Чи не тому помер, що втрутився в мирські справи?
Ще що він, Санько, може пригадати? Ага, незадовго до тієї розмови дід Кібчик бурчав, що, мовляв, на порубіжжі путящих хлопців лишилася якась жменя. І щоб зупинити таку навалу, потрібно, аби кожен з них не поступався десятку степовиків.
Один на десятьох… А де їх взяти, коли навіть Швайка заледве може впоратися з п’ятьма? Принаймні він показував таке на дружніх виправах. Ну, Грицик ще сяк-так вистоїть проти трьох. А інші? І все ж щось підказувало Санькові, що є вихід. І він десь близько. Але який і де?
Кілька разів по лівому березі вигулькували кінні татари. Якийсь час вони галопували берегом і погрожували човнярам. А дехто навіть стрілу пускав. Проте відстань була така, що стріли опадали далеко від човнів. Затим кінні по одному відставали. А ще за якусь годину-другу з’являлися інші.
Так минуло два дні. Захоплені Івасикові зойки трохи вщухли, і натомість йому в голову почали западати інші думки.
— Слухай, Марку… Знаєш, про що я оце думав уночі?
— Скажеш, то знатиму, — посміхнувся Чорторий, без поспіху налягаючи на весло.
— Я думав про те, як би воно гарно було змайструвати щось таке, в чому можна плавати під водою…
— Та ти ж уже плавав, — Чорторий показав в усмішці міцні зуби. — Пам’ятаєш, ти мені про шаплик догори дном розказував?
— То не те, — нетерпляче відмахнувся Івасик. — І не плавали ми, а лише сиділи під ним. А тут треба щось таке… — Івасик з нетерплячки засовався. — Геть інше.
— Інше, кажеш? — зацікавлено озирнувся на нього Чорторий. — Воно гарно було б. Але що саме?
— А це вже тобі знати, — відказав Івасик. — Ті твої товариші, — він кивнув на людей, що кермували довбанками позаду, — кажуть, ніби ти такий умілець, що можеш зробити все, що завгодно.
— Може, й можу, — відказав Чорторий, і повільно, начебто погладив воду, повів веслом. — Коли, звісно, знаю, що саме треба робити. А от чи відаєш ти, на що має бути схоже те, що плаватиме під водою? Перевернуте барило, діжка, чи, може, скриня з лядою? Га, на що воно буде схоже? — І Чорторий хитро примружився на Івасика. Мабуть, вважав, що запитав таке, на що відповіді взагалі немає.
Івасик замислився. Але тільки на мить.
— Мабуть, воно схоже на човна… О, на підводного човна! Є такі? — зненацька звернувся він до Санька.
Той неохоче відірвався від своїх думок. Неуважно запитав:
— Що це ти маєш на увазі?
— Ну, тих, хто житиме після нас. Є в них підводні човни, чи ні?
— А я не придивлявся, — стенув плечем Санько. — Може, є, а може, ще тільки придумують.
— От бачиш! — переможно посміхнувся Івасик Чорториєві. — А ти кажеш…
— Та нічого я не кажу, — покрутив головою Чорторий. — Я тільки питаю, яке воно на вигляд…
— Та я ж кажу, що таке, як підводний човен! Щоб можна було в ньому пливти під водою і дихати.
— То може, все ж згодишся на діжку?
— Але ж діжа зверху плаватиме.
Чорторий відклав весло. Видно, що розмова йому починала подобатись.
— А я каменюку до неї прив’яжу, — сказав він.
Івасик замотав головою. Він був проти каменюки. Це все одно, що прив’язати її до шиї. Після цього вже ніколи не випірнеш.
— Та я… Там же треба, щоб і весла були, — додав він. — Щоб гребти ними.
— Ага, весла…
Тепер Чорторий замислився надовго.
— Може, ще й свіже повітря треба? — нараз сказав він.
— Ага, — підтвердив Івасик. — І такого, щоб можна було дихати. А то під тим шапликом повітря ніби теж було, а от дихати чомусь не було чим.
