Він взяв з собою спальний мішок, сонцезахисний, шолом, аптечку, воду і трохи харчів. Вдягнув теплий хутряний комбінезон. Йому пощастило непомітно вислизнути зі станції. У Свейна світилось. Напевно, знову пив на самоті.
З рюкзаком на плечах, присвічуючи собі ліхтариком, Сава пішов по слідах гусениць. Вони вже йшли по цих слідах, десять кілометрів. Далі йти було неможливо: почалася спека. Чомусь у всіх виникла думка, що Неоптолем виїхав за межу, визначену для експедиції. Тільки там могло щось трапитися. Сам по собі випадок був не тільки трагічний, але й скандальний. Самоуправство керівника експедиції — річ нечувана. Втім, крім Пітера, ніхто на станції не засуджував Неоптолема.
Коли станція зникла з очей і навкруги залягла темрява, Сава усвідомив, що він знову сам, і відчув скоріше розпач, ніж полегкість. Але назад не вернувся.
Він ішов не відпочиваючи. Ліхтарик освітлював мізерний шматок землі. Згодом він помітив, що збився з дороги, не видно було слідів гусениць всюдихода. Сава міг лише сподіватись на інтуїцію чи ранок, який освітить все кругом. Ранок довго не наставав. Сава присів відпочити. Потягся було до спального мішка, але примусив себе встати. Вдень буде йти ще важче.
Почало сіріти. І тут Сава побачив ласків, десь з двадцятеро. Вони збились докупи і спали в невеличкій улоговині. Живісінькі ласки прокинулись від його кроків, підняли голови. Він так довго їх чекав, але зараз відчув лише безмежний подив. Ноги в нього гули від утоми. Сава сів. Потім таки витяг з рюкзака спальний мішок, заліз в нього і миттю заснув. Йому приснився короткий сон, наче він у себе вдома блукає по кімнаті, з нетерпінням заглядає у вікно, чекаючи дощу. Уже гуркоче грім, блискає, дерева тремтять усіма гілками, а дощу немає. Гуркіт усе сильнішає, здригаються шибки на вікнах, хитаються стіни, а втекти з дому він не може, бо все замкнено.
Сава прокинувся, не тямлячи, чому земля рухається сама по собі, а ласки перелякано кидаються по улоговині. Він миттю вислизнув із спального мішка, не втримався, впав, боляче забивши руку. Пагорби ворушились, менші й більші камінці з підстрибом скочувались униз.
Треба було тікати, поки не пізно. Сава побіг, а за ним — ласки. Власне, це було схоже не на біг, а на якесь кумедне підстрибування. Курява вкрила весь білий світ. Сава не мав часу думати, що відбувається навколо, хто він такий і що тут робить. Треба було тікати.
У Сави на мить з’явилась підозра, що станція поблизу. І це справді було так, Як тільки поштовхи зникли й курява почала спадати, він побачив навколо глибокі розколини, з яких вибігала вода, до краю змінений пейзаж, але все ж не настільки, щоб він не впізнав місця, де колись була біологічна станція з Ерідана...
X. РОБОТА
Пройшло багато часу. Сава не лічив, скільки разів сходило й скільки разів заходило сонце.
Покинувши станцію, що стала могилою для його товаришів, Сава пішов у супроводі ласків туди, куди повинен був іти, не керуючись при цьому ні здоровим глуздом, ні інтуїцією. Він не хотів померти, лежачи на землі. Якби він був сам, то, може, лишився б чекати кінця серед руїн. Але з ним були ласки, і Сава, незважаючи на затьмарений розум, бачив у їхніх очах якесь заохочення, спонукання до дій, врешті-решт — докір. Він так ніколи й не дізнався, що через два дні прибув космічний корабель і що його багато років вважали загиблим.
Сава більше не думав про Неоптолема, розшуки якого врятували йому життя. Він просто йшов по сліду гусениць всюдихода, доки шалені дощі, що лили три дні й три ночі, не розмили цих слідів. Земля просякла вологою, яку спочатку жадібно вбирала, а згодом переситилась нею. І за день все зазеленіло кругом, і ночі не здавались такими холодними. Вода й трава означали життя. Смерть відступила від Сави, але ненадовго: він неминуче мав з нею зустрітись.
Це було бозна-якого дня. Сава вів за собою ласків, а може, вони вели його, розуміючи, яке велике щастя — дощ на цій планеті. Квапились туди, куди гнав їх інстинкт. Вони ж жили тут давно і знали місця, де можна було не померти голодною смертю. Хоробро перепливали невеликі річки, що висихали слідом за ними. А дощ усе йшов, хоча й скупіше. Вони наздоганяли хмару, яка повертала вологу землі, і наче збирались обійти кругом Селію.
Сава побачив всюдихід, як тільки вони піднялись на невисокий пагорб. Не одразу повірив, бо то міг бути привид. Але шалена радість взяла гору. Сава, не тямлячи себе, побіг, сподіваючись побачити Неоптолема, любого старого буркотуна. Покидав на півдорозі свій убогий скарб, наче нарешті опинився вдома. Різкий трупний запах ледь не збив його з ніг.
Неоптолем помер днів зо три тому, не раніше. Лежав скоцюрбившись на підлозі з витягнутою рукою. Ніяких слідів руйнування, тільки в щілину між дверцятами просочилося трохи дощової води.
Сава не зміг навіть заплакати. Очі й так у нього пекли від безсонних ночей. Лопатою, котра була у всюдиході, він викопав яму, застелив її рулоном паперу і перетягнув туди Неоптолема, намагаючись не дивитись йому в лице. Прикрив Неоптолема папером, впустив у могилу грудку землі й взявся засипати. Зробив невеличкий горбок, встромивши в нього шматок картону, на якому вивів: "Неоптолем". А потім ще дописав: "Біолог". Повідчиняв усі люки у всюдиході, щоб вивітрився запах. І тільки тоді побачив ласків, котрі терпляче очікували неподалік.
