Чи не лають князя? Чи не лають його бояр і дружину? Чи не змовляються про ціни? Чи не змовляються проти князя?
— Дідусю! Он дивіться: коло нашого човна якийсь чоловік із конем. І з собакою!
Дідусь спинився і приклав руку до очей.
— Щось воно... геть чуже... Дрібниць не бачу добре. Але кінь якийсь низькорослий. Наче строкач. Чоловік сидить коло човна по-шевськи. Обличчя не доберу. Та на ньому наче клобук половецький! Тьху, якась диявольщина! Чого йому коло човна сидіти?! — Занепокоївся дідусь.
— Дідусю, у мене мій налигач! Я його як пояс пов'язав.
— Ільку! Дитино! Не мели дурниць. Зараз ми дізнаємося, що цьому язичнику від нас треба. Хто б немирного половця пустив би через браму?
Коли дідусь і хлопчик спустились і підійшли досить близько до човна, чоловік у високім клобуку і рудім вовнянім каптані легко звівся. Зняв клобук і низько вклонився. Світле, пшеничного відтінку волосся впало з-під клобука і на мить закрило обличчя незнайомого.
Та ось він підвів голову, і рівне м'яке волосся відлетіло назад. Обличчя засмагле. Брови і довгі білі вії, вигорілі на сонці, наче в поросяти. А зіниці чорні.
— Ти, Борисе, сучий сину?! — Здивувався несказанно дідусь. — Звідки ти взявся, трясця твоїй матері?
— Здорові були, вчителю! Миру вам і добра!
— Спасибі, Борисе! Знаю, що не брешеш. Але який я тобі, в трясці, вчитель? Ти в мене рік тільки навчався тесати болонки та довбати теслом колоди для водогону. Ти навіть і близько не підійшов до рогу окладного вінця на підкладах!
— Ой, вчителю мій люб'язний! Добре припекло — і не тільки цьому навчився.
— Гаразд, гаразд, сварити не буду! Бачу, ти муж зрілий. Тільки з якоюсь...
— Таємницею?
— Саме, саме. Якщо вже до мене прийшов, то розкажи: що ти? Де ти? Чи надовго до Києва завітав?
— Зараз я і городник, і мостовик, і сотник. Бо служу торським князькам на Росі. Закінчую на правім березі, над бродом, гравець зводити. Високий мис, як наш Клинець. Але тільки малий. Три поля вже перекопали глибоким ровом. Зрубали три вежі. В одній брама. Підйомний місток на "журавлі". Один чоловік підійме й опустить. Ворота подвійно закриті: самі ворота і полотно мосту
— Господине Борисе! Можна спитати?
— То питай, хлопче. Як бачу, ти — онук учителя.
— Ага! Це мій дідусь. То я хотів спитати, як може впоратись один чоловік із мостом?
— А ось так! — Чоловік взяв паличку і схилився, щоб накреслити вежу і місток. Та тут вперед метнувся худорлявий довгоногий собака і почав нюхати дрозда в клітці. — Кепек! Ану сиди! — І пес слухняно відійшов до коротконогого гривастого коника. — Міст тримається на товстенних линвах. Вони проходять крізь віконця в зрубі башти. Там вони приєднані до двох міцних коромисел. Як два журавлі. На другому кінці коромисла мають великий тягар...
— Із чого?
— У мене — із товстих дубових окоренків. І виходить: щоб опустити міст, досить однієї людини при корбі. Линва від корби йде до легкого кінця коромисла. Людина крутить корбу — натягує вниз коромисло, і місток лягає через провалля. Щоб не зрушився міст, ставить у паз клин — ніщо не рухається. Треба підняти місток? Виймає клин і починає відкручувати корбу — вага тягне коромисло вниз, а линви підіймають місток угору
— Бач, Ільку, людина сама добре вивчилась. А тобі буде легше, бо є кому тебе вчити. Ну, бачу, Борисе, ти таки городник і мостовик! — Надзвичайно збудився дідусь. — Але скажи: кому ти сотник?
