Нас зустріли радо і смагляві молдавани, і вилицюваті підстаркуваті два конюхи-камчадали.
Їх Зозуля, козак кубанський, швидко умовив, і наступного дня всі вони стояли там, де він їх поставив, і робили те, що він запрограмував. І я, нема де правди діти, робив те, що він загадав.
Зозуля тим часом на своєму мудрованому чалому неквапно посувався глибоким снігом вгору по схилу. Ось він над косяком. Мені його добре видно було на тлі снігу. Щось там руками діє.
Покотилась долиною гучна луна пострілу. Разів десять від сопок відбилась і посилилась, наче грім лупонув. Коні схилом униз! Один кінь упав, другий кінь упав, третій гепнувся біля підніжжя схилу і не звівся знову. Спочатку весь косяк — і жереб, і кобили, і лошата, і кобилки і жеребчики — помчали по прямій просто до моєї засідки, а потім почали закручуватись на бігу, щоб перескочити через зелений лужок і сховатись серед модрин.
І ось тоді Річард вистрелив ракетою.
Той сигнал видався мені кінцем світу, як ішла на косяк понад землею ракета.
Моя куца кобилка обісіла і викинула мене із сідла в одну мить і, задерши хвоста, помчала вибриком. Я впав, і мій експедиційний німецький карабін вистрілив, але його звуку я не чув. Видобув із снігу свій карабін.
Тут якраз і промчали повз мене збурені коні. Обвіяли мене всього кінським потом, забризкали, засипали розбитим снігом і кригою. Як летіли повз мене, то хропли, гоготіли! Зуби вишкірені, очі кров'ю налиті, ось-ось лопнуть, з губ звисає шматтям піниста слина! А ногами так гребуть, січуть, б'ють, що то ніби не ноги творили, а поршні машини.
Поки я ловив свою кобилу, повз мене промчав Зозуля. Чи то іноходдю, чи ще якось, бо ні риссю, ні чвалом назвати не можу. Казна-що! Ніби паровик прогуркотів по сніжній стежці.
Зозуля, звичайно, мене бачив, але ні крикнув, ні рукою знаку ніякого не подав. Я в сідло — і за ним! І добре, що поспішив! Конюхи і молдавани впустили весь косяк у розкол і зачинили його. Що там зчинилося — б'ються об пакілля, кров аж прискає на сніг, гогочуть, іржуть, лошата мов вищать! Вороний жеребець дзигою крутиться посередині, січе копитами, б'є груддю своїх же кобил і лошат!
Колгоспні коні теж збурились за двома загорожами. Все двигтить, товчеться та шалено ірже!
Ось цей чортів вороний огир в одному місці продавлює огорожу і тікає крізь дірку. А за ним на волю виривається ще кілька тварин. Вороний кидається до молдаван. Вони від нього в оранжереї. А до проламаної огорожі інші коні підступають. Ще мить — і всі будуть знов на волі.
Зозуля як гахне ракетою в одну кобилу: вона саме вже вилазила крізь дірку! Мені в очах посліпило від спалаху! Він їй у морду й шию поцілив метрів, може, з десяти! Не ірже, а заячим голосом вищить бідна коняка! Всю її геть облило білим вогнем.
Впала вогняна кобила, качається по землі. Всі коні від неї відбігли в дальній закут огорожі. Збилися у купу і тремтять, сіпаються всією шкурою. А Зозуля вже командує молдаванам, і вони тягнуть пакілля, забивають намертво дірку в огорожі.
Кобила завмерла скоро. Витягла обпалену криваву шию і заструп'їлу в паленій шкурі і крові морду. Тільки здих рухається — значить, жива ще... Потім ми всі гуртом важко працювали — розганяли по стійлах коней,— якщо одна тварина і виламає огорожу, то інші за нею не втечуть. Постояли, постояли та й пішли до барака. Тільки один пастух лишився на сторожі.
Сидимо ми в бараці, чаюємо та потроху до тями приходимо. Коли постріл! Ми всі вискочили.
