Я була княгинею, хоч для тих, хто літає в повітрі й живе під землею, лише забавкою.Однак я навчилась повелівати, не боятись, і дивитись на все згори.Дві бабці охнули, почали хреститись, і я дозволила їм втекти, повернувшись до них спиною.
Тоді присіла на край ліжка, взяла тітку за руку.Видно було, що її палив вогонь, а тепер, виївши все нутро, почав пригасати.Мій доторк повернув її до пам’яті й вона застогнала.
— Тітко, хто розібрав стелю?
— Се... – кволо озвалась вона, — аби душа могла вийти.Грішна душа...її двері не пускають...вікна не пускають...
Я забрала свою руку, бо її тіло тхнуло мерцем, а я сім літ не бачила ні мертвих людей, ні звірів, й живих також, тому відчула обридження.
— Дурниці ви кажете, тітко! Якби-сте мали душу, то не віддали б мене князю.
У очах тітки на мить зблисла жадібність, і я зрозуміла, що вона понад усе в житті прагнула багатства.Ніби з таким куцим як заячий хвіст життям можна чогось бажати.
— Ти...— прохрипіла вона. – Що ти дістала від нього?
— Нічого! Ні куферку з золотом, ні клейнотів.
— Ч-чому?
— Бо я не хотіла.Те, що там золото, тут сухий лист.Те, що золото тут, там ніц не варте.З чим пішла, з тим прийшла.
— Дурна...
— А вам не всеодно? Й так зараз вмрете.Самі казали, що як вмрете, віддасте мені усе.
У тітчиному голосі задеренчав сміх:
— Бо мушу віддати.Візьми мене за руку, і моя сила перетече в тебе.Тоді я відразу вмру. Куди ти?
— Знайду собі хустку, бо зимно, — мовила я і пішла до комори, де на жердці мала висіти тепла одіж.Найшла драну верету, а в скрині лежала тітчина одежа на смерть, геть погризена мишами.
— Докіє, Докіє... – просила тітка, а я сиділа на краю скрині, тремтячи від безсилої люті, доки не настала тиша.
— Нехай воно все згорить!
І тієї ж миті з-під моїх ніг вирвався стовп вогню, і я ледве встигла вискочити.Хата спалахнула миттю. Я дивилась на це байдуже.Але стало тепліше. Вогненний змій обвивався довкола стін, дверей, вікон.І я пішла геть, не чекаючи поки збіжаться люди гасити непогасиме.
Село.Вечір.
Тоді часто траплялось, що почувши про наближення орди, мешканці сіл тікали до лісу, або в гори, наким великим був їхній страх перед татарами.Вони повертались додому через кілька днів і могли застати замість села попелище.Але часом тривога була фальшивою.Можливо, це трапилося і цього разу. Докія побачила свою крайню хату цілою й неушкодженою, та й запаху диму не було чутно.Отже, й селом усе гаразд. Утім, сусідами вона не так уже й переймалася, бо мешкала тут недовго, і доля виписала їй на окремому листку, що ніде довго вона затримуватися не буде, не прикипить серцем до жодної людської істоти.У словах "ніколи" й "життя надто коротке" вміщалась її доля та доля інших людей.Тільки вона не просто знала це, а й глибоко болісно відчувала. Її людська сутність потребувала їжі, даху над головою, тепла і ласки, а душа потребувала порожнечі.
Докія не відмикала дверей, просто сіла на призьбі, дивлячись, як наступає на її двір темрява.Вона ще вагалась йти чи не йти до села, але, глянувши на хлопця, зрозуміла, що піде туди не сама.Ноги були наче не її від цілоденного сидіння в печері, та йти було недалеко.
Вони піднялись стежкою на горбок, звідки було добре видно світлу смугу на заході й саме село.Ніде не світилось.Якби не стежка, що вела на дорогу, а дорога до села, міг би вчепитися блуд.
