На одній з таких позицій — неправдоподібній металічній конструкції, чимось подібній на Ейфелеву вежу, з дерев'яними дірявими кладками на високості, поламаними сходами і вузькими люками між різними рівнями — Себастян знайшов пляшку сливовиці, яку тут же і випив. Аж випивши, додивився за ледь помітними слідами, що перед ним тут зупинялася угорсько-польська диверсійна група, яких тоді було багато по всій Карпатській Україні. Паленка виявилася отруєною (Себастянова свідомість ще не була готова до аж такого підступу).
Ставало щораз гірше. Тобто СебастяновІ було добре, він любив гарячку, але сили його соків кудись зникли, легені ледве встигали набирати і випускати повітря, яке нічого не давало. Чомусь руки стали, як обпечені, і страшенно боліли б, якби не гарячка. Треба було негайно міняти всю воду в тілі.
42. Він побрів вище в гори — не хотів прийти помирати перед дитиною. І не хотів до шпиталю.
Ще давніше постановив собі — якби з ним щось сталося, то не кликатиме лікарів і не лежатиме безпомічно вдома, а, як звір, що ховає власну смерть, подасться в гори. Гори ж або виходять його, або тихо поглинуть.
43. У шпиталі він вже раз був. Ще давно, зимою, щойно почали кохатися з другою Анною, ще у Ялівці.
Він набрався дивної зарази, доївши абрикос після одного гостя, кавалерійського офіцера з іноземного леґіону — неймовірно немудра випадковість.
Його тоді арештували, аби не поширити хвороби, і завезли до закритого гірського шпиталю у соляних печерах. Завеликі підземні білі зали без дверей переходили один в одного короткими і трохи нижчими, але такими ж широкими коридорами. У кожнім залі просто на купках солі лежали хворі, обмотані незнаним листям. Лікування полягало у періодичних натираннях надгустою ропою. Стогони болю додавалися (здавалося, що окремих голосів більше, ніж насправді) і мандрували підземеллями, які не знати де закінчувалися.
Цей шпиталь був одною з новацій чехо-словацького міністерства здоров'я у викоріненню карпатського сифілісу і винищеннюінших зараз. Хворі утримувалися у тюремній ізоляції часом стільки, скільки могли жити.
44. Себастян вже не міг собі уявити, як виглядає зима на землі, а соляний сталактит біля нього майже доторкався сталагміта, коли одного дня у залі з'явилася Анна.
Це могло означати лиш одне — її теж заарештовано, але означало інше. Вірна Анна, не зумівши прорватися до тата (переважно всілякі заборони не стосувалися її, й охорона сама пояснювала, як йти далі недозволеними шляхами), додумалася найнятися у шпиталь санітаркою — охочих працювати тут завжди бракувало.
Щодня вона приходила натирати його ропою (ти мій найкращий крем, казав Себастян; то ти — мій, і знаєш чому), а щоночі — любитися. (Я хочу мати ті самі мікроби, що і ти — заперечувала Анна. Врешті, це навіть добре, бо вдруге вже не захворіємо). Слава Богу, вона взагалі не захворіла. Невдовзі випустили Себастяна, і вони вернулися додому разом.
Зима ще не минула.
Себастян так і не наважився сказати Анні, що імунітету від цієї хвороби не буває. Але, здається, вона страшна лише тим, хто колись був у Африці.
45. У Африці молодий Себастян мало не помер від тієї ж болісті.
Але тоді було ще гірше — через африканський клімат на виразках виростали екзотичні гриби. Ніхто не знав — чи вони з'являються із занесених спор, чи то утвори враженого тіла, але гриби так сильно боліли, що Себастян волів зрізати їх разом з ділянками шкіри.
Тоді він теж був на позиції. Було велике африканське місто з глини. Він мусив зробити єдиний постріл і дочікувався його на гарячому піддашші, на якому можна було лише лежати, і зрізував ножем щораз більше зіпсутої шкіри.
Себастян безперестанно дивився в оптичний приціл. Він бачив точнісінько те саме, що було зображено на найдорожчій поштовій марці цього краю — безліч білих кубиків будинків, кілька веретеноподібних шпилів, городи і кущуваті сади на міських узгір'ях, червону глину вулички, кавоварів на порозі синьої ресторації. Його погляд відрізнявся від філателістичного хіба що присутністю мух в очах і на обох шклах прицілу.
З ним лежала його улюблена африканка. Час від часу Себастян обтирав її спітніле тіло мокрою шматою, а вона йому шість разів на день закапувала кожну рану соком алое.
Відтоді єдиною еротичною фантазією Себастяна були любощі, змочені алое. Але в Ялівці не було жодного його паросту.
46. А Анни зовсім не хворіли.
Один раз, вже у Мокрій, остання Анна мала вітряну хворобу, хоча невідомо, чи можна вважати хворобою вітряну хворобу.
Анна вийшла на гору у непотрібному місці і не встигла ухилитися від несподіваного поганого вітру. Вітер влетів їй у голову і видував усі запахи.
Себастян знав лише один лік від такої хорості. Він повів Анну вузькою дорогою між двома горами, чекаючи заки протяг видує вітер. Так і сталося, але протяг сам затримався у Анні і розм'якшував голову — руками можна було міняти форму черепа. Зроби мені таку, як у тебе — казала Анна — я так дуже люблю твою гарну голову.
Себастян вирішив, що виганяти вітер вітром більше не варто — так можна безконечно міняти вітри (зрештою, можна і спинитися на тому, який найбільше пасує). Але вітер можна ще виморозити.
