Тоді, коли у природі і зело, і тваринка радіє та веселиться, квітне і буйнує, наливається й тужавіє плодом та зерном, а нива до сонця рясно тягнеться колосом... А він, Іван Стах, іде попереду громади парафіян, кадильницею в руці помахує й пускає з неї хмаркою легкий пахучий димок ладану. За ним дяки поспівують то "господи, помилуй", то "подай, господи", літні чоловіки помагають дякам то влад, то невлад, за чоловіками йдуть жінки — котра з дитиною на руках, котра мале веде за ручку, а котра без дитини... І всі вони наряджені, всі урочисті, як саме верховинське літо, бо йдуть святити царину, аби травицю посуха не спалила, аби град посіви не столочив та до праведної землиці не прибив людську кервавицю. Ідуть просити, аби дощі були щедрі і теплі, а вітри легкі і гожі. Він тепер уже запаху ладану не чує, дарма сизий димок в'ється перед самим обличчям. Бо широке поле йому пахне травами і квітами, сади повивають його ароматами, а груди розпирає лоскотний дух нив. Тепер уже йому побожно співають не дяки, а неземними голосами захлинається пташня доокіл, співає нива і сіпожать, співають гори, співає небо дивним гомоном. Він оглядається по своїх парафіянах і бачить Іванкову маму. Хлопця вона веде за ручечку — малого, чорноволосого, окатого... А між чоловіками — статечними господарями — сам Іван Каламар — Іванків батько. Ні, не нинішній, погорблений, посивілий, з плетивом густих зморщок на смуглому лиці...
— Може, й обмана! — вихопився Іван Стах з дивного забуття й посвітлілими у далекій мандрівці очима глянув на гостя.— Але їм — таким, як твій няньо, як твоя мама, прощена би, як твій дід і твоя тітка, — їм щось треба...
— А що їм треба?
— Коли б їм нічого не треба, було би страшно... — так, ніби вже міркуючи сам тільки з собою, мовив Стах. — Як тобі пояснити? — Ураз замислився, бо тепер уже добирав слова, що їх іще ніколи нікому не казав. Він бачив селян у неділю і в свято, у великий піст і м'ясниці. Бачив у купелі при хрещенні малих, котрі самі не знали, що з ними коять і що з ними коїться, бо протест виявляли хіба захлинистим плачем; бачив тих, котрі лежали в невиліковній недузі й чекали смерті, як чекають невідступне і неминуче, зате хочуть самі піти з життя чи хтось хоче за них, аби пішли з життя, з тим останнім єлеєм помазання, після котрого уже і найстрашніші дороги здаються нестрашними... Бачив і тих, що лежали в труні з п'ятаками на очах, з восковою свічкою в хрестом складених руках на грудях, перед перекопаною черленою верховинською землею на цвинтарі...
Трусонув білою куделею на голові, проганяючи моторошні картини, бо вже бачив у церкві відданицю і жениха — в золочених вінках з хрещатого барвінку, з розмарином і чічками, наряджених у вишиванки, чув весільну пісню і бренькітливий гомін цимбал... І всюди був він — отець Іван Стах. Уводив у життя, вінчав, ховав, наставляв і розраджував, відпускав гріхи і накладав покуту за цих, лякав геєною і потішав царством вічним...
— Так, так... Я знаю... Хтось скаже — наша наука застаріла. Та я і сам не кажу, що вона не застаріла... Але я хотів би знати: що ти їм даси? Що ти сам даси їм замість неї? Коли у них є не тільки отут! — Стах узявся рукою за черево, а далі перевів долоню до серця: — Коли у них в і отут... Що ти їм даси, коли вони чогось та потрібують... Я старий. Може, вже й дурний, та хотів би чути од тебе, молодшого!..
Каламар зібрав чоло двома великими пругами:
— Я їм дам клуб!
— Мало!
— Я їм дам кіно!
— Мало! Іване Івановичу!..
— Я їм дам ще співи!
— Мало! Дай більше!.. Не скупися!..
