— Ти маєш дуже вигідного жениха…
— Та хто його просив? — розлютилася Мар’яна.
— Дай договорити! — прикрила, мов покришкою, Мар’янин гнів Слава. — Будеш усе мати, ні про що не думати… Забезпечена будеш! Він вирішив цього літа одружитися, бо не може їсти обідів у їдальні…
— Славо! І ти…
Сльози гіркости, прикрого жалю за себе підступили до Мар’яниних очей. Скривдженості. Віддати свою велику долю за забезпеченість, себто продати її? Проміняти за борщі?
— Славо, скажи йому, що я — незугарна куховарка, і він відчепиться. І як ти, ти, могла з таким свинством до мене йти?
— Боже, яке дурне, яке дурне! — із здивованими жалощами й мало не презирством похитала головою Слава. — Та що ж там — навчитися куховарити? Та це ж кожна жінка мусить уміти!
— А ти! Купила раз у житті курку, та й то лише з двома лапами. "Дві лапи є, а де ще дві?" "Кожна жінка"! Хай і шукає кожної! Я — не кожна!
Слава зовсім не зважала, що Мар’яна сердиться, вона сумлінно виконувала ролю свахи. І професій багато, і блискуча партія, і не журитися завтрішнім днем, і ще богзна тільки що.
— І тобі тільки добра всі хочуть, а ти так, як… з ланцюга зірвалася… Розпирхалася!
— Хай не лізе. Ти краще скажи мені, де дістати великого академічного словника. Я мала, та в мене хтось позичив і не вернув. А мені без нього зараз, як без рук. Переклад маю.
Ну, певно, що переклад у Мар’яни — значно більшого масштабу подія, ніж оце сватання. Слава, як почула, то з радощів аж руки потирає, — кімната наповнилася захопленими вигуками, про сватання вмить забуто. Словник? А в її Васанти нема? Чи Мар’яна й з нею розлаялася?
— Навпаки! Це вона дала мені переклад. Випадково зустрілися сьогодні, як я верталась від тебе. Бач, із Васантою я ніколи не можу розлаятися. Ми можемо роками не здибатися, але не розлаятися. Хто ж це в мене позичив словника?
Гумор і мир та злагода аж танцювали з радощів по кімнаті. От! Такий простий, а такий геніяльний лік на нудьгу — робота до душі. Аж через годину згадала Слава, що вона сьогодні тут таке.
— Ну, свахо, пора додому, — підігнала вона сама себе й розреготалася. — Уявляю, як буде здивований Путькало! Він же думає, що робить тобі велику ласку. Аж тепер я тобі признаюся… — додала вона. — Я з самого початку дивилася на це, як на гумористику, а цікаво було, як то ти почнеш пирхати…
XXIV
Круча Аскольдова Могила навіває почуття безконечности. Оця безмежна блакить, розлита на всій низині Дніпра долі. Оці загублені між бездонністю неба та неозорістю лугів чернігівські ліси. Оця п’янка чистота повітря, оці кручі, чагарники й вікові дерева, що й над тобою, й під тобою… Ти й поміж ними, і на відкритому звідусіль горбі — у віковічності.
— Ці кози пасуться, мабуть, відтоді, як тут хоронили Аскольда, — каже Васанта, хоч це й явно неправдоподібно, щоб якась нещасна коза могла жити тисячу років.
Коли вони були тут востаннє, то на цім великопанськім кладовищі над амфітеатром посеред мармурових хрестів і статуй стояла капличка. А тепер, замість церковці із хрестом нагорі, — невиразний круглий павільйон, довкола нього — квітники, Газони, доріжки, ослони, що просять посидіти, подивитися на блакитну Задніпрянщину. А де ж хрести, статуї, пам’ятники, кладовище?
