Очі в неї були прозорі, ясні, хоч обличчя висохло й пожовкло.
— Чи не до мене? — дзвінко промовила вона. — То прошу вас, гостоньки. Давно вже ніхто мене не одвідував, сиджу собі сама, мов сич, слухаю, як лелека клекоче. Заходьте, заходьте…
Ми відчинили хвіртку на широке, поросле морогом подвір’я. Віола пильно дивилася на бабусю, кліпаючи очицями. Потім, дрібно ступаючи, підійшла до неї, несміливо прошепотіла:
— Мамо…
Бабуся схопилася за груди. Надійка приглушено охнула. У мене по спині пробігли мурахи.
Старенька торкнулася висохлими руками личка нашої доньки, близько-близько зазирнула в її очі, ніби хотіла ввійти в дитячу душу. Зів’ялі бабусині вуста затремтіли.
— Віоло… дитино моя ненаглядна, — простогнала вона і легенько, як пір’їна, впала додолу.
…Важко писати про це. Може, такий вчинок жорстокий і неприпустимий? Може, скидається на експеримент? А хіба можна експериментувати з серцем людини? З минулим? Та що я міг зробити? Потреба правди в нашій душі переважала будь-які застереження розуму й тривіальної етичності. Тут діяла якась воля необхідності, потужніша від індивідуальної волі людини.
Доказів було досить: у нашій доньці жила Віола. Та, яку ми знали двадцять літ тому. Що ж сталося? Як вона опинилася в тілі нашої дитини? Як повернулася з таємничих космічних глибин?
З ученими я не міг про це говорити. Ясна річ, мені запропонували б звернутися до психіатра. І тоді я подумав про гіпноз. Чому раніше не додумався до цього? Адже все дуже просто… Якщо поруч живе Віола, то в підсвідомості доньки має зберегтися інформація про минуле. Частину ми можемо перевірити, бо самі були учасниками тих подій, а все інше — невідоме нам — дасть розгадку таємниці…
Я зустрівся з давнім університетським товаришем, котрий був психологом і прекрасно володів практикою гіпнологи. Я розповів Йому про все відверто і попередив:
— Якщо вважаєш мене шизофреніком, то краще відмовся… Товариш спокійно відповів:
— Не вважаю. Давно слід було сказати. Ти, Йване, прешся у відчинені двері. Астрофізикою захопився, а проморгав елементарні речі. Ми давно вивчаємо пам’ять поколінь. Так звана родова пам’ять. Ще Єфремов про це писав у "Лезі бритви". Згадуєш? Випадок з твоєю донькою складніший. Ми ще не маємо точного, так би мовити, залізобетонного пояснення ЇЇ феномена. Але подібні факти є. Досить багато. Ми збираємо їх, узагальнюємо. Можливо, єдина теорія поля допоможе пояснити. Або концепція всепланетної ноосфери, сфери єдиної розумної оболонки, в якій матрицюються інтелектуальні й чуттєві надбання віків. Гіпотези Вернадського й Тейяра де Шардена про формування інтегрального інтелекту Землі стали загальноприйнятою теорією. Ми тепер окреслюємо контури феномена розуму, щоб збагнути його призначення у Всесвіті. Взаємозв’язок сущого стає для науки фактом пізнання. Словом, я до твоїх послуг…
Ми не говорили Віолі нічого. Просто поїхали до знайомого "дяді" в гості. У "дяді" було багато чудових цяцьок, картин, апаратів. Затишна кімната, зеленкуваті стіни, ніжна, задумлива мелодія, що линула з стереоколонок магнітофона, ледве вловимий запах квітів.
Товариш почав сеанс гіпнозу одразу ж. Віола заснула майже непомітно. Психолог зробив знак, щоб ми замовкли. Почулися перші запитання.
Все, про що ми догадувалися, підтвердилося. Все. Перед нами розкрився безмір психокосмосу, океан втаємниченої реальності.
