А там ще хлопці раніше поїхали і бачили, як він летів. Правда, він потім пояснював, що буцім комусь машину витягували й сам пробув цілу ніч, що він там робив. Він же її догнав, просив, щоб вернулася. Певно ж, що все й жінка знає.
А з першої лавки вже й собі помагати, либонь, в пам'ятку.
— Але це так, нічого, а було, що йде Мотрин хлопець, глядь, дядько Зуй навпроти,— ну да, зимою,— і скривлений чогось. То це ти просиш, щоб я, каже, діжку на огірки зробив? А кого ж ти береш, що я тобі діжку на огірки робитиму? Чи не оту й ту?
— А він йому, що не цю, а іншу.
— Ну да, то він як почув, кого, аж присів. Бо думка ж інша була.
— На племінницю думав. От вам й інша.
— Я ж і кажу,— перебила розмову одна з бабусь,— що як їхав дорогою той чоловік, віз поросятко, то машина враз хур-хур і зупинилася. А тут вибігає Мотря і просить в нього те поросятко. Віддайте, мовляв, бо воно ж у вас здохне. От воно й почало жити в Мотрі.
— Ну да,— чоловік у куценькому піджаці.— А Зуй, як Мотря таке вчинила, зустрічає свого родича та й каже йому, Що от уже нікому діжки не потрібні, то давайте хоч вам зроблю. Майже задаром...
— А чи не те це поросятко,— поцікавився дід у товстому чорному костюмі,— що один чоловік віз продавати, а воно втекло і сховалося в ярку та там і переночувало?
— Та не так було,— дідусева сусідка,— бо зовсім воно й не ночувало в ярку, як хочете знати. Бо Мотря як зогледіла його, то кинулась завертати, а тут бригадир бобиком їде і каже, що підвезе, та вона хода в степ.— Дідусева сусідка перепочила трохи, щоб перекутати ситцеву в горошок хустину: осінь, а парко.— То Мотря прибігла та й каже, що як воно таке добре, то хай воно сказиться, щоб за ним бігати. Але, правда, під ранок само прибігло. Отакечки під ворітьми й заснуло.
— А от і не так, і не кажіть,— спаленіла бабуся,— бо як робили весілля тому хлопцеві, то бригадир підібрав поросятко й повіз. А Мотря дивилася у вікно, дивилась, та й побачила. Вибігла вона у двір, а відтак на вулицю і махає рукою, щоб той не їхав далі, бо там грязюка...
— Та ж бо бригадирова жінка лікувалася, а Зуїха, знай, від свого чоловіка тікала,— не втерпів дядько у куцому піджаці.
— А що ж то було — кнурець чи свинка? — спитав не спитав, а якось реготнув дід у сукняному костюмі.
Мабуть, уже не хотіли сперечатись, повтихали.
Коли це побачили Петра Соколовського і голови пообертали в той бік Петро тримав на плечі шоферську куртку, йшов перевальцем, по-сільському викидаючи ноги,— носками стоптаних черевиків убоки...
Постояв трохи, мружачись на сонце, що по-літньому різко било з-за низьких будівель крізь тополині гілки, опустився на лаву біля бабусь й закурив собі.
— То це начеб і добре,— почав дядько тихшим голосом,— тільки ж якби з тою Мотрею що, а то якось не так
— Та чого ж не так, чого ж не так? — знов бабуся.
— А та ж усе мучилась, порошки приймала і все про свого чоловіка знала,— дядько знов своє, мовби не розумів чого до ладу.
— А, то я вам скажу,— дідова сусідка,— що тут хто його знає, це таке діло, не розбереш.
— Як той казав,—сердито промовив дід і аж одвернувся кудись убік,— як змело, так і збрело.
— А вам, я бачу, тільки й роботи, що село згадувати,— спльовуючи тютюнові крихти, проказав Петро Соколовсь-кий.— А мітли б вам у руки.
— Ми всі на пенсії,— подивився дід на сина.— Хватить, наробилися
— Воно й видно, бо гарно чужі кості перемиваєте.
— Нас діти сюди забрали,— бабуся,— а тебе що приперло в город та й мучить?