От тобі маєш! Допіру нагорі шукали Мазепинську церкву — знайшли порожнє скучне подвір’я, замість кучерявого козацького барокко в рамці синього неба. Якийсь спортмайдан, чи що? Роздягалка якраз на тому місці, де був вівтар. Так радісно було приходити сюди й ще здалеку бачити величну й спокійну білу церкву, а зблизька кожен раз дивуватися, як то вона вся розмережена нескінченними візерунками. А тепер — так нудно-нудно! Просто фізично розливається по тобі нудь, і вже трудно собі уявити, як то могло виглядати тут сільце Берестове, а в ньому княжий двір, церква Спаса, ліс навколо великий… Мазепа на цьому місці збудував ту красу — і от її нема… Тепер тут…
— Напевно відділові комунального господарства потрібен був нащось мармур із пам’ятників, — здогадується Мар’яна. — Але ми ходімо туди, на середину цього амфітеатру, там сядемо. Це ми наче справді в театрі — на найкращих місцях…
Як тут, у несамовитій повені блакиті, у стиглій розкоші київського літа, серед бальзаму-повітря, сонця, кіз, що тисячу років пасуться на Аскольдових кручах, — як тут гніватися? Товаришки підкорені одному почуттю: навгасному радісному здивуванню, що в Києві, недалеко від трамвайної зупинки, є така Геллада, куди всі моторошності міста не мають доступу, де так легко, де нічого людині не треба. Це кожен раз, як прийдеш сюди, здивовання не вгасає.
Та ще одне здивовання: чого це так довго вони не зустрічалися? Що їх роз’єднувало? Їхні ж долі йдуть усе життя рівнобіжно, такі одна на одну схожі. Якби не зустрілися на вулиці випадково, якби не переклад, то й не сиділи б тут, не дивилися на Задніпрянщину, не говорили б про свої великі та малі інтереси.
— Почалося з дрібниці. Мені попалась у руки Роні Старшого "По огонь". Юнацька книжка. Я колись читала її, тоді вона не справила на мене враження. А тепер — усе в іншому світлі. Там додано невеличку бібліографію, а з тих книжок повела доріжка до інших… Якби ти знала, як я тепер захоплена! Весь вільний час — у бібліотеці. Ми щасливі, що живемо в великому місті, де можна знайти яку тільки хочеш книжку.
Мар’яна наче п’є цілющу воду. З Васантою бути — не тиснути себе; не зв’язувати. Собою бути. З усіма іншими — все в тій масці, якою уявляє тебе партнер, навіть та мова, той жаргон, що вживає партнер, попадається на язик. З Васантою — те, що доступно самій.
— Найбільше вразила мене з теперішньої лектури — Енґельса "Походження держави, родини та приватної властности". Тепер вразила, а не тоді, як треба було до іспиту "проробляти". Знаєш, чому вразила? Бо це для мене перша книга, де жінка — не "исчадіє ада", не родильний апарат, не конкубіна, не альковна іграшка і навіть не муза генія. Перший раз читаю книгу про велич жінки. Пам’ятаєш, як ми журилися, що ми — нижчі створіння, що нам не досягти інтелектуальної досконалосте? Так же думає й увесь світ. Жінка може ще бути гетерою. Але вся цивілізація, мистецтво, філософія, музика — витвір чоловічого мозку… Ага, ще може бути вона "синьою панчохою". Ти знаєш, я ладна бути "синьою панчохою", аби досягти свого. А от…
За цим "а от"… — цілий світ Мар’яниних пригноблень.
— Пам’ятаєш, як ми шкодували, що не вродилися хлопцями? Ми тоді дуже любили всякі такі вирази: "О, безхарактерна безнадійність!". "Благонеприкаяне бажання…" "О, Василиску!" Одна поперед одної вигадували "афоризми". "Чиста душонька, подібна до прекрасної блідої тифозної воші". Або: "Музика плюс нещасне кохання хоч на п’ять хвилин дають нове складне тіло, що зветься поетичний сум…" А це ти, здається, видумала: "Де є благовоніє, там, безумовно, будуть і зловонія…" За те я вигадала такий афоризм, що підходить мені навіть і тепер: "Вже маю знайомство з життям безсрібреницьким, а сріблолюбність із технічних причин відпадає".
