Та ви подивіться, хто нами керує. Президент, що ні в тин ні в ворота?.. Депутати, які тіки дбають про те, щоб власні кишені набити зеленими?.. Чи начальство районне, яке усі ферми пожерло-спустошило?
— Та воно мовби так,— обережно дядьки.— Воно конешно...
— Мовби!.. А хто їх поставив? Хто за них голоси віддав? Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте!
Розпалиться Колодій — кулаками вимахує. Всіх підряд, не оглядаючись, криє.
І дядьки потроху-потроху до тих "політбесід" починають звикати. Вже не так озираються. Погоджуються, що таки щось треба робити.
Бо — розор. Безвихідь суцільна. Грабіж всенародний.
— Що робити? — гне Колодій свою лінію.— Знизу треба починати! Ізнизу!
Докотилися ті розмови і до Ригоровича. Перестрів якось Коло— дія, буркнув:
— Зайдіть!
Не хотів, видать, розмовляти при свідках. Що вже й вуха понашорошували.
— Що ви там язиком дурним плещете?
— Собака плеще — не я! — спалахнув Колодій.
У Ригоровича й жовна заграли:
— Ви от що: робіть своє діло, а народ не підбурюйте. Бо так і догратися можна...
— Не лякайте, я уже ляканий! А до того, що я говорю, вам діла немає.
Вискочив Колодій — грюкнув дверима. І довго по тому ця розмова кипіла у ньому. Уночі навіть заснути не міг.
Пригадував усе, що йому люди розповідали тихцем, "по шекрету".
І про отой схрон посеред лісу, куди начальство "тропу Хошіміна" проклало.
І про двоповерховий будинок, що на всеньке село безсовісно вікнами світить. Що його заробітчани з Карпат збудували замість критого току. А хто платив за роботу? Звісно ж, із каси колгоспної.
І про "Волгу" новісіньку.
І про трикімнатну квартиру, що її дочці у Києві купив, коли віддавав заміж.
А скільки ж це грошви довелося з кишені вигорнути! Де він їх взяв?
І про крамничку, що стояла як лялечка. Де вона ділася? Таж Ригорович її віддав прокуророві! Тому, бач, цегла на свинарник потрібна була. От і розібрав до цеглини крамничку, сорок гривень заплативши у касу.
А голова сільради!.. Хто ж, як не Ригорович, свого шофера на голову сільради пропхнув. Був Митьком — Митьком і лишився. Для Ригоровича, звісно. Всі його команди виконує...
Ну а з паюванням землі то суцільна кумедія. Походіть, попитайте в людей, де його пай. Хіба що на бумазі отій, що у сейфі Ригоровича. Разом з актами. Що їх люди і в очі не бачили.
Був колгосп — колгосп і лишився. Тільки що назву змінили.
Думав, мучився Колодій — ніяк не міг заспокоїтись.
У газету писати?
Колись писав, пробував. Надрукували, а толку? На ньому ж усе й окотилося. Причепились до чогось, розряд понизили.
Дзвонить до району?.. В область?.. У Київ?..
Аякже, додзвонишся!..
Все в один клубок зав’язалося, всі продані й куплені.
Колись до Президента достукався — листа написав. Знайомого в Києві попросив однести в канцелярію — не довіряв уже й пошті...
І що з того вийшло? Пшик з того вийшов! Переслали листа, відфутболили тим, на кого він у листі тому й скаржився,— вживіть заходів, повідомте.
Вжили... Повідомили... Місяць тягали: допитувались, чого це він надумався Президента тривожити...
Народ! Народ піднімати — нема іншого виходу!
V
І настав день виборів, коли вирішувалась доля села.
Ригорович "Волгу" свою не пожалів: пенсіонерів на голосування привозив-відвозив.
Дров майже в кожен двір завіз — де й солярки дістав.
Газ обіцяв у кожну хату провести.
З усіма запросто ручкався.
Колодій же ішов на голосування переконаний у перемозі. Майже всі двори обходив, пояснюючи, що і до чого. Всі з ним погоджувалися, всі! Бабусі вслід хрестили: "Помагай тобі Бог, чоловіче добрий!"
Не зупинило і те, що уночі хтось усі вулики водою по вінця залив.
І листи підкидні з погрозою хату спалити.
Дуня перевелася нінащо: ночі не спала,
А він тільки зціплював зуби: "Переможемо — всіх до нігтя притиснемо!"
Проголосували, порахували: два проценти за нього.
Вертався додому — руки од гніву трусилися: "Та пропадіть ви пропадом, щоб я підставляв за вас голову! Хочете жити в болоті — здихайте в болоті!"
VI
Поспіхом, за безцінь, спродався і виїхав.
І зітхнув полегшено Ригорович: збувся "Божої кари".