Так кілька таких блатняків якось залізли до ями, вибрали найсвіжішого трупика, зварили і з'їли. Тож після того отой дядько страшний і став поливати щедро вапном щойно звалені трупики. Мерла в основному малеча віку Оксанчиного, й Оксанчина мама набагато пізніше казала дочці, як вона й не збожеволіла. Боячись щоразу побачити трупик Оксанчин.
А Оксанка жила — не вмирала і щоранку відділяла від своєї нужденної пайки половинку хліба та потай і відносила матері, щоб мама не померла з голоду.
Якось вона не витримала: втекла. Прийшла до вурків. Ті заходилися її вчити красти. А їй ну ніяк не давалась та наука. То вони її били.
Як її били!
Не витримавши, Оксанка втекла вже од вурків. До будинку дитячого назад. Де її теж часом били. Тільки не примушували красти.
XII
Коли нас усіх гамузом завели до їдальні, я спершу здивувалася, чому малолітки, серед яких мене посадили, миттю хапали свої пайки хліба та й запихали до ротиків. Не жували, ні, а отак і сиділи з ротами набитими, чекаючи супу.
Одразу ж і зрозуміла чому, коли мене обікрали.
Отак я засвоїла перший урок: запихай швидше пайку до рота, якщо не хочеш її втратити!
І довго ж мама по тому, як забрала мене з проклятого будинку отого, відучувала запихати до рота більше, аніж я могла проковтнути.
От ви, Андрійовичу, читали Макаренка? "Педагогічну поему"... Сподобалась?.. А я ту книжку одразу ж зненавиділа. Де голод тридцять третього?.. Де трупи, що завалили пів-України?.. А подивіться, які вгодовані всі його вихованці!..
У нашому будинкові теж гуляв голод. Тільки й того, що так не лютував, як лютував на волі. Викошуючи старих і малих. Нас хоч і тримали надголодь, та все ж годували. А чому так помирали найменші? Бо їх обкрадали старші за віком...
Та ще нас рятувала військова частина, що поруч стояла. От де не відали, що таке голод! Мало того, що вони віддавали всі недоїдки, помиї усі, так ще ми з дня у день порпалися на смітнику тієї частини. За кожну знайдену кісточку вовченятами гризлися.
Ну, ще й трава. Паслися на тій траві, як телята голодні.
От повірите чи не повірите, а на величезному дворищі нашому не росла бодай одна травиночка. Все вищипували!
Ще й бігали до глибокого яру, що заріс бур'янами. Все підряд рвали та їли.
Об'їдяться, було, блекоти чи дурману і робляться як навіжені. Нічого не розуміють, кричать як божевільні. А від блекоти — ще і сліпли...
Після того голоду й половини дітей не лишилося. Коли я згадую оту яму бездонну, в яку скидали померлих дітей, то й досі здається, що земля там ворушиться...
А комуняки прокляті, отой Симоненко, бодай йому й язик усох, на всіх перехрестях кричать, що в тридцять третьому на Вкраїні не було голоду суцільного.
Та хіба ж бандюги зізнаються, скільки вони передушили народу!
Після тридцять третього їсти вже було що, але все одно ми ходили голодні. Бо їжі не вистачало.
Пам'ятаю: вже дев'ять років було, як я зголосилась прибирати в їдальні.
Їдальня була величезна, на кількасот дітей одночасно, і ми, п'ятеро дівчаток, втомлювалися так, що на ногах не стояли. Зате кожній з нас по роботі давали зайву пайку хліба. Ми притуляли ті пайки до грудей, відщипували по крихітці і клали до рота.
Боже, як це було смачно!
Тепер у мене нічого немає, щоб я з їжі щось не любила.
XIII
Діти є діти, тож, незважаючи на постійне відчуття голоду, вони не пропускали жодної нагоди погратися.
Особливо любили бігати купатись на річку.
Річка Трубіж тоді була повноводою та глибокою, не те що нині. То вони з води не вилазили.
Плавали навперейми, з високого мосту стрибали, й Оксанка так навчилася пірнати та плавати, що за нею ніхто не міг угнатися. В усьому намагалася бути попереду.
А ще полюбляла гратися в тата.