— Ми подивимось, чи є там люди, — пояснила Докія. – І вернемось. Я просто хочу знати, що там діється.
Село вони знайшли німим, позамиканим, без диму, гавкання псів, без теплого духу худоби. У темряві губились деталі, але Докія знала напевне: село покинули. Можливо, на одну ніч.Можливо, назавжди.Причин могло бути багато. Докія підходила до кожної з двадцяти хат, стукала у двері, вікна. Жодного звуку. Матвій ні про що не запитував: його непокоїв місяць, що розростався на ціле небо, наче тісто в діжі, й він намагався стати в тінь. Церковцю і дзвіницю вони відвідали насамкінець. Докії вперше трапилась нагода побути в церкві самій, і вона сказала Матвієві:
— Почекай!
Увійшла туди, і оминувши бабинець, стала перед престолом.Перехрестилась і проказала "Отче наш" уголос. А тоді "Богородицю". Образів було мало, бо село було бідне і церква так само вбога, однак стійкий запах воску запах воску викликав відчуття, що вона в храмі Божому й захищена. Як тоді, коли була маленькою і батько з матір’ю водили її по неділях до церкви.
Та наступної миті подумала, що було б, якби вона розчинила царські врата, чи покарав би її Бог за це блюзнірство? Чи так, як карає тих, хто віками чинить наругу над душею і тілом ближнього? Тобто ніяк. А якби вона спалила село і цю церкву?...
І раптом їй стало страшно.Тіні з кутків посунули на неї, старе дерево заскрипіло, ніби знадвору церкву стискали могутні долоні вітру, й не тямлячи себе, жінка вибігла. Не треба було сюди йти. Бог не має милосердя.Він – такий самий, як ті, що літають в повітрі й живуть під землею.
Про Матвія вона забула. Той сидів скорцюбившись під дзвіницею й не бачив, як Докія тікала з церкви. Місячна дорога перетворилась на сувій вибіленого полотна, й наприкінці того сувою стояв князь, такий як і колись, юний і прекрасний. Він обхопив її руками, притулив до себе й мовив:
— Княгине! Я зробив се для тебе!
— Що?що? – тремтіла Докія.
— Забрав людей з села.
— Навіщо забрав?
Князь тихо засміявся і показав на місяць.На його великому колесі тулились люди, вкупі з коровами, телятами. свиньми, курми, котами й собаками, і клунками.Видно було, як їм страшно на такій висоті.
— Але ж я цього не хотіла? – здивувалась Докія.
— Мені легше зробити це, ніж те, що ти хочеш...
Тіло князя почало розпливатись, зник і сувій полотна під ногами, і Докія знову опинилась сама на роздоріжжі.Тіло її ще зберігало дотик князя,отже, це був не сон.
Жінка пустилася йти дорогою, цілком розтерзана словами князя, і тут згадала про хлопця, того причинного знайду, яким опікувалась віднедавна. Байдуже їй було до людей, бо ставились до неї погано, але лишати хлопця вона не хотіла, на зло князю.Вона різко повернула назад до церкви, і раптом побачила, що там світиться, хоча саме село темне.
Упіймала Матвія, коли той уже взявся за клямку церковних дверей.
— Не смій! – просичала і потягнула хлопця за собою.
— Чому? – спитав той.
— Бо там правиться для мерців.Тікаймо звідси!
Із церкви долинав спів,що намагався заманити хлопця.
— Хіба ти не знаєш? Як тебе увидять, то роздеруть на кавалки.Не вільно заходити до церкви вночі.
Хлопець слухняно кивнув.Але на роздоріжжі вийняв свою руку з її.
— Мені туди, — показав на дорогу, що вела від села. – Там – моя Пані.
— Яка ще пані? – визвірилась Докія.
— Я її шукаю, хіба я тобі не казав?
— Ти навіть не сказав, як тебе звати!
— Матвій. Яке це має значення, коли я не знаю імені моєї Пані. Я бачив її один раз. Вона летіла на коні, і вогонь побіг за нею.
