Немов він один взяв на себе гріхи всіх тих, кому б інакше й не снилося колись побачити світло.
Це ж треба, каже чоловік.
До речі, тобі, каже художник, як іконописцю, не можна не постувати. Бо до Пасхи ще далеко. М’ясо, сир, масло — нічого скоромного!
Я розумію.
Бувай, каже художник і зачиняє за чоловіком двері. Мені треба працювати.
Хто тобі не дає, каже чоловік собі під ніс, піднімаючись сходами. Працюй собі.
А ти, кричить йому художник із підвала, вибирай! Вотилівка або партком!
Партком, кричить чоловік, чому партком?
Тому що не можна служити їм і оминути партком.
Оминути партком йому не вдається. Того ж дня, через півтори години після розмови з художником чоловік опиняється в парткомі, за столом, навскіс від портрета засновника партії. Напроти нього сидить доцент, він же заступник секретаря факультетської партійної організації. Між чоловіком і доцентом стоїть пляшка вірменського коньяка. Доцент похитує головою і каже: ну що ви, голубчику, їй-богу. Заберіть. Це вам не личить.
Що символізує ця сцена? І що могло привести чоловіка в партком?
Ланцюг дрібних, зумовлених побутом кроків.
З майстерні художника чоловік пішов додому. По дорозі він заскочив у гастроном за Оперним театром. Там на ту пору з молочних продуктів зберігся лиш почесний караул з плавлених сирків. Зате в центрі міста він застав і кефір, і молоко в пакунках, і ряжанку, і сир "любительський".
Вдома чоловік хотів одразу ж розповісти дружині про офіцера, але вона саме одягалася, щоби десь бігти. їм, нарешті, пощастило знайти кінці у профкомі великого заводу. Цей завод має гарний садок із басейном, який знаходиться буквально через дорогу від них. Старшу групу там навіть двічі на тиждень вчать деяким англійським словам. Директриса їм вже дозволила приводити дочку, якщо буде виписка з полікліники, у якій були б зазначені дані про пологи, щеплення та перенесені хвороби.
Поспішіть, попередила директриса, без цієї виписки я вашу дівчинку не прийму. І, якщо завтра не буде довідок, післязавтра я беру на це місце когось іншого. Бо ви ж знаєте, яка в нас черга?
Дружина зарані записалася на прийом до педіатра і відпросилася на роботі. Але її відволік дзвінок свекора, і тепер вона запізнюється.
Що йому, запитав чоловік з кухні, не спиться?
Він хоче, щоб ти прийшов до нього.
Для чого?
Не знаю. Подзвони і запитай.
Не зараз. А що він конкретно казав?
Я за десять хвилин мушу бути там!
Де?
В поліклініці! Бувай! А-а-а!…
Від її зойку чоловік випускає з рук пляшку кефіра, яка не б’ється тільки тому, що приземляється у піддон холодильника.
Чоловік вибігає в коридор. Дружини вже немає. Чути, як її підбори цокотять в бік ліфта. А в дверях стовбичить його батько. Лівою рукою він все ще тягнеться до кнопки дзвоника, а в його правій руці тіліпається авоська з якоюсь пляшкою. На ньому — світлий плащ і капелюх. Проти коридорної темряви він виглядає як китайський ієрогліф докору.
Між чоловіком і батьком дванадцять років то спалахував, то скнів конфлікт поколінь. Але по смерті матері чоловік спіймав себе на тому, що тепер він дивиться на батька не знизу вгору, а навпаки. Бо батько з кожним днем все швидче рухається у бік здитиніння. Але, на відміну від дівчат, з ним, як із хлопчиком, більше клопоту.
Батько якось раптом і не на жарт повівся на кількох темах. На квартирі — як би її так переписати на сина, але щоб син зі своєю родиною не перебрався туди жити — і на політиці. На сорок днів він сказав при столі, що геть розчарувався у ідеалах і не сьогодні-завтра покладе партквиток на стіл. Але над усе йому боліло те, що його син виріс непристосованим до життя.