— Так-так, — захитав головою Чорторий.
Наразі на правому березі замріло кілька вершників. Чорторий поглянув на них і втішно гмукнув.
— То наші, — сказав він. — Сторожа. — Перехопив здивований Івасиків погляд і пояснив: — Вони стежать, щоб не налетіли татари, коли ми будемо перевантажуватися з човнів на вози.
— А якщо вони візьмуть та й налетять?
— Тоді верхові дадуть знати і ми відійдемо від берега. Але таке буває рідко.
— Чому?
— Як тобі сказати… Розумієш, татари хоч і погрожують з берега, проте їхнім ханкам з мурзами чи навіть турецькому султанові теж треба чогось. Скажімо, київських полотен, чи воску, чи хутра. Тож вони й зацікавлені, щоб той товар був доставлений. Але як це краще зробити? — Чорторий примружився. — Берегом — воно довго й небезпечно. А водою — саме те, що треба.
— То вони, виходить, через це на вас не нападають?
— На нас, перевізників хортицьких, — ні. Бо хто ж тоді їхнім мурзам товари доставлятиме?
— Але ми зараз нічого такого не веземо. Ні воску, ні полотен.
— Тут ти добре зауважив, — сказав Чорторий. — Тепер на нас може напасти будь-хто, і за це йому нічого не буде. Тому давай дочекаємось, поки до нашої хортицької сторожі приєднається й черкаська.
БИТВА КАМЕНЮ Й ВОДИ
І справді, незабаром над берегом затанцювало ще кілька десятків кінних. Вони вітально махали шапками і щось горланили.
Довбанки розвернулися і, лишаючи за собою пінявий слід, підпливли до берега. Тут, крім кінних, на них чекало ще з півтора десятка піших кремезних парубків, чимось схожих на Чортория. Вони мовчки дивилися, як козаки розвантажували човни, а після всього так само без розмов перейшли в них. Двоє кремезняків перебралося до Чортория. Марко кивнув їм на їхні місця, а тоді повернувся до Івасика.
— Ну що ж, хлопче, пора прощатися, — сказав він. — Ми домовлялися, що ти пливеш лише до порогів. Чи, може, передумав?
Івасик завагався. Те, що він бачив минулого літа, настільки його вразило, що він навіть подумки намагався триматися подалі від порогів. Проте поруч стояв усміхнений Чорторий, котрий знав, як з ними впоратися.
На всяк випадок Івасик повернувся до Санька і запитав:
— А ти як?
— Я лишаюся, — відказав той.
"Коли Санько лишається, то й мені можна, — швиденько зметикував Івасик. — Він же вміє зазирати наперед. А коли лишається, отже, все закінчиться добре…"
І ця думка перемогла остаточно.
— Я з тобою, — сказав Івасик Маркові.
— Тоді намости щось під себе і міцніше тримайся за лавицю, — порадив Чорторий і звернувся до гребців: — Ну, з Богом!
Та як тільки довбанки опинилися на дніпровій бистрині, у Івасика замлоїло під грудьми. Ні, краще було зійти на берег і разом з іншими дивитися, як Чорторий пробиратиметься через пороги на таких довгих довбанках. Бо це — не той маленький човен, на якому він проскочив торік.
А потім Телесик заспокоївся, бо нічого не відбувалося. Гребці гребли сповільнено і протяжно, ніби не гребли, а потягувалися знічев’я. Хоча весла в їхніх руках були вже не звичайні, а дуже грубі.
Нараз Івасика охопило відчуття, неначе він опинився на гойдалці. Гойдалка злетіла високо вгору і почала стрімко опускатися. А тоді в неї наче лопнули мотузки і вона рвонула вперед з такою швидкістю, що аж в очах замиготіло. Попереду завиднілося щось чорне, схоже на голову величезного бугая, який пливе супроти течії.
— Тримаймося, хлопці! — вигукнув Чорторий.
