Він був просто скромний і тихий. Йому не хотілося скидатися й на анонімника. Тому, не довго думаючи, схопив склянку, ніби розпечену жарину, і одним духом спорожнив її.
— Де ви оцих інтелігентів понабирали? — глянув Ковбик на Хлівнюка, який тимчасово мав зігрівати шефове крісло, але сісти у нього не наважувався, бо Стратон Стратонович, від'їжджаючи, заборонив, мотивуючи тим, що так не довго й звикнути. І все ж коли повернувся, то не забув сказати, глянувши на своє керівне крісло: "А хто це, цікаво, приміряв свою сідницю до моєї службової табуретки з бильцями?.."
Десь після третьої чарки Мамуня сп'янів зовсім і тепер уже не після кожного простого речення, а після кожного довгого слова вставляв своє улюблене "о". Кажуть, що це маленьке і кругле "о" було першим його звуком при народженні. Саме його він вимовив уперше, широко розплющивши очі: сказав "о"—і здивувався. Але цього напевне не може стверджувати ніхто, окрім діда Октавіана, який хоч і не був безпосередньо при пологах, але стояв на вулиці під вікном пологового будинку.
— Ну, я вам, братці, скажу, — тим часом продовжував Стратон Стратонович. — Воно або довго не протягне, — він не спускав очей з Мамуні,— або ви з нього зробите хронічного алкоголіка. Покладіть його, Панчішка, на диван… Так, бідолаха, й не дослухало, як я замовляв подвійне віскі…
— Потрійне, — вніс поправку Ховрашкевич.
— А ви що, Ховрашкевич, були разом зі мною на конференції?
— То я з вами разом ніби й не був, але то я вже чув!
— Що ж ви, цікаво, чули? — запитав Ковбик і тут же зрозумів, що більше цього вечора йому й слова не вдасться сказати про Париж, коли вже взяв те слово Ховрашкевич.
— Ну, взагалі-то, я багато дечого чув. Але зараз мова не про мене. Зараз мова про те, що ви самі сказали першого разу, Стратоне Стратоновичу. Ви взяли потрійне віскі…
— Ну, ви бачили такого оракула? Воно знає, що я в Парижі пив!
— То я не знаю, хоча й догадуюсь. Але ви ж сказали, що якось замовили потрійне віскі…
— Ну замовив, ну й що?
— А тепер кажете — подвійне…
— А вам що — не все одно? Не вам же замовив — собі!
— Мені то все одно, але тут сидять усі фіндіпошівці чи майже всі і, певний, думають…
— Думають, думають, — похитуючи головою, передражнив його Ковбик.
— …думають, що подвійне віскі у склянці — то подвійна кількість градусів…
— Яких градусів? — не стримався Стратон Стратонович. — Яких у біса градусів?
— Отож я й кажу, бо то я сам не пив, але дослідив, так би мовити, дедуктивним методом… А вони думають…
— Звідки ви знаєте, що вони думають?
— Інтуїція! — кинув своє улюблене чергове слово Клавдій Миколайович.
— То я тебе попрошу, — Ховрашкевич до всіх, окрім Стратона Стратоновича, звертався на "ти". — То я попрошу, ти мене не перебивай. Я коли кажу, то знаю.
Читав. Не був, так читав. До речі, тобі теж не завадить дещо читати. Хоча б дещо, товаришу Хлівнюк. Дещо, окрім словника іншомовних слів.
— Ну, понесло Ціцерона на Парнас! — Ковбик вийшов з-за столу, підсмикнув штани на нових французьких підтяжках і попрямував у коридор.
Спочатку він заклав руки за спину, як це робив завжди до поїздки у Францію. А тут раптом, оглянувшись назад, пересвідчився, що в коридорі нікого немає, опустив їх і задумався. "А що ж справді мені найбільше сподобалося у Парижі?" — згадав Ковбик запитання Мамуні. Якийсь час думав, міряючи метри рідного коридора, і дійшов висновку: пахучий французький суп із цибулі у маленьких, до інтимності затишних бістро, а також дивовижна хода заступника мера міста, який ходив так, ніби він був мером, а мер — його заступником. Ця спокійна, по-господарськи врівноважена хода службової особи з паризької мерії так вразила Стратона Стратоновича, що він двічі відмовився від поїздки до "Лувра" (мається на увазі паризький універмаг), а одного разу навіть від обіду в отелі "Генріх IV" з безкоштовною випивкою і, за Ковбиковим висловом, закусоном на шар-мак! Коли всі соціологи бігли на конференцію, Стратон Стратонович завертав до мерії. Він хотів ще хоч раз подивитися на ту незвичайну ходу, гідну всілякого наслідування і копіювання.
— Не хода, а мистецтво, — заздрісно дивився йому вслід Стратон Стратонович і думав: якщо він хоч на п'ятдесят відсотків оволодіє такою ходою, то його у Кобилятині-Турбінному поважатиме навіть директор комбінату громадського харчування, який, окрім себе, поважав лише керуючого трестом їдалень і ресторанів, а в дні несподіваних перевірок — ще й ревізорів та інспекторів.
А представник мерії й справді ходив просто і божественно. Його тулуб не рухався, а плив поміж людей, над тротуарами Парижа, повз вікна, неонові реклами й мальовничі вітрини. Плив, наче тумбочка, вщерть набита різними речами, в якої при зайвому порухові несподівано відчинилися б дверцята і все звідти посипалось би. Він ішов так, начебто хтось невидимий ніс оту тумбочку на своїх руках і трохи підштовхував ззаду в спину. На тулубі гордо й незалежно сиділа голова і самостійно, без тулуба, нікуди не оберталася.