— Я їм дам забаву!
— Мало! Забави мало!..
Каламар звів палець угору — щось шукав.
— Гм?.. Що я їм дам?.. Ну, дам їм ще лекцію!
— Мало, Іване Івановичу!..
— А ви що їм даєте? — раптом гість розсердився.— Казочку про Адама і Єву? Про Каїна і Авеля? Про Ноїв ковчег і воскресіння Лазаря?.. — Каламар готовий був вигорнути з пам'яті усі притчі і небилиці, що їх сплодили євангелісти й святителі — тямив по науці, котру чув од самого отця Стаха ще школярем.
— Добре, сину! Кажеш, казочки? А звідки вони пішли і для чого вони були? У казці про Адама і Єву, про Каїна і Авеля, про блудного непоштивого сина була і велика правда! Був закон!.. Було древо пізнання добра і зла... Було "не сотвори собі кумира ні у водах, ні під землею, ні на землі..." Казки з неба не впали, як не впав з неба і сам я! А паску святити буду... Не я придумав... Еге, був час, коли твій дід і твій няньо святили паску на дощику — пани-чужаки хотіли, щоб ми на Верховині великдень святкували з ними...
— Будете святити?.. Ви такий упертий?..
— Буду!
На цьому слові Каламар повернувся й побачив зненацька на стіні портрет Стахового сина — Івана.
— О, Іванку! Тезку мій! Ти тут? Чуєш, що твій няньо каже?.. А я вже думав, що тобі, небоже, серед святих образів і місця не буде! Як тобі тут? Не тісно?.. От був хлопець! — вдався у прихваляння Каламар. Піп повернувся й собі до сина, що на портреті. Закосичений сріблястими котиками — не встигли посохнути і помарніти од цвітної неділі перед Великоднем, на двох Іванів тепер дивився третій Іван з саморобної різьбленої рами.
— Не сердіться, Іване Івановичу, але він вам не тезко!
— Як не тезко? Іване! —махнув рукою Каламар, апелюючи до портрета на стіні:—Ти був Іван, я Іван! Ми оба Івани!
— Цього мало! — мовив Стах.
— Ми з тобою, Іванку, до одної школи ходили...
— Мало! І цього мало, Іване Івановичу!— мов за сина, тепер уже відповідав Стах.
— Чуєш, Іване, тезку! Твій няньо каже, що мало. А ми з тобою на толоці разом корів пасли, потім у партизанах були... Ми з тобою одного понеділка разом і в добровольці з села пішли... А потім ми разом переорювали межі в соні, з пережитком у Забережжі твердо боролися! — не вгавав Каламар, бо тепер вишукував знову і знову те, що в'язало двох Іванів-ровесників докупи — живого і вже неживою.
Стояв високий, біловолосий, зсутулений в плечах з безпорадно опущеними довгими руками Стах. Заглибленими в очниці зірницями дивився на свого сина Івана й умить бачив тут, у хаті, стару Антониху в той жовтневий ранок сорок сьомого, коли сам ще клячав перед божницею в молитві, а вона тихо зайшла й собі склала руки до отченаша коло порога. Моторошністю і раптовим невідомим страхом пробрало його наскрізь, він чув, як ціле тіло береться морозом. Тому швидко перехапував листи книги, далі поцілував краєчок листа і глянув па жінку — тільки якийсь мусай так рано міг до нього її привести. А вона коло порога стояла і не знала, що має казати, бо губи тремтіли, на очах дрижала і світилася велика сльоза.
— Івана вашого, отче, сеї ночі убили...
— Івана? Як?.. Де?..— Чув тепер уже не Антониху, а самого себе у раптовому відчаї.
— Мого Іванка вбили...— промовив Стах й оглянувся: а де Каламар?
Той вийшов, коли Іван Стах тримав долоні на очах й розпачливо похитував головою.
На цвинтарі...
В темному закапелку чайної коло столу двоє.
— Ти чуєш?
— Га?..