— Що будемо робити далі? — спитав їх Сава.
Якби не всюдихід, вони б іще йшли і йшли і Сава не думав би, що їм робити далі.
Сава не дочекався відповіді. Взяв на руки одного ласка, котрий видався йому слабший за інших, й посадовив його у кабіну.
— Всіх не посаджу, мало місця! Але двох ще можна взяти...
На превеликий подив, від гурту відділились дві вагітні ласки. Він посадовив їх теж.
— До приладів не лізти й поводитись сумирно!
Сава сів у крісло. Водити всюдихід він умів, а якби не вмів, то навчився б.
— І ще таке... — замислено сказав він. — Пального небагато. Треба знайти місцину, гарну місцину, де б ми поставили цю штуку на вічний спочинок. Тут є брезент, можна спорудити намет. Тільки щоб була вода. Ви чуєте? Вода. Тоді ми не пропадемо. Нумо, вперед! Я буду їхати повільно.
Він уже завів мотор, коли згадав, що залишив свої пожитки.
— Хвилиночку!
Сава швиденько приволік речі.
— Усе згодиться... — пробуркотів він. — Я стану справжнім скнарою.
Взявся за кермо, і до нього повернулась впевненість. Тільки коли глянув востаннє на свіжий горбик, страх боляче здавив йому горло.
Та долина була надійно захищена скелями. Посередині текла невеличка річка, яка не пересихала навіть у найбільшу спеку. Так виглядало останнє пристановище ласків. Сава нарахував їх 953 разом з тими, котрі привели його сюди. Тут можна було жити. Сава з побожним захопленням скупався в річці, відчувши після купелі неабияку силу.
Серед руїн станції він підібрав трохи речей, без котрих не міг обійтися, і розсипане насіння, пошарпану книжку, бінокль з одним скельцем, дві каструлі, кілька ножів, ковдру. На всяк випадок повитягав з дощок цвяхи.
В долині, яка відтепер мала стати його домівкою, Сава хазяйновито примітив місце для майбутнього будинку. Поки що він розіпнув намет. Лопатою, а їх було кілька, Сава скопав якнайбільше коло річки землі й висіяв на одній ділянці ячмінь та овес, а на другій трохи городини. Решту засіяв травою. В кишені куртки Неоптолема він знайшов жменю кісточок з плодів, що їх привезли геологи. Сава посадив їх неподалік від того місця, де мав стояти його будинок, хоч сама думка про те, що тут може вирости сад, видавалась фантастичною.
У всюдиході, котрий за задумом був станцією в мініатюрі, Сава виявив безліч потрібних речей: від голок до запасу сухого спирту й сірників. Сава дуже беріг спирт і тільки зрідка варив собі чай з пахучої травички, що росла на березі річки й мала цілющі властивості знімати втому. Йому не вистачало дня для всіх справ. Ще пізно ввечері, при світлі зірок, Сава обходив місцини, де спали ласки. Народились малі ласенята. Це його дуже втішило. Хворі ласки самі приходили до нього. Сава слухав колись курс ветеринарної науки і міг чимось їм допомогти.
Якось Сава здійснив давню мрію і пішов вверх річкою до скель, з яких вона витікала. Він надибав там галявину, геть захищену від вітру, там трава була густа й висока і між нею стелилися низькорослі кущики з червоними твердими ягодами. Неподалік било тепле мінеральне джерело, яке вливалось в річку. Сава простягся на траві, заплющивши очі. Потім Сава нарвав трохи ягід. На смак вони були кисло-солодкі. Сава понад усе боявся цинги, бо він, певна річ, не їв траву. Всі насінини з ягід він посіяв у ящик, наповнений землею, і поставив у всюдиході. Він планував згодом пересадити ягоди на окрему ділянку.
Треба було спорудити будинок. Спочатку один, а потім кілька, де ласки могли б сховатись від зимової негоди. Взимку на Селії лишались тільки добре забезпечені експедиції. Щодо Сави, то він знав, що до зими не встигне багато зробити. Але ж ласки якось виживали. Сава не зміг би прогодувати навіть десятої їх частини. Коли трава на ділянці виросла, він скосив її змайстрованою ним косою, висушив, згріб на купу, яку прикрив брезентом. Він помітив, що ласки пасуться далеко, то подбав, щоб скосити й ту мізерну травицю, яка росла біля житла.
Зерно з ячменю й вівса Сава зберіг для майбутніх посівів, а солому склав у стіжок і дуже тішився з неї. Соломою можна було годувати ласків, вкрити дах будинку, приготувати з неї постіль чи сплести щось. Урожай був не бозна-який на кам’янистій землі, але все доспівало швидше, ніж на Ерідані. Сава ризикнув і зібрав ще один урожай трави. Городина — буряки, капуста, картопля, морква, салат — вродила краще. Сава був забезпечений їжею. Та й ласки дуже любили городину. Він залишив чимало на насіння, викопавши невеликий льох. Зверху городину притрусив соломою і присипав землею.
Про дім він дбав віддавна. Збирав каміння приблизно однакового розміру, зносив його на купи, проте, коли довелося мурувати стіни, розгубився. Він ніколи не передбачав, що йому колись доведеться будувати собі будинок без дощок, цементу й без чиєїсь допомоги. Покопавшись у землі коло річки, Сава знайшов чудову жовту глину, яка, висохнувши, твердла.