— Діти вас забрали,— ще раз сплюнув Петро, а потім до старого Соколовського: — А ви б, тату, йшли у квартиру, а не з цими пенсіонерами заодно.
— А це ти чого на батька визвірився? —дідова сусідка.— Чи думаєш, як втік до міста, то вже тобі й забулося, так?
— Так, так,— бабуся жвавіше.— Як Петрові Прокопчукові залізякою голову пробив, то так тобі з рук і зійшло.
— А воно так,— дядько голосніше трохи.
— Таж п'яний був,—дідова сусідка,—захтів машиною їхати, а Прокопчук не пускає, то цей залізякою його.
— А тепер у город втік,— бабуся.
— Та не залізякою, не кажіть,—подумавши трохи, вкинув старий Соколовський,— пхнув його, а той головою вдарився.
Петро скривився, мовби йому стало смішно чи прикро, закурив і мовчки почалапав до дверей. Але вже ніхто й не оглянувся на нього.
— А я своїм кажу, нащо ви собаку в квартиру купили, що на людей гавкає, хто зайде,—дідова сусідка.— Кажу, це якби в селі, а то тут.
Але цю розмову не підтримали, мабуть, інші собак не тримали.
— Ще як здумаю, що його на шостий поверх вибиратися, аж ноги болять, не ходивши,— котрась бабуся.
— А ліфт нащо? — перепитав дідусь і став щось видивлятися під ногами.
XVII
Баба Богинька, йдучи Браталівським мостом із Закусилів-ки, вирішила навідатись до Сікорської Марії, тому зійшла на споришеву стежечку, обстукала від пилюки босі ноги, щоб не соромно було в хату заходити. Як би їй краще зайти на подвір'я, вона й сама не знала. З Містечка добре йти — можна городами, городами, та й уже біля дверей. А це треба вибиратись горбиком, так, гляди, й ноги покорчить. Якби не заходити до Марії, то подибала б отако дорогою вгору, вийшла б на Місто, то оце, вважай, вона вже і дома. Але тра зайти, зайде, як це так Це десь тої осені вона йшла вдосвіта на Закусилівку, оглянулась на Маріїну хату, то побачила, як Ярини Миколайчукової син ніс тудою-таки, городом, капусту в клумачку; так і поніс, переступаючи капустяні сторчаки, і туманець такий слався над городом, що спадав до річки,
і баба Богинька подумала ще раз, якби ж це від Містечка та проз Бойчукову хату, то їй ой як добре було б.
Вона взялась рукою за стовпчик, помацала ногою фунт, і не слизько, і не грязько, а страшно якось. Де-не-де Марія повставляла дощечки і кілочками попідпирала, то можна стати, як на сходинку, а вище, глянь, глина розсунулась, обереж-ненько треба.
Колись люди хотіли тут брати глину, але не дали, а Марія звела собі хатку, і нічого, живе, зверху не сиплеться, горб той патиками всякими пообростав.
А Яринин хлопець, бач, набрав собі клумачка та й поніс городом. Якби ж знаття, що в Марії так капусти багацько, зайти б ще тоді, відкупити б клумачків зо два. Але нехай цей рік уже.
На подвір'ї було тихенько, кури перевертались у тепленькій пилюці біля призьби, може, і в хаті нікого не було. Богинька підступилась до вікна, понасталяла долоні, щоб світло не било в шибку, і зобачила Марію в світлиці. Бабу аж сіпнуло, як угледіла Марію за перевдяганням. І не встилається, корова, стоїть гола перед дзеркалом. Це ж Ярина Миколайчу-кова розказувала, як син її казав раз, що ця тітка Марія і гарна така, висока, біла, але ніяк не можна сказати, яка вона на лиці. А яка ж? Ще п'ять десятків нема, заміж хоче, от тобі й лице, от тобі й яка.
Марія, вже вдягнута, зустріла Богиньку в передпокої, посадовила біля столу.
— Та застебни ще он ґудзика їдного. Я до тебе рідко приходжу, може, ще хто приходить, не знаю.