— Поки не дуже й кому. Бо мало людей. Оце приїхав зі своїми князьками до великого. Вони йому в подарунок білого верблюда пригнали. Ну, не порожнім, а з дарами. А я шукаю молодих хлопців, що шукають удачі та бойової слави молодецької.
— Якої ж слави, коли в городку за городнями сидіти?
— З городка в поле вільна дорога. А там — табуни половецькі, отари, пси-хорти... Борис цмокнув, і до нього зразу ж підскочив пес. Борис його полоскотав під щелепою, і собака задоволено примружився.
— До мене ти завітав і так, і по ділу? — Запитав дідусь.
— Можна сказати й так. Хотів дізнатися, що там Микита поробляє?
— Микита човни теше. Чи ти часом не його хотів підговорити у залогу фортечну?
— А кого ж іще? Він молодець знатний вельми!
— Гульками та витівками. Йому вже час женитись. Бо догуляється, що колодку прив'яжуть, яко старому парубку. Його ще діло — риболовне. Тут він — знаменита особа. З якої хоч калюжі, а на юшку щось висмикне. А до воєнного діла... Та звідки йому? Боротись — добре бореться. Кого хоч подолає. Але воїтель який з нього?
— Вчителю! Та хоч знаєте його прізвисько?
— Яке ще прізвисько? Ну, Солоним Микитою його величають через тих княжих псів! Три роки бідний хлопець на лівому березі рибалив...
— То він вам казав...
— Він нам нічого не казав. То інші люди казали, ніби він побував у Переяславі, в рибальській артілі.
— І в Переяславі він бував, і в половецькім степу, і в Болоховських озерах. І прізвисько вашому Микиті — Тихий Вовк. Так його і половці, і торки називають. Він отих три роки, що не був у Києві, все ходив по здобич у половецький степ. Потім кудись щез. Коли цієї весни дійшла до мене чутка, що він вже давно повернувся до Києва.
Ілько просто рота роззявив від почутого. А дідусь насупився, прихопив правицею бороду і затис у кулак. Лівицею застромив великим пальцем пояс, а чотирма пальцями барабанив по грушевому гребеню, підвішеному до пояса.
Запанувала мовчанка.
Яку порушив дрозд, різко затріщавши "тра-ра-ра-ра", бо до нього знову наблизився половий пес.
— От що, Борисе. Що в Микити на умі, як бачу тепер, того ніхто не знає. Брехати тобі не буду. Він подався в артілі з човнярами на Десну по камінь. Коли будуть — не знаю. Не він, а люди казали, що до Спаса точно мають повернутись. А от коли?
— Як повернеться Микита, то скажіть йому, що я на Копировім кінці, в заїзді Давида перебуваю. Думали мої князьки зразу подарувати того білого верблюда князю. Та він знов у своїм Вишгороді бенкети грає. Будуть чекати, поки князь намилується зі своїми похлібниками та бабами. І наостанок: за мною борг. Бо ви ж тоді плати не одержали, коли я втік.
Борис повернувся до коня, попорпався з перекидними торбами і вийняв два смушки. У кожній руці по смуніку. Один чорний смушок, другий — брунатний. Але дивні були смушки. Кожен завиток закінчувався світлим волоссям. На чорному смушку — сріблястим, на брунатному — золотавим. Під яскравим обіднім сонцем вони наче грали срібними і золотими іскорками.
— Беріть, учителю! Це луп із половецького стану. Не тільки вони нас шарпають, ми їх теж можемо поскубти.
— Ну, Борисе, знатна здобич у тебе! За науку ти мені, власне, нічого не винен. Але, якщо приладнатись мені до наших чортових днів, то нехай це буде лихва за мою науку! Бач, онучку, дід, хоч старий, та вчиться жити: вже лихву дере з ближнього! — Сміявся дідусь, беручи від Бориса коштовні смушки.
— От і добре, що вчитесь. І ти теж учишся?