— Вона... скруха, мені їсти не дала!.. — дожовуючи великий, окремо засмажений кусень м'яса, закліпав чорними очима в малих очницях Іван Каламар, коли Петро Фіцачок і собі порався — шматком хліба вилизував з тарілки рештки приправленої червоним перцем підливи.
Фіцачок мить говорити не міг — заважала їжа. Тому тільки рукою махнув, ніби тепер уже казав: "Май розум при собі і не будь дурень!"
— А ти, браток, понімаєш? — Каламар лапнув сільського фельдшера широкою ручищею по плечу так, що той скривився.— Преподобний отець Іван казали, ніби його син не був мені тезкою!
— Хто з попами і жонами оре, той задницею волочить... — Фіцачок розтулив рота й тупо виставився на розчервонілого Каламаря.
— Знаю... Знаю, чим волочить!.. Понімаєш, вона, скруха, каже; "Аж би ти мене рубав на дрібні кавалки, я і так їсти тобі не дам, бо нині великодня п'ятниця!" — Каламар тут вхопив виделку, щоб дзенькнути.
— Чекай, чекай! — Фіцачок взяв побратима за лікоть, аби той не кликав офіціантку. — Я кісточки їй подробив би! Я би їй реберцятка пом'явшив, аби знада, сука, чоловіцький наказ! — Бравий побратим тепер розмахував кулаком по тісному прокуреному закапелку, наче одразу готовий був обороняти честь скривдженого приятеля.
— Е!.. Ні! Нема дурних! — Каламар запротестував.— За биту жінку нині треба давати одвіт по всіх станціях, а хвору мусай годувати! Здорова жінка порядок держить коло хати, тому коло здорової ти і сам чоловік! Еге, я ще долежував собі, а вона вже копала городець... Я до отця Стаха по дєлу, а вона робить!— тлумачив Іван і тут уже дзенькнув виделкою по кухлеві од пива.
Відхопивши заяложену плюшеву ширму, що звисала на рейці складками, перед чоловіками стала круглолиця, ще молода жінка.
— Два по сто з причепом! — велів Каламар.
Білий фартушок мигнув — жінка зникла.
— Піп тобі казав, що ви з його сином собі не тезки?
— Але і я йому припік! — стулив губи Каламар і вже чекав, щоб сам побратим про все допитувався.
Фіцачок ніби не чув.
— Довго буде, неборак, думати, — знову Каламар.
— А чим ти йому?— схопився Петро.
— Я сказав преподобному отцю, що не сміє паски святити!
— А він?
— А що він мені?
— Я, браток, кажу: одного-двох ще таких на Забереж, і всяким попам, дякам і книжникам — капут!— розреготався Фіцачок, поляскуючи Каламаря по широкому плечу.
В закапелку з'явилася жінка з чарками і келихами. Підноса краєчком притулила до стола, зібрала непотрібний посуд, поставила напій перед гостями. Тільки повернулася йти, коли несподівано її чіпко вхопило за ногу тугими кліщами.
— Іване, держіть руки при собі!.. Повім жінці, будете від неї биті! — розчервонілася.
— А ти дурна казати жінці? — Каламар навздогін, та його вже не чула, бо тільки посуд цорконів на підносі.
— Біда з ними, біда і без них! — Петро хитнув головою до Івана, піднімаючи чарки.
Побратими випили. Глибоко і затяжно процідили повітря крізь шматок хліба, витерли губи, мугикнули.
— І хто її таку гірку вигадав на нашу голову? — Каламар поморщив невисоке, у двох складках чоло.
— Аква віте!.. — зняв пальця вгору Фіцачок.
— Що ти белебениш? — здивувався Каламар.
— Кажу по-вченому! Не "московка", не "горілка", не "столична", а аква віте! Вода життя, значить!
— Як по-вченому її величають — мені однаково! Добра, та й готово!
— Бодай з каменя текла! — підхопив Фіцачок.
— Та й не висихала! — погодився Каламар, тут же дзенькнув знову виделкою.
За хвилину перед побратимами знову стояло питво.