Я пішов. Він попрощався і вийшов.
В цій хаті йому не могли дати поради на його болючі питання. її міг дати тільки Смирнов, і до нього він зараз попрямував.
Після кожної довшої чи коротшої поїздки Дмитро Іванович робив вечорами підсумки своєї роботи за день. З дрібних поміток у записній книжці відновлював у пам'яті те, що бачив, що чув, і записував у товстий зошит. Сьогодні він записував оповідання очевидців про білогвардійський переворот у Чемалі.
"...На чолі банди поставлено було алтайця-куркуля Семенека,— записував Дмитро Іванович.— Ніякими ні природними, ні набутими в пізнішому віці якостями не відзначалась ця людина. Без загальної і політичної освіти, не енергійний і непоказний з вигляду, він грав жалюгідну роль в руках авантюристів — організаторів банди. Його поставлено на чолі її тільки для того, щоб показати, що переворот носить національний характер. Начальником штабу поставлено було також ойрота і також багача Турдакіна..."
Далі він описав, як була захоплена столиця Ойротії Улала, описав бій в Узнезі, куди сам спеціально їздив, щоб мати уявлення про місцевість, розташування ворожих сил тощо. Описав він докладно наступ Червоної Армії і взяття Чемала, базуючись на розповідях двох учасників наступу на Чемал, підтверджених очевидцем, Іваном Макаровичем, який у своєму щоденнику крок за кроком описав увесь хід подій з найбільшою точністю і ретельністю. З тих же самих джерел Смирнов описав розгром банди Семенека на початку 1922 року і її цілковиту ліквідацію...
Закінчивши писання, Дмитро Іванович згорнув зошит, сховав у чемодан і глянув у вікно. Вечір був тихий. Після грози з дощем, що пройшла стороною від Чемала, повітря зволожилось, за горами займались ще раз у раз блискавиці, і звідти зрідка долітав ще приглушений гуркіт грому. Але поза цим у долині панувала глибока вечірня тиша. На небі поволі з'являлись зорі. Дмитро Іванович сперся на підвіконня відчиненого вікна, вдихав у себе озоноване вечірнє гірське повітря і любувався красою вечора.
— Драстуйте! — окликнув його раптом інженер Манченко, що з'явився, мов привид, із-за рогу будинку,— Любуєтесь природою? — спитав здалека.
Смирнов усміхнувся. Він якраз думав про Манчен-ка, і як то часто буває, що не встигнеш подумати про людину, а вона тут як тут.
— Чим пояснити таке явище? — спитав Смирнов. Інженер підійшов до вікна.
— Є, мабуть, у нашому мозку якісь центри, що сприймають вплив думок другої людини, скажімо, вольово сильнішої. Я, признатися, нічого про таке не читав.
— Багато не втратили, що не читали. Дуже радий, що вас бачу. Заходьте у хату, похвалюсь, що зробив за останні дні.
— Маю і я вам дещо сказати,— промовив інженер сумно.
— Тим краще, заходьте,— запропонував Дмитро Іванович, не помітивши смутку ні на обличчі гостя, ні в тоні його голосу. І тільки-но інженер сів на стілець в його кімнаті, зразу ж почав розповідати, куди їздив, що бачив, які зібрав матеріали.
— Був я і в Аносі,— сказав на закінчення Дмитро Іванович,— бачив картинну галерею старого Гуркіна.
Інженер оживився.
— Цікаво, яке враження на вас справила? — спитав він.
— Тематично досить одноманітна — гірські пейзажі неоднакової художньої цінності. Кращі картини, роблені в розквіті його творчих сил, давно розпродані, звичайно, а з тих, що залишились, є ще добрі речі, видно в них майстра, а є, і їх, на жаль, більшість, розраховані на продаж дачникам, писані наспіх, ремісничі. Цього він і сам не заперечує, треба ж з чогось жити. Цікаво, чи бачив їх Ломов?
— Бачив.
— Якої ж він думки?
— Ніякої. Він взагалі не вважає його за художника. Дмитро Іванович скривився.
— Це ж чванство,— сказав він.— Це чортзна-що таке. Він дивиться на цього Гуркіна, як аристократ на плебея. А Гуркін таки художник і вчився у самого Шишкіна! Хто він з походження, той ваш приятель? — спитав по деякому часі Смирнов.
Іронічний тон історика не сподобався інженерові. Він злегка почервонів і, не дивлячись в очі, спитав, чому називає Ломова його приятелем, на якій підставі.
— Я думав, що це так,— сказав Смирнов.
— Даремне так думали. Я познайомився з ним тут, і дуже недавно, зустрічаємось за тим принципом, що людина шукає собі подібних, але до приятелювання в повному значенні цього слова ще далеко. Він, правда, розповідав мені дещо про себе, проте не уповноважував переказувати це іншим. При зустрічі він вам охоче сам про себе розповість.
— Маєте рацію,— сказав поквапливо Смирнов, бачачи, що гість образився.— Моє запитання було, мабуть, не зовсім тактовним. Що у вас чувати?
Інженер довго чекав цього запитання. Він і прийшов сюди, щоб розповісти про свої невдачі. Смирнова вважав єдиним, хто зможе оцінити становище, що утворилось тут останніми часами, хто зможе зрозуміти його особисте горе, і він переповів усю історію, що трапилася з ним у горах.
Смирнов слухав оповідання з напруженою увагою, вражений тим, що чув.
— Невже таке можливе ще й тепер і в такому темному закутку?
Йому пригадалось недавно почуте оповідання про повстання в Немалі під проводом Семенека, яке він годину тому записав. Невже і цей факт доведеться записати, як факт історичний?