Ти, торочив він чоловікові при кожній зустрічі, не вмієш жити!
А ти, питав чоловік, вмієш?
Я прожив життя!
Ще не вечір.
Не будь таким розумакою!
Чим ти тепер незадоволений?
Що ти непрактичний.
А знаєш чому?
Ну?
Бо в нас практикантам нічого не платять.
Раніше за подібні жарти син одержав би стусана. А зараз батько лише роззявляє рота.
От, сучий син, завжди знайде, що сказати!
Він часто під різними призводами викликав сина і садовив його за стіл, на якому між консервою та хлібом височила якась пляшка. Кілька друзів, які в нього колись були, або вмерли, або розчинилися в життєвій мряці. Зате він тепер мав дорослого сина, з яким міг за чаркою вести задушевні бесіди. Репертуар в нього був дуже одноманітний. Життя, політика, різне.
Життя, казав він, це борня. Тріумф соціального дарвінізму. Тому всім потрібен захист. За наших умов це — партія. Чоловікові не можна тягнути з цим. Бо на ньому родина. И це — не конформізм і не безпринципність. Це — здоровий глузд. Не існує гарних чи поганих людей. Кожен з нас — те і це, водночас. Парадокс людства в тому, що хто завжди рухає історію? Негідники й бандити. Бо вони — вірні слуги прогреса. Але! Якщо ти для них загроза, вони розчавлять тебе й не помітять. А ти не чекай цього. Займи життєву позицію. Стань так, щоб вони до тебе не дотягнулися. I пильнуй! Люди у нас такі, що кожен може зрадити. Друзі, жінки, кревні родичі — всі. А ти — їх. Знаєш, скільки довкола спокус? Особливо зараз. Ознака моменту: люди втратили нюх. Тяжкі умови — всі сопуть і тягнуть лямку. А трохи послабить — всі скиглять і ображаються. Ну що за люди!
Заходь, каже чоловік батькові. Як ти?
Як так, каже батько, не роздягаючись, що тебе ніколи немає вдома?!
Він знає, що сьогодні в сина три пари, але не може не почати розмову з щедрого замаху. Батькові легше на душі, коли син перед ним виправдовуються.
Взагалі-то, каже чоловік, я біжу.
Де?
На кафедру.
Ти ж щойно звідти.
У нас зараз буде засідання.
Ти мені казав, що кафедри у вас по четвергах…
Це не кафедра.
А що тоді?
В нас сьогодні засідання секції.
Що за ідіотизм?!
А в тебе що? Якась справа?
Звичайно!
Яка?
А така, що я дуже за тебе хвилююся!
З якого приводу?
З такого, що тобі вже стільки років, а ти й досі ідеаліст.
Я не ідеаліст. Я погодинник.
От бачиш! Підсобний працівник! Без наукового звання, без ставки, без партквитка!
I ти прийшов, щоб мені це сказати?
На! каже батько і тицькає чоловікові авоську з пляшкою.
Що це?
Коньяк.
Коньяк?
Коньяк. Вірменський. П’ять зірочок!
Щоб що?
Щоб ти його відніс йому.
Кому?
Тому доценту, який тебе взяв на цю роботу!
Чекай, чекай…
А як не віднесеш, я сам до нього піду!
Чекай, каже чоловік, я зараз.
Що "зараз"?
Я, каже чоловік вже на ходу, в туалет.
Там, замкнувшися на гачок, він від розпачу гатить кулаком по унітазу.
Батько припадає до дверей і виголошує план. Кілька років тому доцент узяв чоловіка до себе на кафедру. Як свого колишнього студента. А чоловік йому і досі не подякував як слід. Тому йому і не дають ставку. Коньяк — це не хабар. Це — ознака вдячності. Вдячності й поваги. Якщо доцент — мужик нормальний, то він оцінить цей жест і сам запропонує чоловікові тут же ж його і розпити. За розмовою чоловік скаже йому, що мовляв, так і так, далі нема сил терпіти. В мене родина. И дитина. І друга на підході.