Докія втратила на мить мову й лише хапала ротом повітря.У голові блискавкою промайнула думка:" Могла б здогадатись, що в нього та сама недуга. що в неї." Вона вхопила хлопця за руку, повернула до себе:
— Дивись на мене! Дивись!
Матвій подивився.
— Я схожа на неї?
Хлопець закусив нижню губу й чітко відповів:
— Що ти кажеш, жінко? Пусти мене, моя Пані чекає.
— Нещасний! – тільки й вимовила Докія.Їй хотілось заплакати, але всі сльози вона вже виплакала сьогодні, в лігві диких звірів.
Матвій зник у темряві.Місяць тим часом затулила хмара, і Докія раптом зрозуміла, що не знає, якою дорогою їй іти, бо вчепився блуд. Тоді вона пішла першою-ліпшою.
Чорний ліс.Ранок.
Підмерзле листя позасипало усі стежки, як жовте, так і зелене.Цієї ночі вдарив мороз, що попереджав: невдовзі випаде сніг.І якби з неба надумав пролитися дощ, то став би над Чорним лісом снігом.Звірі завжди готові до таких перемін, а люди – тих зима застає зненацька. Навіть господарних.
Невеличкий гнідий коник тягнув такого самого невеликого критого возика, і, перш ніж увійти під дах лісу, спинився, зітхнув, замислився, і таки вирішив увійти, розраховуючи на жмут трави чи кислицю в підліску.Оскільки був молоденький та недосвідчений, то прийняв просіку за дорогу, й возик зачепився за пень. Коник став як укопаний.Дерева скрипіли, обговорюючи цю новину, і від страху коник заіржав.Мабуть, у Чорному лісі на поклик відгукуються швидко, бо через якийсь час два чоловічки, вбрані в химерну одіж, сплетену начебто з трави, спритно відв’язали коника від воза, не залишивши на ньому жодної упряжі, через що той став одразу схожий на брата свого, дикого лісового коня,тільки без темної смуги на хребті, а тоді один з них вийняв рум’яне яблуко і запропонував коневі. Цього вистачило, щоб кінь охоче пішов за ними, трохи збентежений, зате радий, що звільнився від тягару.
Ні віз, ні упряж не зацікавили чоловічків з лісу. Байдуже їм було і до мертвого, що лежав на возі, померши своєю смертю від недуги, занесеної вітром з півдня.Не виявили вони цікавості й до товару, що був на візку – штаб заліза, що не встиг розпродати купець, і повертався коротшим шляхом, аби лікуватись вдома. Та кінь не міг знати дороги і заблукав з мертвим тілом.Одне слово, то була абсурдна ситуація для лісу і для його мешканців, які жили так довго, що вже й не помічали безконечного кружляння смерті довкола них.
Кінь йшов спокійно, доки його не злякало виття вовка. Тоді другий чоловік витяг з-за пазухи велику жовту грушу й дав коневі. Ліс ставав дедалі густішим, а дерева вищими.Стежка йшла то понад яром, то яром.Біля джерела, по краях якого тулилося жовте листя, усі троє перепочили й напилися води, і невдовзі опинилися на галявині, в кінці якої ріс густий ялинник, наче зелена брама, й увійшли туди.
За тією, так би мовити, брамою, був світ, куди могли потрапити лише безневинні й безгрішні істоти з куцим віком. Якщо є місце, куди невільно увійти небагатим і невельможним, то чому б не бути такому місцю, де можна потрапити лише загубленим і заблуканим? Але це — ще характерне людське мислення. Істоти, що літають в повітрі( не всі), і живуть під землею( теж не обов’язково), підібравши заблукану істоту: чоловіка, коня, кота, роблять це не з милосердя, а тому, що зникає стіна, що ніби розділяє їхні душі. Панове богослови та панове філософи досі сперечаються, чи є в тварин душа, навіть, чи та взагалі існує.