На Йордан вони разом купалися у Мокрянці, тримаючи голови якнайбільше під водою. Совєтський міліціонер затримав Себастяна, а гола Анна побігла через ціле село до хати. Міліціонер хотів протримати Себастяна хоча би кілька діб — за бузувірське відзначання релігійних свят, але потім дав йому фляшечку арніки в спирті і вигнав натирати доньку. Я теж маю дітей, сказав міліціонер.
47. Отруївшись паленкою диверсантів, Себастян не пішов до Анни, а поповз вище в гори.
Він знав джерело, де міг оновити всю свою воду. Часто зупинявся, щоб затиснути здерті повзанням пов'язки на обпечених руках. Ще частіше непритомнів на кілька хвилин. Тоді йому верзлося найгірше, що могло бути — ніби він заткнутий у тісній щілині і не може дотягнутися до Анни, яка балансує на переки-неній через прірву драбині.
До джерела він доповз вже поночі. Напився, змочив руки і задрімав. Через якийсь час прокинувся і знову запхав руки до буркута, але води не відчував. Натомість хтось смертно закричав. Виявилося, що Себастян мив не себе, а обпечені руки якоїсь жінки, яка теж приповзла до кринички і спала поруч у темені {щось подібне, але не дуже, з ним уже ставалося. Вони з Анною, ночуючи на людях, вдавалися до непомітного способу — під ковдрою він проникав у Анну пальцем. Одного разу спали у такій тісноті, що прокинувшись серед ночі, Себастян вийняв палець не з Анни, а з гуцулки, яка лежала зліва. А Анна міцно спала, повернувшись до нього спиною, справа, — Себастян не зауважив, як вони поснули, Анна відвернулася, а вивільнений палець він нехотячи примостив деінде).
48. До березня 1939 руки зажили не до решти, але Себастян через день відсилав телеграми у штаб Климпуша, переконуючи розмістити військо у приготовленій снайперській твердині.
Його ніхто не послухав, і все було втрачене (Майже як у Львові через балкони).
Карпатська Січ стала до відкритого бою.
Це був незауважений перший акт Другої світової війни.
Але чотири тисячі — проти сорока. Кров залляла Тису.
(Дрібка січовиків відступила у Румунію, але невдовзі румуни здали всіх угорцям, а угорці полякам — галичан).
Себастян зрозумів, що цього разу хтось придумав удатніший сюжет, ніж він.
49. Але Себастян дуже вірив у силу власної присутності. Знав, що не може бути нічого поганого там, де він є, бо йому всюди було добре.
Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе.
Тому після погрому на Красному Полі він взяв рушницю і сам заліг у вигідному місці під Требушею. Один вдатний стрілець може змінити кілька сюжетів, особливо якщо той стрілець — останній.
50. Він стояв, вклякнувши у маленькому шанці під Требушею, і чекав ворожого війська (добре казав Франциск: найради-кальніше — чекати).
Так буває, думав Себастян. Я хотів бути найвдатнішим. Франц також намагався бути найвдатнішим, і що з того вийшло — перестав робити фільми (бо все збирався намалювати кіно кін), дав собі відрубати голову. Франц справді міг бути вдатним. Але якщо ти вдатний у всьому, а в чомусь одному невдатний — то вже не найвдатніший. І взагалі, на кожного найвдатнішого знаходиться ще більше найвдатніший. Так сталося з Францис-ком, так сталося з сеґедською Нанашкою, так сталося з Климпу-шем. Так може статися з ним.
51. Коли завалилася майже столітня вдасть Нанашки, до бару часто вламувалися обвішані крісами і порохівницями збуї нового ґазди, які гасали горами, накидуючи свої звичаї.
То були часи, коли Себастяна кожної ночі дивувало якесь нечуване шаленство, хоч минулої ночі був певний, що тепер його вже ніщо не здивує.
Часом збуї чинили йому прикрощі, але що він мав подіяти, раз назвався шинкарем.
Тоді він перебирав у пам'яті свої хлоп'ячі геройства.
52. Він не сумнівався, що у хлоп'ячому віці люди роблять свої найкращі речі. Шкода, що про них потім ніхто не знає, шкода, що хлоп'ячі подвиги не враховуються.
Себастян, наприклад, найкраще скакав з дахів у крони дерев — летів не дивлячись просто у зелене. Розтинав собою плівку листя і вже всередині круглих хащів хапався за якусь зустрічну гілку і відразу ж переносився на іншу.
53. Щоправда, були у дитинстві пригоди, подібні на образи збуїв.
Після таких випадків він сотні разів повторював собі придуманий вдатний хід подій, аж поки сам не увірував, що лише так могло бути насправді.
Такі історії укладалися дослівно раз і назавжди. Видно, якась відміна баю.
54. Вклякнувши в шанці під Трибушею, Себастян уявляв собі, як лепсько могло би вийти з тою маленькою Карпатією, яку він, скориставшись вселенським хаосом, може оборонити сам.
Придумував прекрасну країну навколо Ялівця, в якій би не було сміття, всі би знали мови один одного, а найвищою інституцією було би бюро сценаріїв, куди би кожен міг подавати щось дійсно цікаве, і уряд керувався би цими сюжетами.
Все псує би.
55. У березні скоро темніє.
Замислений Себастян ледве зауважив загін вершників у химерних одностроях, озброєних довгими карабінами. Вони простували до Трибуші.
Він зняв рукавиці, виклав біля руки рядок патронів і притулився до прицілу. Вершники перемовлялися (за губами — по-угорськи), заглядаючи на мапу (ґотичний шрифт виглядав так, ніби Першої світової ніколи не було).