А там — вороний жеребець і чалий кінь Льова один одного гамселять! На смерть зітнулись! А пастух старий сидить на землі, до пакілля прихилившись, і біля нього рушниця валяється. Весь у крові. Хочу приступитесь, щоб вороного порішити,— та куди там! Мов чорти танцюють, крутяться оці здоровенні тварюки.
І бачимо всі, що потрощить вороний нашого Льову! Хапає Річард звукову ракету і як дасть угору! Спочатку — пах! ш-ш-шаа! — а тоді — віціці-іці-і-і!!! Я вуха затулив, інші теж позатуляли.
Вороний навтьоки, а коні, вловлені і колгоспні,— всі стали, тремтять і хропуть! Ракета вищить. Вороний тікає. А я став і милуюсь ним, як він завертає круто праворуч, аж нахиляється, аж послизьком іде по сніговій жижі, а тоді кидається в гаряче озерце, перепливає його і зникає в хмарах молочної пари.
Річард підбіг до мене і аж прискає слиною.
— Чого не бив?
— Бо він тікав...— відказую йому.
— ?!?
— А отак,— кажу,— якби нападав ще на мене чи на когось, то стріляв би... І чого ти, Зозуле, хочеш? — питаю його, бо розсердився я.— Коні в загорожі... чи ні?
— Бо він вивів отих кобил і двох жеребчиків крізь дірку! І наших коней ми не зможемо звідсіля вивести спокійно з долини! Та що то з долини — ми не зможемо їх нормально приборкати, поки він поруч! Ти розумієш,— і він себе пальцем по чолу постукав,— що це за звір?! Чи ти, може, такий хоробрий і сильний, що тобі не страшно?!
На ніч ми всіх колгоспних коней, мою муцу, чалого Льову та трьох спійманих кобил в стайню перегнали. А останніх коней, і вловлених і колгоспних, залишили в загоні.
Всю ніч пастух-коняр стогнав, бо вороний добре його на землю збив! Я мацав уважно — кістки цілі, а рухатись йому так боляче було, що він аж білів з виду і геть потом умивався.
Я ж хоч і перекинув кілька чарок — спав не міцно, все прокидався. Останній раз прокинувся десь на світанку. Виходжу я з барака і таке бачу: в гарячій багнюці бреде вороний, а попереду борсається Зозуля. Бачу — непереливки Річардові!
Стрибнув до барака, вхопив карабін. Еге! Вже вороний підступив, прихопив за одяг Зозулю і тягне до себе. Зараз копитом потрощить... Я підбіг і з метрів п'яти всадив вороному під ліву лопатку.
Вороний не падає у багно. Випустив вороний Річарда і до мене з багна лізе. Я на спусковий гачок тисну — дарма. Затвор смикаю — даремно! А огир ось — руку простягни! Я бігти. Земля лупається під його копитами...
І раптом— такий удар мені по сідницях, що аж в очах потьмарилось. І зразу мене за штани як прихопить, як смикне — все затріщало і поповзло. Я на одних руках відповзаю, бо ноги мене не слухають. Коли за спиною як гепнеться вороний додолу, аж земля задвигтіла!
Звівся я на руки, озирнувся і бачу — жеребець конає. З вишкіреної зубатої пащеки спливала піниста кров, сіпались ноги, і копита розбивали мерзлу ‘землю. Вороний довго хрипів у корчах, бо я не міг його добити.
А Річард обчищався від червоного намулу і вимивав волосся, бо воно все від глини позлипалося. Зрештою, вороного пристрелив здоровий пастух, бо другий все лежав.
А Зозуля, чортяка, реготався, як мене на дошках несли до барака. Бо я лежав із голими сідницями — вороний викусив мені і куртку, і штани. Я й досі дивуюсь, як він мені все тіло не обгриз?
Лежимо ото ми вдвох з пастухом і стогнемо. А другий пастух за нами доглядав. Бо Зозуля весь був у ділі — кіньми опікувався. Приніс мені пастух води і каже:
— Страшний кінь Льова.
