Там усе помінялося. Треба було не вертатися. Тебе туди вже не пустять".
Побачивши, як стрепенувся Бурдик, вона так підсунулася, щоб він знав, чим сьогодні вона поснідала.
"Не розкисай! — наказала вона. — Вихід є! От послухай!"
І Боровадянка розповіла йому про план Валерія Рижкова, її колишнього чоловіка. Рижков утік із Мінська, де його вже мали судити за розбещення неповнолітніх, до Києва. І тут невдовзі він мав видіння, і Голос йому сказав: "Однині ти — не Валєра, а Шрі-Рама-Ліпґам-Аум, або носій Кінцевого Брахмана".
"Я не готовий, — почав відмагатися Рижков, — то для мене надто велика честь".
"Не жартуй зі мною так! — сказав Голос. — Я про тебе знаю все. Не схочеш брахманувати, сядеш на п'ятнадцять років!"
"А як довго я мушу нести Кінцевого Брахмана?"
"Доки не виконаєш свого завдання".
"Якого завдання?"
"Про це ти потім дізнаєшся".
"Чому не зараз?"
"Бо зараз таке знання тебе розчавить".
"А що, як я десь схиблю?"
"Слухай мене і нічого не бійся. Стань провідником Волі Вищої Справедливості, і я тобі поможу. Буду з тобою на всіх етапах. Не дам тобі впасти, прощу гріхи й виведу на тверде".
"А що, як я..."
"Тоді я тебе скручу в баранячий ріг!"
"Зрозумів!" — сказав Рижков.
Через кілька днів він, уже як Шрі-Лінґам, видзвонив Боровадянку й відкрився їй. Та була в повному захваті.
"Гадський ти папа! — сказала вона. — Ти диви, що вигадав!"
Шрі-Аум вибачив їй ці брудні слова і запросив бути при ньому за Деві-Йоні, тобто за Велику Духовну Матір.
"Шоб що?"
Рама-Лінґам пояснив їй завдання й особливості епохи. Все, сказав він, що трималося на шмарклях, падає й котиться в бік однорідності. Люди забули все, що їм втовкмачували. Люди розгубилися. У людей памороки. Тому хтось мусить загнати їх у що-небудь. Хтось повинен кинути все і очолити рух біомаси за спасіння вибраних. Бо нині час такий. Надходить Великий Остаточний Архун.
"Хто надходить?" — не розчула Боровадянка.
"Архун".
"Який ще Архун?"
"Який ще Архун?"
"Остаточний".
"А це ж як?"
"Як повний Шиздець".
Новина ця сподобалась Боровадянці і вона погодилася після відповідного сиґналу розпочати все знову під іменем Деві-Йоні.
"Послухай! — вчепилася вона у Бурдика. — Як я раніше про це не подумала! Гайда до нас? З нами весело! Зроблю тебе Свамі-Будою!"
Бурдик засіпався.
"Підійди до нього, — наполягала Духовна Мати, — поки ще є вакансії. Він — у курсі. Я йому розповідала про тебе. Скажи, що я — не проти. Поясни. Попроси. Скажи, мовляв, так і так, о Шрі-Аум, я був дурний. Хто, скажи, з нас не робив помилок. А як він забаскалиться, свисни мені, я звернуся безпосередньо до Голосу. Ну як? Домовилися?"
Бурдик знов потягнувся до своїх книжок.
"Ти тепер їх ніде не здаси! — попередила Боровадянка. — Я знаю всі точки. От я зараз сяду, обзвоню їх і скажу, щоб у тебе нічого не брали. Бо треба, нарешті, покласти цьому край! Воно й так до того йде. Ось подивися. На гору тобі вороття нема. Й тут ти собі місця більше не знайдеш. Бо так історично склалося".
Бурдик про це і без неї знав. Але він мав надію, що, позаяк він ні на кого не зазіхає, то й для нього, де б він не подався, знайдеться притулок. Йому ото аби дихати. Кому це заважатиме?