Друже, ти, що читатимеш мої спогади, не шукай науково-подібної конкретизації минулого Віоли та Віктора. Даю тобі лише фрагменти їхнього життя. Вони до кінця пронесли незгасний вогонь подвигу, щоб вказати шляхи іншим дослідникам…
"До кінця…" Написав ці слова і всміхнувся. Яке немічне слово! Слово-паразит, яких ще так багато в нашій мові. Як, наприклад, слова "порожнеча", "пустота". Нема порожнечі у Всесвіті, відсутній кінець будь-чому. Тому не говоритиму про "кінець" Віоли й Віктора. Чую поряд з собою її голос, її срібний сміх, бачу загадковий погляд зелених очей, який зазирав у ще недосяжні багатьом глибини Надмірності…
1
…Мати дивиться на Віолу, пестливо гладить її голову, зазирає в іскристі зелені очі.
— А коси обрізала, доню! Такі коси були. Як праник! Тепер уже не виростуть. Чи то дівка, чи то парубок — не розбереш! Обстрижена, штани нап’яла…
— Кому треба — розбереться, — сміється Віола. — Не гнівайся, матусенько, важко з косами у гуртожитку. Коротку зачіску — раз-два — помила, розчесала. А коси — спробуй!
— Зате гарно! — шкодувала мати. — Бувало, розпущу коси твої, весь стан покриють, ніби русалка дніпровська вийшла з води…
— Пропали нині русалки, ненько, — жартує донька. — Перевелися. Мабуть, тому й атрибути їхні зникають…
— Слово смішне якесь, — зітхає мати. — Змінилася ти, Віолонько. А очі — такі самі. Нетутешні. Як у твого покійного батенька. Бувало, гомонить зі мною про поле чи про домашні справи, а очі дивляться бозна-куди… Аж страшно стає… Його навіть відьмаком змолоду дражнили. І дівчата боялися гуляти з ним, хоч і гарний був…
— Чому ж боялися, коли гарний? — дивується Віола, смакуючи яблуко з материного саду.
— Бо незвично. Інші хлопці обнімаються та залицяються, а він мовчить та дивиться на зорі. Мовчить і дивиться…
— А ти не побоялася?
— Еге ж, я теж була небалакуча. Посиділи ми, помовчали місяців зо три на колодках та й одружилися. Потім ти знайшлася. Наче й не схожа на нього, а очі — як викапані. Та він тільки дивився на зорі, а ти ще й захотіла вивчати їх. Навіщо?
— Як то навіщо, матусю? Нині без науки про зорі ніщо не обійдеться. Ні кораблі, ні танки, ні ракети… ні телебачення та радіо. Куди не кинь — всюди потрібна наука зоряна. Бо пливемо, матусю, ми у морі безмежному. І треба знати, куди нас несе — в спокійні краї чи, може, на пороги, у водокрути…
— Хіба що так, — згоджується мати. — А тільки не збагну я того — навіщо так далеко заглядати? Летіти світ за очі, у ту безодню? Я ото в ліс піду, сяду під сосною, задумаюся. Сосна шепотить, кує зозуля, мурахи повзають поміж глицею, трудяться. Вгорі — синє небо. І не знаю, що зі мною діється, а тільки небо те — в мені… і сосна, немов сестра моя рідна…
— І зі мною таке буває, матусю, — радісно підхоплює Віола, плещучи в долоні. — Спорідненість з природою…
— Еге ж, — згодилася мати. — Тільки ж ти не дослухала. Я проста, малописьменна жінка, цілий вік у землі длубаюсь… Чогось, може, й не збагну… а тільки щось підказує мені, що нічого такого невідомого не знайдуть люди…
— Де, ненько?
— Та в небі ж. Бо все тут, біля нас, або в нас самих… Поглянь під ноги, там ворушиться живе. Впаде роса, і в росинці блищить, сяє сонечко…
— Ти мудрець, матусю. Філософ. Я зрозуміла тебе. Є древнє вчення, яке твердить, що мале й велике змикаються в колі часу, що людина несе в собі відображення Всесвіту. І хто хоче пізнати безконечність, той повинен пізнати себе…
— Туманно для мене мовляєш, а все ж останні твої слова я збагнула. Як же пізнати світ, як не пізнаєш себе? Це все’дно, що зазирати в дзеркало і не витерти з нього пилюку. Нічого не побачиш.