Яка, кричить чоловік, друга?
А як вони перевірять? Допоможіть, скажи, і підтримайте! Я вас не підведу.
А що, як він мене пошле за такий жест?
Не пошле!
А ти хіба знаєш доцента?
Я знаю життя! Ми — не звіри. І в нас так: якщо ти до мене по-людськи, то й я тобі піду назустріч. Ковбаса й чарка, минеться і сварка. А все інше — туман. Який би ти не був мудрець, а насправді, тобі треба не марципанів із фрікасе, а чогось дуже простого. Колись я…
Ну, чоловік так розчахує двері, що мало не збиває батька з ніг, я побіг.
Візьми!
Ні.
Яка ж ти після цього невдячна…
Ти, питає у нього чоловік, ідеш чи тут лишаєшся?
Я, батько перекриває йому вихід, я…
Чуєш, каже йому син, будь ласка…
Ні, це ти будь ласка! Бери! Щоби я міг спокійно померти! Я обіцяв мамі. Вона просила. Вона завжди хвилювалася за тебе. Через те й померла.
Тільки не треба тут…
Візьми! Я тебе востаннє…
Добре!
Чоловік вириває у батька з рук пляшку і кидає в свій портфель. Ніж сперечатися з ним, краще взяти, бо він не відчепиться. А ввечері подзвонити й сказати, що доцента не було на роботі. А тоді спустити все на гальмах. Хоча у батька пам’ять, як у слона. Коли йому було двадцять із чимось років, він був головним технологом заводу. Велета важкої індустрії. Якось за дострокове виконання секретного урядового плану все керівництво одержало найвищі нагороди. А його обминули. Буцімто, за його молодість. Але, скоріше за все, що за гонор і довгий язик. Батько й по тепер після трьох чарок згадує про таку несправедливість. Мені, каже, лячно подумати, як могло б скластися моє життя, якби я тоді одержав орден Леніна!
Чоловік садовить батька на тролейбус, а сам їде на роботу.
Ти ж, кричить батько йому у вікно, не обманеш?
Не обману.
Ти ж йому віддаси?
Віддам! Віддам!
В деканаті він для годиться питає, чи не пішов доцент додому. Йому кажуть, що пішов, але не додому, а на кафедру. Коли чоловік уже за два кроки від сходів проходить повз партком, звідти вистромлюється доцент, у пальті та в ондатровій шапці.
А в обличчя йому вигукує чоловік, о!
Ви, питає його доцент, до мене?
Ні, каже чоловік, я просто так!
Ну то, каже йому доцент, заходьте. Що там у вас?
Замість викласти сутність справи, чоловік нітиться і витягає батьківський коньяк.
Що це таке? не розуміє доцент.
Це — подяка, голосом батька бубонить чоловік. Ознака вдячності. I…
Він ще мить тому знав, яку фразу сюди підпустити, щоб, в разі потреби, звести все на жарт. Але де ж вона? кричить він у розпачі, поваги!
Що ви, доцент нахиляється до нього і переходить на шепіт, голубчику, їй-богу? Заберіть, це вам не личить.
Чоловік це й сам знає, але, замість пояснити доцентові (він би його зрозумів!) всю цю коньячну тему, він ціпеніє та наливається люттю. На себе, на батька і на офіцера органів безпеки. Ціпеніє, шаріється і мовчить.
* * *
Мовчить і доцент. Він пам’ятає чоловіка ще першокурсником. Рожеві щічки, тонкі риси, пушок довкола рота. Очі, як розкрита книжка з малюнками. Колись він до свого светра нашив аплікацію у формі п’ятірні… Доцент у них тоді читав свій курс. Після пари він попросив першокурсника залишитися і сказав йому: я вас прекрасно розумію, але будьте обережні, не варто так підставлятися.
Розмова з коридору перетікла на завалений листям бульвар, а закінчилася через кілька годин під парадним, де жив студент.