені запам'яталося з тієї розмови, як тато був переконаний у тому, що люди є єдиними й неповторними у Всесвіті, а розмови про потойбічний світ, інакшопланетян (саме так він їх називав, а не казав: інопланетяни), існування вищих у своєму розвитку цивілізацій – це все маячня.

10

Софія не приходила вже декілька днів, і я став хвилюватися за її життя. Щось, видно, не склалось. Або щасливі зміни, пов'язані з існуванням Системи, відкладаються, або, дійсно, сталося щось непередбачуване, і Софія потрапила до рук стражів порядку.

Саме тоді до мене повернулася молитва, і я зрозумів, що всі ці роки її нахабно викреслювали з моєї пам'яті.

"Отче наш, Ти, що є на небесах, нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє – як на небі, так і на землі. – Я щиро молився, з трудом згадуючи слова, а хтось невидимий, аби я не збився, ніби проектував їх на монітор перед моїми очима. – Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого. Амінь. Богородице Діво, радуйся, благословенна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жінками, і благословенний плід лона Твого, бо Ти породила Христа-спаса, ізбавителя душ наших".

Аж тепер я усвідомив, що не промовляв слів молитви уголос, вони ніби сиділи всередині мене й чекали слушного часу, аби вирватися на волю.

І трапилося диво: до мене у підвальчик влетіла Софія, повисла на мені, і я відчув, як з її очей капають гарячі сльози, пропікаючи через сорочку моє тіло. Вона міцно цілувала мене в губи, і я чув її пристрасний шепіт: "Коханий, ми вільні! Ненависній Системі прийшов кінець!".

Я не поділяв її ентузіазму. Я не знав, як прийшла ця Система, а тепер не брав участі в її поваленні. Мені було все одно.

Я знав, що вже не кохаю Софію.

11

Софія за руку, мов маленьку дитину, вивела мене з підвалу. Всюди були люди у святкових костюмах, які їм видали до параду переможців з нагоди двадцятип'ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції. Скільки я не вдивлявся в їхні обличчя, але радості не помітив. Складалося враження, ніби їх насильно визволили з рабства, про існування якого вони й не підозрювали.

Це був хаотичний рух людей, яким дали волю, а вони не знали, що з нею робити. Ніби хтось невидимий із Старої Системи знову керував ними, а вони, привчені до страху й слухняності, покірно виконували всі накази. Сказали вчора, що треба служити Системі, — вони їй служили. Нині поступила нова команда – зруйнувати Систему і будувати нове життя, — і вони під керівництвом старих проводирів виконували нову вказівку. Ні усвідомлення величі своєї місії (бо ні величі, ні місії не було), ні ентузіазму, ні наполегливості у переборюванні труднощів не спостерігалося в їхніх діях. Їм цього не потрібно було. Це було потрібно тим, хто за будь-якої влади знаходився нагорі суспільного життя і керував цими процесами.

Це було видно неозброєним оком, і я це бачив, і Софія відчувала, що я це розумію, але не подавала виду. Її награний ентузіазм видавався фальшивим, і я не знав, що маю робити в такій ситуації. Різко порвати стосунки з Софією якось не випадало, хоча треба би було. Але вона все-таки була мені дорогою, хоча вже не такою близькою, як на початках наших зустрічей.

Софія продовжувала грати роль революціонерки, яка здійснила заповітну мрію свого життя, — знищила ненависну Систему, але я бачив, що у її голові пролітають думки, як втримати мене біля себе. Їй це треба було зробити за будь-яку ціну, але вдаваний ентузіазм давав збої і з космічною швидкістю віддаляв мене від Софії.

12

На площі перед ратушею зібралися нещодавні учасники параду з нагоди двадцятип'ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції. Це були ті самі люди, і стояли вони, здається, на тих самих місцях, відведених їм раз і назавжди у житті, і сум в їхніх очах був той же, вчорашній.

А на трибуні з'явилися деякі нові обличчя, хоча, здавалося, основний склад керівної верхівки залишався тим же, і з великого екрану вгризалися в наші мізки ті ж колючі й зверхні погляди.

Я намагався розшукати поглядом Богдана, але того не було, і це, здається, стало одним з основних здобутків нової влади. За інших обставин я би порадів за Софію, що вона тепер вільна, але її свобода ставала для мене обузою.

Звісно, Софія була серед тих держиморд на трибуні, а я думав, як вирватися з цього зачарованого чи то кола, чи то пекла. Здавалося, воля буяє у повітрі, роби собі що хочеш – або слухай ті всі нісенітніці, які лунають з трибуни, або йди собі на всі чотири сторони. Останнє дуже би пасувало мені, але невидима сила скувала мої ноги, припечатала їх до вікової бруківки, якою була замощена площа перед ратушею.

Коли ж я пильно придивився, то помітив, що камери відеоспостереження все так само сторожко спостерігали за всім, що відбувалося на площі, перед ратушею, вихоплювали з загального моря людей тих, хто, на думку спостерігачів, був підозрілим. Звичайно, по той бік екрану, мабуть, сиділи інші люди, а, може, й чимало колишніх співпрацівників знайшли собі роботу при новій владі. То чи вартувало все буцімто руйнувати, аби залишити основу старої Системи?

13

Йти мені було нікуди, окрім своєї кімнатки-підвалу, та й, чесно кажучи, не хотілося щось змінювати у своєму житті. Коли я відчував, що нема волі, то мріяв добутися до неї. А тепер, коли вона, здавалося, прийшла, дивна апатія поселилась у моєму тілі. Не хотілося ні їсти, ні пити, нічого робити, ніби ти захворів, коли тобі все немиле, й чекаєш-не дочекаєшся смерті.

Смерть не йшла, я день і ніч проводив на ліжку й не виходив із своєї кімнатки-підвалу. Механічно лише підводився, підходив до столу, щось їв і пив, аби потім знову лягти.

Здавалось, я ні про що не думав, але шматки чужих думок проносилися вихором у моїй голові. Дивна мішанина інших життів, мозаїка людських страждань скупчилися в моєму мозку, волаючи про необхідність вийти із замкненого простору, а я нічим не міг зарадити.

День змінявся ніччю, ніч – днем, а я дивився безкінечний фільм чужих життів і страждань. Якось на світанку промайнула думка, що, мабуть, хтось інший теж дивиться безкінечні подібні фільми – кожний свій – і десь є частинка мого життя, незрозуміла цьому глядачеві, як мені незрозумілі частинки тих мільйонів життів, які миготять переді мною, але які я ніколи не зможу скласти в єдину картину.

Ця думка дала поштовх іншій: я захотів побачити дружину, сина і доньку. Чоловічок усередині мене прокинувся і схвалив моє рішення. Я знав, що завжди треба діяти усупереч бажанням і намірам цього чоловічка, якщо я хочу залишитися серед живих, однак думка про необхідність зустрічі з сім'єю росла, міцніла, наповнювала, здавалось, усе моє тіло, ставала сенсом мого життя.

14

Однак минуло ще декілька днів і ночей, допоки я підняв своє тіло з ліжка й змусив його розпочати матеріалізацію думки.