— Ти мій Сократ, — ніжно сказала Віола, цілуючи матір в зморшкувату щоку. — Те, що ти відчуваєш, — слушно. Та кожному — своє. Хто ступив на стежку, повинен пройти її до кінця.
— Яку стежку?
— Та хоча б зоряну. Не вертатися ж нам назад?
— Правду кажеш, Віолонько. Тільки страшна та стежка. Незміряна…
— Пройдемо, — сказала Віола. — Нема непрохідних доріг, матусю. Ось бачиш — вже диплом астрофізика в руках. А п’ять літ тому ти бідкалася, коли я закінчу університет. Так і стежку зоряну пройдуть люди. Не ми — наші правнуки…
— Була дівчина, а стала… астрофізик, — похитала головою мати. — Засохнеш коло труб всяких, павутиною обростеш. Старою дівкою пропадеш.
— Ой матусю! — засміялася Віола. — Яка ти несучасна! Астрономи тепер не такі, як ти думаєш. Звичайні собі люди. Як ось я, наприклад. Мій суджений мене знайде й біля труби…
— Дай боже, дай боже! Хочеться мені онуків поняньчити, може, хоч вони народяться земніші за тебе.
— Не ручаюся, мамо, — всміхнулася Віола. — Ждати тобі онуків з "нетутешніми" очима. А що ж! Епоха в нас зоряна…
2
І поїхала Віола від матері знову до Києва. В кишені — диплом астрофізика. В душі — тривога невідомого шляху. Хто зустріне її на перехресті долі, чи друзі йтимуть поряд? Так багато залежить від друзів, але чому вони так нечасто зустрічаються? На сторінках книг, часописів, газет пишуться, повторюються прекрасні слова, хвилюючі поняття, романтичні ідеї, практично кожен їх читає, знає, та чи проростають вони в серця, у душі, чи стають паростями саду краси й любові? Як легко юнаки й дівчата забувають віковічні традиції рідного народу, як легковажно одвертаються від прозорих джерел казки й пісні, залишених, доглянутих пращурами, щоб кинутися на поклик болотних вогників чужинецьких підробок. Чому? Де причина? В гуртожитку університету Віола палко сперечалася з прихильниками модних ритмів і танців, доказувала ровесникам, що мова йде не про "смаки", які буцімто можуть бути у кожного "свої". Дівчина стверджувала, інтуїтивно відчуваючи свою правоту, що навіть космос не відкриє для дослідника свою правдиву глибину, свою втаємниченість, якщо його вивчає психіка ущербна, відрізана від тисячолітніх надбань прадідів. Бо дзеркало душі такого переродженця, безбатченка тріснуте, спотворене, і Великий Дім хіба може відкрити свої дарунки тому, хто занехаяв свій рідний Земний Дім?
Хтось кепкував над Віолою, хтось мовчки слухав її утопічні міркування, а потім одвертався і йшов геть, ще хтось підтакував, хоч у житті діяв цілком інакше. Така черствість хвилювала дівчину до сліз, проте вона ніколи не облишала надії, що в прийдешньому все зміниться, що ось десь за поворотом долі…
І ось він — поворот. Самостійний шлях праці й пошуку. Як хочеться, щоб життя було мов казковий невпинний політ! Чи станеться? Чи збудеться?
І все-таки радісно. Все довкола в імлі небувальщини, легенди. І дерева на київських бульварах казкові, і міліціонер на перехресті якийсь романтичний, усміхнений, і діти, що граються в скверику, наче Івасики-Телесики з народних переказів. Дивно, як урочистий настрій все опромінює довкола. От якби зберегти ось таке відчуття на все життя!
Нові громаддя будівель. Ой, як багато людей на Землі! Тисячі, мільйони облич, очей.