— Мабуть, доведеться,— сказав Манченко.— Як би то не було, а це вилазка класового ворога. Якісь божевільні голови тут орудують. Ми маємо вже цілу серію диверсійних актів. Хвороба Ломова теж іде в цій серії.
В Смирнові прокинувся старий вояка.
— Виклик приймаю, інженере,— сказав весело, і очі йому на мить загорілися.— Змінимо перо на шаблю, коли треба буде.
Гість, однак, не поділяв настрою господаря. Він був ще весь час під враженням недавно пережитого випадку, що позбавив його майже всього дослідницького доробку, здобутого такою важкою працею.
— Перш за все треба попередити район,— сказав він,— а за нами, в потребі, затримки не буде.
Дмитро Іванович не відповів. Він ходив по кімнаті із кута в кут, про щось пильно думаючи. Інженер поглядав на нього мовчки, чекаючи.
Про що думаєте? — спитав нарешті.
Дмитро Іванович стрепенувся.
— До району я поїду сам,— сказав він по хвилині.— Маю там діло й крім цього. Одначе те, що ви мені сказали, мене спантеличило. Чого вони хочуть? І хто ті організатори?
— Куркулі, шамани, хто ж інший?
Дмитро Іванович замислився. Він уже багато сіл об'їздив, бачив різних людей, і тому думка інженера про куркулів видалась йому сумнівною.
— Занадто темні вони,— сказав він поволі.— Мусить бути хтось, хто й куркулями керує.
Він знов згадав банду Семенека, і це зміцнило його підозру.
— Хто ними керує? — спитав, дивлячись за своєю звичкою прямо в очі.
— Я вже говорив вам. Думаю, що безпосередньо шамани,— відповів інженер.— І майже впевнений у цьому. Питаєте, хто керує шаманами? Можливо,— додав він по хвилині,— можливо, що ніхто ними й не керує, можливо, що це остання одчайдушна спроба потопаючого.
Дмитро Іванович задумався.
— Є такі вітчизняні емігранти, чужинці в своїй вітчизні,— сказав він сумно.— Вони хотіли б повернути назад голоблі воза історії... Швидше можна повернути назад біг води в річці.
— Завтра я їду в район, а звідтам, може, і до Ула-ли. Мені треба покопатись у бібліотеках, мушу роздобути писання Макарія, яких тут, у Чемалі, нема, а в Елікмонарі вони можуть бути. Побуваю у райкомі, буду в міліції. Словом, усюди, де треба буде. Звичайно, ніякої загрози тут ще немає, але для профілактики слід зробити все, що можна.
Манченко заспокоївся. Він був певний, що ця людина зробить все, що зможе, щоб попередити небезпеку, яка б вона не була — мала чи велика.
— Відпочивайте,— сказав він, встаючи.— Я піду додому. Зберу те, що ще залишилось від моєї важкої праці, і, головне, зберусь з думками.
— Не тільки з думками, друже, треба вам зібратись, а в першу чергу зберіть усе, що досі зробили, всі проекти, креслення, записи, яких тут не потребуєте, зберіть в акуратний пакунок, і я повезу його в Улалу, а там подам на пошту, минаючи всі ці проміжні поштові
відділення. Кажучи правду, після того, що я чув від вас, Олександра і сам бачив, я починаю декому не довіряти. Зробіть це зараз, прошу вас.
Манченко подякував за пораду і обіцяв зробити все ще сьогодні.
Товариші сердечно потиснули один одному руки. Попрощавшись, Смирнов узяв щоденника, щоб записати в ньому останні враження дня, а інженер подався до своєї кімнати, що містилась у порожньому під час ва-, кацій інтернаті для дітей.
Доктора Теміра терміново викликали до хворого, що мешкав у двадцятьох кілометрах у заїмці. Приходив якийсь хлопець і просив негайно приїхати, бо дід дуже хворий. Доктор Темір знав Ямачі. Це був колись дуже багатий алтаєць, тепер збіднілий, розумний і тверезий чоловік. Він урятував колись життя Темірові, коли той узимку заблудив у горах. Темір хотів оддячити дідові і гнав коня з усіх сил.
Переїхавши поромом через Катунь, Темір поскакав конем вузенькою стежкою, яка часто губилась між кущами, де-не-де збігала в потік, і треба було їхати потоком, щоб за деякий час виїхати знов на таку ж кам'янисту стежку.
Був чудовий літній день. Довкола пахтіли трави, безліч квітів серед них. Із трави тут і там виднілись високі модрини, покриті лишайниками, здебільшого поламані бурями, з посохлими вершинами.
Кінь знав дорогу і йшов сам, без понуки. Доктор пустив повід і задумався. На душі було важко і тоскно. З того пам'ятного вечора у Токпаків він утратив надію на те, що Танине захоплення художником скоро минеться, доктор зрозумів це під час лікування свого суперника. Відтоді ще частіше заглядав до пляшки, і його нерідко бачили п'яним. Сьогодні він ще не встиг випити, хоч на серці щось давило, як важкий камінь. Раптом кінь, що йшов досі спокійно, пирхнув і зіщулив вуха. Доктор машинально вхопив повід та почав пильно розглядатись і прислухатись. Ліс густішав. Модрину заступила ялина, що густо, як щетиною, укрила узбіччя. Доктор ударив коня закаблуками, кінь побіг уперед, не перестаючи тривожно нюхати повітря. їздець збентежився. Неспокій коня передався і йому. "Може,
5 В. Гжигький
129
звір",— майнула думка. А в нього, як на біду, не було з собою ніякої зброї. Але раптом його тривога розвіялась, і він з полегшенням зітхнув: із кущів підвелися два чоловіки і попрямували до нього. В руках у них біліли здоровенні кілки. Короткозорий доктор спочатку не помітив, що обличчя людей були цілком замотані лахміттям і з них виднілись тільки очі.