Брали з подружкою шнур найміцніший, вибігали на вулицю. Підстерігали чоловіка, що йшов наодинці, розганялись навстріч, шнуром йому ноги обплутували.
— Правда ж, ви наш тато?
Чоловіки ніколи не гнівались — сміялися.
А ще до смерті боялися, щоб не обізвали "підером". Не розуміли, що означало це слово, його блатняки з волі принесли, але як обізвуть "підером", то хоч забігай світ за очі.
Від "підера" всі діти одвертатися мусили. Обминати як зачумленої. Якщо ця дитина нещасна насмілювалась напитися води з кухля загального, той кухоль ніхто вже в руки не брав. Зайде в їдальню — ніхто не сідав поруч. У спальні й то ліжко "підера" окремо стояло. На віддалі, коло самих дверей.
А ще була гра у рабів і панів.
Жорстока то була гра!
Старші за віком оголошували молодших своїми рабами.
Раб чи рабиня мусили всі забаганки свого пана виконувати. Замалим не ноги цілувати. І головне — половину пайки за так віддавати. Найласіші шматочки.
Раба можна було бити, знущатися з нього, як тільки душі забаглося, — терпи і не диш!
Дівулі одній, яка вже мала трьох рабинь отаких, забаглося мати четверту: на Оксану оком накинула.
Мабуть, тому, що Оксана була найбідовіша.
Затисла якось у куткові, прошипіла:
— Ти моєю рабинею будеш! Не скоришся — скажу всім, що ти "підер".
З наступного дня стала нову рабиню виховувати. Вимагала, щоб Оксана на коліна перед нею ставала.
— Станеш!.. Станеш!.. — щипалася болісно.
Зіткнулися того ж дня на мостові. Що через Трубіж.
— На коліна!
І з усього маху лясь по обличчю.
Оксана кров витирає, що дзюрчить з носа розбитого, а на коліна не думає ставати.
І коли та ще раз розмахнулась, з усього розгону буц її головою в живіт!
Клубком розлюченим полетіли з мосту та в річку.
Оксана на воді трималася качкою, дівуля ж одразу стала тонути. А тут ще й Оксана під воду пірнула. Ухопила за ноги, що воду мололи, та й потягнула на дно.
Утопила б, коли б не якийсь чоловік, що саме мимо проходив. Стрибонув за ними услід, дівулю за волосся на берег виволік.
Довго ж дівуля воду одкашлювала.
Після того випадку ніхто не пропонував Оксані стати рабинею.
Про "підера" ж і мови бути не могло.
Обізвав би хто — з ротом роздертим побіг би!
XIV
А ще я любила коней ганяти на водопій.
Коні для мене справжніми друзями були.
Скидала платтячко і в одній сорочці величезними вилами давала лад у конюшні.
Піт заливав очі, а любов моя до коней палала рожевим цвітом.
Царювала в конюшні Кукла. Це було червоне чудо з чорною гривою, очима чорнющими та чорною мордочкою.
Вечорами коней гнали на водопій. Звичайно, хлопцям діставалися найкращі коні, в тім числі й Кукла, а мені — Циганка. Зла, кусюча тварина, чорна, як жужелиця. Не раз вона мене скидала, а то й кусала.
Та я її таки вкоськала. Окрім мене, нікого не підпускала до себе.
XV
Перед тим як видати паспорт, викликали Оксану в міліцію:
— Надумались прізвище змінити?
— Та яке прізвище! То нас так у дитбудинкові всіх підряд називали. Франківська я! Франківська!
— А Яновська вам не знайома?
— Яновська?.. Знати не знаю!
— Ідіть та подумайте. Органи не годиться обдурювати!
Поверталась у розпачі: не світить їй тепер інститут!
А тут молоденький міліціонер став навідуватись. Обіцяв, що допоможе. Якось заявився увечері:
— Оксано, танцюй! На мазі твоє діло!
Оксана й затанцювати не встигла, як він її на ліжко і повалив. Ну, тут вона й показала йому, як у дитбудинкові одбиватись навчилася! Здичавілою кішкою мордяку зорала. Та ще й куди слід садонула коліном. Рачки додому поповз!
XVI
А паспорт вона таки отримала.
Отримала паспорт!
І до інституту вступила.
На доріжку, що вела у доросле життя.