— А ніхто більше й не приходить,— відповіла Марія, сідаючи з іншого боку столу— Дочка з чоловіком, але скільки тої ходи з Міста, а так ніхто.
— Це я хотіла десятків зо два яєчок взяти, то ішла із Закусилівки і завернула.
— То візьмете.
— Була я в того чоловіка на Закусилівці.
— Справді були? — Марія повернулась усім своїм великим тілом до Богиньки, не знаючи, чи радіти, чи що робити.
— Ой, дайте ж я розчешусь, бо ви зайшли, а я й забула, що нерозчесана.
— Каже, що треба ще подумати, бо розлучитись то вони розлучаться, а ще з дітьми не знають що робити, може, він візьме до себе або вона, не знають.
Марія нагнулась, щоб розчесати волосся донизу, повела рукою по круглій довгій шиї, і Ббгинька аж нюхнула повітря: шкіра Маріїна пахла молодою цибулькою. Здорова молодиця, що ти їй скажеш.
— То вони з дітьми там як надумають що робити, то вже буде відомо й мені, а я зайду, розкажу, що і як.
Марія сіла і дивилась на Богиньку великими очима; вона як розчесалась і зав'язала волосся у вузол, то очі в неї аж побільшали, і шия, що на ній кілька кучерявих волосинок неприбраних зосталось, більша зробилась. Богинька подумала, що от якби Марії ще вуха якісь інші, а то ці великі, наче варениці.
— І дітям же треба якось жити, їх он двоє маненьких, то вже як надумають, то тоді,— казала далі.
Богинька нагнулась над коліньми, підібрала рясненького фартуха і легенько обтерла довгого поморщеного носа і чоло.
— Так парко, що не дай Боже, йшла боса і взуття не брала, бо де таке витримати.
— А я от і з хати не виходжу, як така спека.
— А він чоловік хороший і шофер справний, сказати, то й молодший від тебе, як візьме до рук, то ще ой як будеш пахнути молочаєм, га?
— Ой, що ви, мовчіть, я вже стара,— і Марія аж одхили-лась від столу та обняла коліна, поставивши ноги на поперечину. f *
— А це що таке, а це що, з такою цицькою ще дітей родити.— Богинька підступилась до Марії і поскубала за груди, за бік кострубатими пальцями.— А це що?
— А я от подивлюсь, як в інших,— розказувала Марія.— Це ж я без чоловіка вже скільки, вже десять і п'ять років, не бійсь, дочки повиростали. А он у Терещука — знаєте ж як.
— Це ж їхній хлопець чужу привіз, га?
— На Кольському півострові служив і привіз. Вона там на крані працювала, він машиною їздив, солдати там їхні робили, то вона побачила, що він такий чистесенький кожний раз, з білим комірцем, взяла і надряпала на дверцях вулицю і де живе. Він розсердився, бо ж машина нова, що командир скаже, але нічого, заїхав у той гуртожиток, що вона написала.
— Ти ж бач, яка хитра, ото вже.
— А він же з машиною скрізь там їздив, ліси, гори, каміння повно, де, каже, натрапиш яке місце, то не надивишся, такі камінці гарні. І водичка дзюркотить по них. Він тих камінців і сюди привіз, то Терещучка зі злості їх на горище повисипала, каже, привіз подарка з Карелії.
— А вона ж думала, що він сяде в хату з невісткою і вона буде одні консерви їсти і нічого не робити, аби ж не так.
— То роботи для себе вона тут не може знайти і сидить вдома, а Терещучка казиться.
— Це ж у неї ще й маненька доця, таке хорошеньке, коли не йде, то до мене вітається.
— Ліда, дівчина. Думаєте, що? Приїхав якийсь хлопець з Караганди, то вони тут в селі тиждень походили, і вона каже матері, що думає їхати з ним.
— Ага, біжком, так і поїдеш.
— Терещучка в крик, нікуди не поїдеш, а хто ж вдома буде, так той хлопець і поїхав не дочекавшись, але не пройшло багато і часу, розказують дівчата, пише з Караганди: "Лідочко, якщо вирішила позитивно, то приїжджай, буду чекати".