Івасик з усіх сил вхопився за лавицю, на котрій сидів.
Тієї ж миті човен затрусився, наче його вхопили дрижаки. Мабуть, тому, що те чорне почало не тільки наближатися, а й набухати у розмірах. І коли збільшуватися далі було вже нікуди, Івасик зрозумів, що те чорне насправді є двома брилами, між якими піниться вузький шалений потік. Далі, ліворуч і праворуч, виднілися такі ж лискучі від води чорнолобі скелі.
— Бери лівим! — крикнув Чорторий одному з хортицьких, а сам міцним ударом весла спрямував човна в потік.
— Мамо! — хотів було вигукнути Івасик, але не встиг. Чорторий наліг на весло, мов на тичку, тоді з усіх сил відштовхнувся від однієї брили, від іншої… Лискучий ріг промайнув так близько від Івасика, що якби Чорторий звелів йому триматися за лавицю, а не за облавки, то напевно той ріг розчавив би йому пальці.
Наступної миті вони загойдалися на воді, яка хоч і шумувала, проте була значно спокійніша, ніж та, що несла їх на скелі.
Однак спочивати довелося недовго. Вода знову почала пришвидшувати свій біг.
Цього разу перед довбанкою невідь звідкіля вигулькнула приземкувата кам’яниста грива, об яку могутній Дніпро розбивався на дрібні бризки. Чорторий уперся в неї товстим веслом так, що те аж прогнулося. Довбанка крутонула убік, чиркнула облавком — і дужий поштовх ледь не викинув Івасика за облавок.
— Тримайся міцніше! — прогриміло над ним.
Івасик мигцем поглянув на Чортория і аж рота розкрив. Це був зовсім не той Чорторий, до якого звик Івасик — спокійний, усміхнений і дещо вайлуватий. Ні, тепер у Чортория, схоже, вселився якийсь нечистий. Його мокре, перекошене від натуги обличчя перерізувала злісна, наче вовчий вищир, посмішка. З очей, здавалося, злітали блискавки, здатні спопелити будь-яку перепону.
— Дід-поріг! — перекрикуючи водяне ревисько, збуджено прокричав він. — Тримайся міцніше, Телесику! Тримайся, навіть коли шкіра на долонях лопатиметься!
За хвилю Івасик зрозумів, що всі пороги, які вони проминули перед цим, були ніщо порівняно з Дідом. Спочатку Телесик відчув, як човен сам, без принуки, рвонув уперед. А тоді почувся натужний і дивний, наче він вибирався з-під землі, гул. Нараз попереду веселковими барвами заграла водяна стіна. Вона стрімко наближалася — набагато швидше, ніж того хотів Івасик. Але ще стрімкіше кинулося на них з-під води щось велике і чорне. Здається, підводна брила. І обійти її не було змоги, бо ліворуч і праворуч виглядало з води гостроребре каміння. Один з веслярів щось скрикнув, інший завмер з роззявленим ротом.
"Це все…" — подумав Телесик. Проте Чорторий був іншої думки. Він без вагань спрямував довбанку просто на брилу, ніби хотів її налякати. Днище черкнуло по каменю, довбанку підкинуло так, що вона злетіла в повітря і знову важко гепнула днищем на воду. Чорторий загорланив щось веселе, і його голос миттю отямив нажаханих веслярів. Один з них поспіхом, наче схаменувшись, відштовхнувся від брили, що вигулькнула з піни. Довбанка відстрибнула убік, проте Чорторий дужим поштовхом знову спрямував її уперед.
Тепер бризки налітали звідусіль. Інколи Чорторий з веслярами щезав за ними, і тоді Івасикові здавалося, ніби він сам-один залишився у цьому божевільному світі. Та по хвилі ті знову виникали — живі і неушкоджені.
Нараз перед собою, на відстані руки, Івасик угледів якусь птаху. Вона сиділа по той бік прозорої водяної пелени і споглядала хлопця незмигним круглим оком.