Коли Стратон Стратонович дивився на цю голову, то ловив себе на думці, що вона по зав'язку начинена господарськими турботами й державними справами. Так носили голову, думалося Ковбику, тільки великі державні сановники і прокурори. Голова не опускалась і не піднімалась, а котилась по рівній, ніби накресленій під лінійку, горизонтальній лінії. Особливо Стратону Стратоновичу подобалося, коли заступник мера повертав голову на північ чи на південь. Дивитися на це — суцільне задоволення. Складалося враження, що перед ним несподівано вишикувалася почесна варта і мосьє урядовець, витягши руки по швах, віддає честь королівській гвардії. Власник голови так дбайливо тримав її на плечах, неначе то була не голова, а кришталева ваза, що могла при першому неточному порухові упасти і розлетітися на дрібні друзки. Руки представника паризької мерії звисали уздовж тулуба і не виробляли, як сказав би Хлівнюк, ніяких пасажів. Ноги ж навпаки— рухалися ритмічно, але наче автономно від корпуса. Погляд очей самозадоволений і спрямований у горизонт, як у людини, котра несподівано одержала спадщину і не збиралася ні з ким ділитися, навіть з найближчими родичами.
Ми так детально зупиняємося на ході парижанина не тільки тому, що його чудова постава достойна усілякого художнього опису та увічнення на кращих полотнах сучасників, а й тому, що мине зовсім небагато часу — і нею повністю оволодіє Стратон Стратонович.
Ковбик годинами милувався ходою службовця з паризької мерії і цим самим наступного дня привернув увагу представників з набережної Орфевр. Вони, мабуть, справді серйозно зайнялися б Стратоном Стратоновичем, коли б не той передранковий і трохи передчасний, на думку Ковбика, від'їзд…
Поїзд наближався до кордону. На душі цвіли півонії і канни. Уже пахло димом вітчизни і свіжопереораною, як чоло мислителя, прикордонною смугою. Все йшло того дня якнайкраще — і раптом оті дві події… Перша: Ковбик, вибувши із Франції у новорічну ніч і перетнувши кордон, потрапив із звичайного року у високосний. Друга: ставши на рідні колеса й рейки, Стратон Стратонович помітив, як до його вагона причепили табличку з номером 13, а наступний день нового року оголосили понеділком. Це його одразу стривожило й налякало, як людину, котра сподівалася на премію, а дістала догану. В душу закралась неясна тривога. "Ох, серцем чую: мої щось учудили", — думав Ковбик, вірячи в своє шосте чуття-інтуїцію (якими були решта п'ять чуттів — він не знав). У те шосте чуття Стратон Стратонович настільки вірив, що не раз казав: "Інтуїція — не жінка, вона мене ніколи не зраджує".
І ось Стратон Стратонович у рідному "Фіндіпоші". На перший погляд — тут все так само, як і було, начебто він ніколи й не їздив до Парижа, ніколи не полишав Кобилятина-Турбінного…
Він зайшов до туалету, глянув хазяйським оком на стіни — і раптом помітив, що хтось ніби долотом викарбував кілька фраз, котрі характеризували його, Ховрашкевича й Панчішку не з того боку, який годився б для позитивних характеристик. З жахом відчув, що у нього підкосився не тільки авторитет, а й ноги. "До моєї поїздки у Париж такого не було…" Ковбик ще якусь мить постояв перед глухою стіною, пильним оком графолога спробував хоч приблизно вгадати автора цих кам'яних і холодних написів, однак марно.
Попростував до кабінету з твердим наміром заглянути кожному у безсоромні очі, а наступного дня всім скоротити прогресивку і цим самим виправдати оту настінну скупу характеристику, до речі, точну, хоч і не завірену ні підписом, ні печаткою. Але уже в коридорі йому закортіло пройти ходою представника паризької мерії, особливо з поворотом голови "на караул". Стратон Стратонович опустив уздовж тулуба руки, зробив кілька кроків і стукнувся грудьми у бюст Арістотеля чи Демокріта. У коридорі його поставив Чигиренко-Репнінський, запевняючи, що це ранній Арістотель, а Ховрашкевич уперто доводив, що це пізній Демокріт або ще швидше Лукрецій — прабатько нинішньої соціології, праправнуками якого вважали себе усі фіндіпошівці.
Ковбик здригнувся — і раптом його осяяла думка: "Чого ж вони не сміялися, коли я говорив? Під час мого виступу в кожного з них був такий вираз, ніби у "Фіндіпоші" лежить покійник, а я ні сіло ні впало анекдоти розповідаю. Та й когось же нема… Ну, звичайно, Сідалковського і Грака!" І Стратон Стратонович, не обтрушуючи з голландського костюма білий гіпс Демокріта-Арістотеля, вскочив, як цунамі, до кабінету:
— А де ці два Аякси — Сідалковський і Грак?
Фіндіпошівці витріщилися на свого директора такими очима, ніби в роті й краплі спиртного не було.
"Щось трапилося, — шепнула Ковбикові на вушко інтуїція. — І цього разу таке, що вам, Стратоне Стратоновичу…" Ковбик різко обірвав інтуїцію і запросив Панчішку та Ховрашкевича до себе в автомашину, де він найчастіше вирішував усі фіндіпошівські справи. Особливо ті, які таїли в собі підтекст матеріальної зацікавленості.
РОЗДІЛ II,
в якому розповідається про заступника з перспективою, французько-сарматське походження, "пахучу кулінарію", кози і трави, алегро помпозо і загадкові двері
У звільнений кабінет Нещадима, в крісло, про яке мріяло одразу кілька фіндіпошівців, прибув середнього зросту чоловік на ім'я Клавдій Миколайович Хлівнюк.