— Вчусь. Я ось сам клітку змайстрував. Бо мені брат Михайло дрозда впіймав.
— А що ще ти вмієш?
— Вмію різати поплавці з кори. Позавчора батько зняв найтовстішу кору зі "смолки". Я виріжу з неї лодію-насад і поставлю вітрило. І стернові весла привішу. Потім зроблю таку вежу із мостом, як ви, господине, накреслили на землі.
— Овва! Одразу видно, чий онук! Ну, хлопче, ось тобі поганський гостинець! — І пробіяка* Борис витяг із перекидної торби цілу жменю жовтаво-сірих круглих камінчиків. Завбільшки із голубине яйце.
* Пробіяка — активна, часом нахабна, людина.
— Підставляй пазуху! — Скомандував дідів гість. І засипав Ількові за пазуху камінці. Але вони виявились легкими і теплими.
— Господине Борисе! Що воно таке? Що з ним робити?
— Це велика степова хитрість. Це, щоб ти знав, сир такий. З нього вицідили воду і висушили його. Зубами його й ведмідь не розгризе. Його треба покласти за щоку і потихеньку смоктати. Він сильно кислий. Та оскомини не набиває, як від кислиць. Сили добре додає в поході. І від спраги захищає. От спробуй. Тільки не забудь: гризти не можна, бо зуби поламаєш.
Ілько взяв одну кульку і запхав за щоку.
— Дякую, господине Борисе! Тільки як воно зветься?
— По-різному. Одні кажуть "твурог", інші — "курт".
— Ви по-їхньому вмієте, правда?
— Якщо з іновірцем воюєш, торгуєш чи працюєш — маєш його мову знати! Ну, вчителю, бувайте!
— Ходи з Богом! — Дідусь перехрестив дивного гостя.
Він же скочив у високе сідло. Обернувся до собаки і щось йому сказав по-чужинецьки. Собака з місця підстрибнув і вмостився на крупі коня. Дідусь аж змахнув смушками від захоплення:
— От же гидолової віри собака! Верхи на коні, бач, їздити навчений! Коник строкатий, гриватий потупав нечутно піщаним схилом до
шляху. А тоді вже по колодах дороги та плахах мосту забив копитами, мов бубон закалатав. Вершник сидів на ньому розслаблено, плечі попустив, руки метелялись. Собака ж сидів на крупі напружено, здригаючись від кожного поштовху. Але на землю не зіскакував.
— Ну що, онучку, справді сушений сир розпускається в роті?
— Смокчу — дуже кислий, але язика не пече.
— Бач, як воно: кожне плем'я має свою хитрість, щоб вижити у світі. Ти ось що, онучку. Візьми смушки та обережненько віднеси їх матері. Нехай вона до скрині покладе і перекладе зіллям, щоб міль не завелася та не знищила. І можеш гуляти. Тільки не забудь по Лиску вчасно піти. Та за мною зайти, допоможеш коробку тягти.
Дідусь обережно згорнув обидва смушки волосом усередину, один на другий.
— Дорогий дарунок, ох дорогий! І гріх відмовитись було. І брати не годилось.
— Тому ви, дідусю, жартували?
— Ну й прониза! І в кого ти вдався, що до всього сам добираєш? Твоя правда. Бо якби той Борис сам випасав би овець та оберігав їх, то так легко не віддав би смушки. А здобич — це як у кості вигране. Добре, йди, та про Микиту матері не ляпай. Вона й так від його чудасій нагорювалась. Брехати матері — гріх. Але підводити матір до гризот зайвих, до сліз — теж гріх. Тому передай матері смушки — і швидше з двору. Щоб не було тобі спокуси бовкнути зайве, а матері — мучити серце.
Дідусь потримав сувій із смушків, Ілько перев'язав його налигачем і закинув за спину, а клітку — в руку.
— От собака в нього! От би мені такого собаку!
— Дитино! Такий собака в місті ні до чого. З ним за зайцями, байбаками, лисицями та дрохвами по полю скакати на коні.