Деві-Йоні, мабуть, почула ці Бурдикові думки. Бо вона сказала: "А от ми зараз це й перевіримо! Давай, ставай у яку хочеш позу і дихай. А я подивлюся, що від того зміниться. Чи допоможе це тобі. Чи вирве воно тебе з халепи. Що? Завагався, герой?"
Замість згадати про те, що він, як не як, а обранець і пещеник долі, Бурдик злякався й закашлявся.
"От бачиш! А ти не вірив! — щоб добити Бурдика, Боровадянка подала вперед груди й підняла палець. — Кажу ж тобі: немає! Ні секрету, ні таємниці! Колись, може, й десь вони й фігурували (я не виключаю цього!), але не зараз і не в нас. Не дарма ж ми коло себе усе, що змогли, отруїли. Щоб ніхто тут особливо не дихав. І не спокушав інших. Ти зрозумів?"
Бурдик вискочив з "Дружби", залишивши Боровадянці "Гігієну статевого життя", всі кухарські книги Галини Григорівни й спогади маршала Жукова про незабутню війну.
Втеча
До тями Бурдик прийшов лише у телефонній будці за перукарнею на Карла Маркса, де він нашвидку заправився півлітром напою "Горобина на коньяку".
Звідти ж він розпочав свій останній похід центром міста у бік гастроному на розі Червоноармійської та Саксаганського. Весь цей шлях його наповнений приязню зір наражався на людей усіх типів і розмірів, що полювали за чимось. І жоден із них не шукав точок відліку й не цікавився, де є ті дороговкази, які Бурдик мав встановити для них. Щось неначе тяжіло над ними й підказувало, як не дати знанню про це угніздитися в них.
Бурдик не ображався. Ні на людей, ні на Боровадянку. Вона, як він бачив тепер, об'являлася перед ним не випадково, а завжди з якоюсь метою. І зараз теж. І не вона, а Бурдик заблокував собі порятунок. Це він упав на дусі й не дав повітрю зайти в себе. Знав таємницю, але у критичний момент забув про неї. Про силу та всюдисущість повітря. Про те, що наскільки глибоко ти його впустиш, настільки воно і зайде в тебе. Тому що тут усе пов'язано. Не буде його, не буде й тебе.
Він збагнув це, коли добрів до гастроному. І від цього відкриття Бурдикові стало холодно й вогко. Наче він вище коліна ступив в океан. І це не могло не бути символом того, що завдання своє він, як міг, виконав. Всі, хто хотів щось почути, дізналися все, що їм треба. Якщо й не від нього, то з інших, також гідних довіри джерел. Ну, а решта людства і без нього дасть собі раду.
Поки розчулений Бурдик височів над перехрестям, ним зацікавилося кілька ловців. Міліціонеру по той бік вулиці він здався підозрілим. Якась модно вдягнена жінка спинилася й видивилася на нього. Два п'янички вирішили потрусити його, бо в них на пляшку не вистачало рубля.
"Щиро дякую! — сказав він їм усім. — Але я більше не хочу. Краще я зараз вдихну й відірвуся від вас. Тільки б не злякатися. І не засумніватися в останню мить!"
Бурдик набрав повітря і зразу ж випустив його, щоб не задихнутися вихлопним газом з машин. Тоді затулив курткою лице, вдихнув кілька разів і впевнено та урочисто посунув на червоне світло. Хоча за чинними у нас правилами й не повинен був так робити.
Коментар до розділу З
Парадокс: як комунізм був при силі, тоді і його опонент Бурдик, хоча й не процвітаві матеріально, зате весь час рухався вгору. І як міг змагався з владою. Варто ж було прогресивному ладові занепасти, як Бурдик помер. Чому саме він? Найкращий зі свого покоління. Може тому, що всі сили його пішли на опір? Чи тому, що свою місію він на той час уже виконав? Не залишивши нам плодів своєї титанічної праці.
