І ми її любили так само, як батько. Нам стало шкода його. Неймовірно шкода. Як вона могла зрадити батька? Нашого Дмитра Сергійовича, який був хорошим учителем, справедливим — і зовсім не строгим.
Як вона могла? Невже влада матері, якої вона зовсім не знала, бо її постійно не було з нею, була сильніша за любов і ласку батька, якими він наділяв свою Оксану щоденно?
Ми щодуху побігли до лісу. Ми відчували, як у наших грудях шалено б'ються серця. Зминули з дороги, мчалися поміж старих вікових дубів, щоб швидше наздогнати втікачку. Ген уже завиднілося біле платтячко Оксани, і стало виразно видно два чемодани в руках її матері. В наших очах миготіли зелені кущі, навкруги було урочисто й тихо. А Льоня закричав:
— Зра-а-а-дни-и-ця-яя!
Здавалось, він набрав у груди силу-силенну повітря і доки не видихне його, то й не скінчить цього дошкульного, жорстокого слова.
Оксана почула, але не оглянулась. Тільки зігнулася, ніби хтось боляче шмагнув її батогом по худеньких плечах.
— Зра-дни-ця-я-я! — закричав Льоня, і в його очах було повно темних грозових хмар.
Це слово підхопив Олег. Він широко розкрив рота, і слово вилинало звідти, гомоніло в лісі — кінця йому не чути.
Я згадав, як Дмитро Сергійович зажурено стояв біля воріт,— і спазми перехопили моє горло.
Я теж крикнув те слово, але в мене воно прозвучало тихо, невпевнено і зовсім не мало тієї сили, що воно мало, народившись у грудях Льоні й Олега.
Кругом нас — темношатий ліс, поміж його вітами скісно падали золоті снопи сонця, і котилися луни, і в горлі в мене було жорстко і сухо.
А потім на траву-мураву упав Льоня, закривши руками лице, і в нього раз здригнулись плечі, другий...
Чорногорія оточувала нас своїм ласкавим шумом, вона вливалася в нас вечоровою прохолодою, всотувалася в очі серпневою зеленню.