Підійшов до мертвого вороного і зачав копитами товкти. Ледь Зозуля відігнав...
А Зозуля оббілував вороного і кобилу і м'ясо поскладав у старому льоднику під бараком.
На другий день підвівся я і потьопав на свіже повітря. І що я побачив — справжнє кіно. Чалий холощений кінь Льова розлігся на мокрому снігу і підповзає під пакілля загорожі, гребе копитами, огинається спиною. А в загорожі добрі копиці сіна на палях і під дашками. Проповз під пакіллям і зачав сіно скубти своєю горбоносою мордою. І все гривою і хвостом струшує і хрумтить цурпаллям. Тоді мої кобилки колгоспні — моя доля в цій афері — одна за одною і собі попустились на землю і поповзли під пакілля.
Я забув про свої розбиті сідниці, і ніж загублений, і про карабін. Стою та регочуся! А ще мені стало шкода Льову — при такій голові тварина і без плоті!
А чалий Льова вже керує кобилами: якій звідсіля сіно скубти, якій звідтіля. І вони його слухають, бо одну кусонув, другу плечем штовхнув.
Тут всі позбиралися, стоять і регочуть. Один Зозуля раптом чоло насупив і каже:
— Це ідея!.. Я його до тих, що втекли од нас, підпущу. То найкращі кобили. І він їх сюди приведе.
— Як же він,— питаю,— холощений, а справжніх кобил поведе за собою? Ти подумав?
— А їм треба, щоб він сильніший був і вів за собою... А ти хіба не бачиш, які в нього здібності вожака?
Я не втримався і виклав:
— Ох і зло мене бере на того, хто його схолостив!.. Та й ти хороший,— кажу,— козак Річард,— якого огира вороного занапастив! Тьху!
Зозуля як глипне на мене, як пес, що зараз тобі в горлянку вчепиться, і мов гаркнув:
— Здурів геть! Може, то я в нього стріляв з карабіна?!
— Тебе, дурня, пожалів, то й вистрелив.
Зозуля сполотнів, потім угамував себе і давай говорити, ніби нічого не було:
— Ось що ти зробиш — удвох з пастухом Іваном (той Іван, що його вороний потовк) відведіть в Золоту долину трьох кобил і двох коней. Там уладнаєш все в колгоспі з обміном і орендою. І викликай свою наукову експедицію... А я ще десять днів буду — треба тих чортових втікачів приманити і в розкол завести!.. Ось тобі ключ від мого палацу "дожів". Якщо до неї в гості йтимеш, захопи в мене в холодній камері пляшку шампанського і персиковий компот болгарський. Вона ці штуки понад усе любить...
Терпіти не можу, коли мої бажання хтось вгадує, і ще вголос вимовляє, і зі своїми послугами пхається, але я змовчав. Може, тому я зразу ж осідлав муцу кобилу і допоміг Іванові (пастухові тому) зібратись, і ми погнали нашу малесеньку батову.
В Золотій долині голова колгоспу дуже лаявся, але зоотехнік і бригадир злітали на вертольоті в Райську долину і заспокоїлись. І голова вже так зі мною люб'язно, ніби я йому в зяті набиваюсь, хоча я тільки раз бачив його доньок-близнючок і там щось їм кумедне розповів.
А дівчата гарні, очі чорні й розкосі, а губи аж горять. Та я не пішов до нього в гості — сказав, що зайнятий. А сам за шампанське та компот — і до секретарки. Вона у флігелі жила на горбочку.
Пам'ятає мене, запрошує сісти. Ставлю на стіл компот персиковий і шампанське.
Вона посміхнулась так, ну як би сказати, чи то злостиво, чи образливо, чи сумно, чи гірко... Ні, скоріше божевільна посмішка в неї зазміїлась на тонких вустах.
Випили.
— Із Річардової комори? — вона чи питає, чи стверджує.
— Як знаєте, то чого питаєте?
— Справді, якщо знаю, для чого питати?..