Інше питання: що б він робив зараз? Спробував би, мабуть, вирватися за кордон. Бо населення в нас яке було, таке і лишилося, сім'ю він за дві спроби так і не стулив, дітей більше не хотів, кар'єра його не цікавила.
Я на його місці діяв би так само. І на своєму — теж.
Але реально я зміг цим зайнятися тільки тоді, коли влаштувався до асоціації "Край", референтом відділу зарубіжних зв'язків. Це була одна з тих самосійних контор, що з'явилися наприкінці Горбачова, коли стало ясно, що курс треба брати на американські гроші.
Західний світ також визирав, із ким йому мати справу на курних руїнах соцтабору. І, через свою безмежну наївність, вирішив, що не з офіціозом, а з вільними підприємцями. Наче ті ліплені з іншого тіста. Коротше, вони вийшли на наш на все здатний "Край", щоби ми відібрали для них п'ятдесят найздібніших молодих людей, які рік навчалися б за кордоном у їхньому бізнес — центрі.
Оголосили конкурс. Умови такі: щоби кандидат був не старий, щоб займався бізнесом і розмовляв та писав англійською. Півроку навчання, а тоді — практика на провідних фірмах. Житло, харчі — все оплачено, ще й добові видають.
Через тиждень ми мали двадцять тисяч охочих. З них відібрали п'ятсот. Потім звідти приїхав експерт, побалакав із кожним, відсіяв чотириста п'ятдесят і назвав п'ятдесят найкращих.
Я мусив усім їм оформити документи й подбати про квитки. Крутився, мов цуцик. Анкети, паспорти, клопотання, запрошення, візи. Аж тут новина — скасували характеристики. Й це мене наштовхнуло на геніально простий хід. Я пригадав усі кривди, свідомі та несвідомі, які мені хто вчинив у цій совдепії, поцупив із канцелярії чистий бланк, після роботи передрукував список, викинув звідти якогось Добрика Северина Богдановича, 1968 року народження, з Кіровоградської області (молодий, ще наїздиться) і вписав себе. А як вони хотіли? Щоб я задурно на них працював? Годі!
У день від'їзду ватажки "Краю" зібрали всю групу, повантажили їх в "Ікаруси" і наказали рушати. Я мав супроводжувати юних обранців аж до митниці, де, замість їхати назад, удав із себе їхнього керівника і зі списком у руках, не обтяжений торбами, пройшов усі КПП й полетів небом на Захід.
У літаку цвіт майбутнього бізнесу, щоб вгамувати збудження, вчив англійські слова. Майже ніхто не спав.
Поруч зі мною сидів один зі щасливих — дядько, якому могло бути як вісімнадцять, так і сорок років. Обличчя і руки він мав землеробські, а вбраний був у сірий твід. У свої тридцять, як з'ясувалося, він встиг і покерувати молоддю, і заснувати спільне з голландцями підприємство, побачити й Швецію, й Грецію.
— Дуже мені не подобається оце їхнє "йєс, сер" або "дякую, сер" через кожні півслова, — зізнався він мені. — Заходжу я колись у Лондоні до крамниці. Підскакує продавець, питає: "Чи можна вам помогти?". "Може, й можна", — кажу. Він не розуміє. Питає вдруге: "Чи можна допомогти?". Я йому знову так само відповідаю. У нього все, я бачу, плавиться. Бо його комп'ютер на таке не розрахований. Нічого, думаю, нехай звикає. Щоб знав, як чіплятися. Я ж його ні про що не питав! Зайшов собі, бо мав час перед літаком подивитися, чим вони тут торгують. Якби я був босий або роздягнений, не мав ні костюма, ні плаща — тоді, звичайно, підходь, пропонуй. На те я й покупець, щоби ти мене обслуговував. А я тобі за це платив. Тому що надмірна ввічливість мене дратує. І це — моє право! Бо хамства я й вдома наївся!.. Може, горілочки тяпнемо?
Він дістав пляшку "Столичної" і ми з ним випили за знайомство.
— Я, чесно кажучи, — сказав він, — не розумію, на біса я туди лечу.