Васанта пам’ятає.
Так, тоді майбутнє було десь у невизначеній, безмежно далекій далині,— вічність попереду. В них тоді був свій ідеал. Тонка, висока юнакувата Васанта більш відповідала тому ідеалові, ніж кругла апетитна пампушечка Мар’яна. Тепер вони обидві відхилені і від свого ідеалу, і від того, що вважається нормою. Здоганяючи ідеал, вони утікали від кріпацтва родини. А де ж їх інтелектуальні висоти? І от одна, це Васанта, каже:
— Треба було б все таки скласти якусь сім’ю… Так нормальніше. А от… — думаючи про Кучерявого.
І кожна з них має своє "а от…" Ніколи вони не бабралися в інтимностях одна одної. Васанта щось замовчує, але Мар’яна не хоче знати. Вона й сама каже тільки кінці, а думає цілі образи. Проте, ясно й так: не професійно "вийти заміж", так ніби "знайти посаду", "влаштуватися", а… Та де ті цікаві люди, що були б поплічниками? Нема їх! Подружені, вислані, порозстрілювані… Кругом, де не подивишся — шушваль, непотріб, малеча…
— Мені один знайомий сказав: "То ви сама нецікава". Може це й так.
— Мабуть, що ми самі винні, — мелянхолійно каже Васанта. — Які ж ми жінки? Ми якісь покручі. Інші бюстом пробивають собі дорогу, а ми й фізіономією не змогли.
Мар’яна вражена цинізмом, сарказмом, гіркістю… Вона ніби навіть уловлює в цих словах нотки заздрощів.
— Всього того, що вабить чоловіків у жінках, ми не маємо, — затишок, уміння провадити дім, кармін на устах…
— А я й не хочу помічати таких, кого треба карміном заманювати, — Мар’яна напевно думає про Мирона.
— Вони всі такі! — безапеляційно заперечує Васанта.
— По-моєму, кармін — символ безправности. Колись напевно будуть читати про виховання наших панночок на посаду куховарки й коханки так, як ми тепер читаємо про торгівлю рабами на Червоному морі та спеціяльне виховання малих крадених дівчаток на ці ролі.
Вже вони як зберуться удвох, то дадуть гарту всім і всьому. Теза "шерше ля фам" (чи по-нашому "де чорт безсилий, то пошле жінку") їм також не подобалась, більш до душі було "кожна куховарка повинна вміти керувати державою". Звичайно, достосувавши до реальної дійсности. Слово "куховарка" можна залишити, бо ж і так у нас "жінка", "куховарка" — синоніми ("кожна жінка повинна бути куховаркою"), але далі мають бути слова: "… повинна могти захистити докторську дисертацію". А вже найбільшого презирства заслуговував у очах товаришок вираз: "Вона — жінка такої-то величини". Нема чим чванитися! Сама будь величиною.
А от… Тією дорогою не пішли, ця ж — закрита. Може якби не прогнані були з жаданого шляху, то говорили б оце про яфетидів чи антів… Лишаються манівці, бездоріжжя і питання: "Чи не покручі, справді, ми? Не можемо собі місця загріти".
Мар’яна не погоджується. Неправда!
— Ми може найчутливіші виразниці нашої епохи. Ми ж не хочемо чогонебудь, а бажаємо досконалого. Оця епоха найперше йде колесами по таких, як ми.
— Одним словом, ще один месіянізм, — зіронізувала Васанта, трохи криво всміхнувшись.
Мар’яна не звернула уваги на її скептичну посмішечку і вже захоплювалася:
— Так! Скажи, чому інші епохи не мали таких неприкаяних жіночих душ? Вони то були, але щось їх примушувало підкорюватися стандартним нормам… або йшли в манастир…
— О, вже з манастирями… Он, кажуть, уся Микільська слобідка — нащадки ченців Києво-Печерської Лаври.
Мар’яні рішучо не подобається Васантина посмішка, якась наче винна, наче вона хоче розсміятись аж до вух — і не пускає щось.