Він тепер не просто вже розглядав вузлики, корінці, вила й діжку, а наче вчитувався в них, наче доскіпувався до істинного смислу речей. Це тепер вони мали якесь абстрактне, самодостатнє значення, коли їх відцурались людські руки, але ж раніше, належачи людським рукам, вони не були такі мертві, ці речі були живі, вони допомагали творити образ людини й надавали конкретного смислу її існуванню. Авжеж, конкретного смислу, який, зокрема, полягав у тому, що косою косили траву в лузі й жито у полі, що оцією пощербленою сокирою рубали й тесали дерево, що вилами брали солому чи сіно. Отже, підсвідомо міркувалося Золотаренкові, будь-що з домашнього начиння, з господарського реманенту неодмінно було наділено духовністю, й цією духовністю наділяв людський творящий розум.
Тепер, присвічуючи газовою запальничкою, він посміливішав, його цікавість стала осмисленою, й він, колінкуючи, поліз в один куток, у другий, шпортався в мотлосі, чхав од куряви й сухого павутиння. І таки щось надибав. Це був старовинний солдатський казанок — із таких, либонь, їли не в останню, а ще в першу світову війну. Поблизу лежала лопатка, вже без ручки; лопатка не так позеленіла від давності й іржі, як побуріла й стала зовсім ветхою, наче її невмолимо сточила іржа часу. Якийсь ранець валявся, навіть не ранець, а те, що зосталось від нього,— пряжки, замочок. Чиє ж це все, хто поклав? Золотаренко боявся й тримати в руках свої знахідки, такі вони були ветхі, могли, здається, розпастись від необережного доторку. Не баба ж знахарка берегла їх, а дід, мабуть...
Авжеж, дід, мало не скрикнув Золотаренко. Данило?.. Так, Данило. Коли ж він помер? Та ще не за його пам'яті, й не бачились ніколи, і малий Іван чув про нього тільки розповіді, які швидше скидались на легенди... Мацаючи долонею в гречаній потерусі, наткнувся на уламок дзеркала, далі на тригранний шомпол, до якого поналипало куряче пір'я, далі в розсипищі шорсткої глини трапились довгі й хижі тільця рушничних патронів із капсулями й гостродзьобими кулями. Авжеж, дідова схованка, тільки навіщо він поховав усе це, навіщо беріг?
Полапавши рукою за околотами вздовж бантини, Золотаренко намацав якийсь вузлик, що скидався на розшитий бісером кисет із вицвілими китичками на гузирці. Розв'язав цупкенький шнурок, і на дні вузлика-кисета побачив чотири георгіївських хрести. Так, це були ще дореволюційні георгіївські хрести, він нітрохи в цьому не сумнівався, хоч тримав у руках уперше. Як і не сумнівався в тому, що хрести ці належали дідові Данилові, котрий мав бути повним георгіївським кавалером.
Зі своєю знахідкою спустився по драбині з горища в сіни. Повінь сонячного світла вдарила в очі, засліпивши й запаморочивши. Золотаренко спинився в дворі під розквітлою грушею, що дзвеніла бджолами, і якийсь час розглядав давні реліквії. Коли й за що геройською своєю службою в армії заслужив ці нагороди покійний дід Данило? Пам'ять не могла підказати ніякої відповіді, пам'ять була глуха, як пустельний простір, без відзвуків луни, котрі здатні оживити той простір,— і Золотаренко відчув напад легкої провини. Начебто він, онук, завинив перед своїм дідом, і прощення йому поки що нема...
З протилежного боку вулиці, під повіткою, видніла згорблена чоловіча постать. Зашморгнувши кисет із георгіївськими хрестами й сховавши до кишені, Золотаренко подався на чуже обійстя.
Руда мичкувата борода висіла на довгому плескатому підборідді, як у цапа. Сусіда — худий, як жердина, на худих патикуватих ногах — і справді скидався на цапа. Особливо ж коли задер довгобразу голову, коли затремтіли ніздрі хрящуватого носа. А вицвілі очі берегли десь на денці впертий вираз своєї молодості, наче їхній власник ось-ось захоче буцнутись лобом.
— Збиваю ось корито для свині,— мовив сусіда. Мовив так, наче вів далі розповідь, яку недавно обірвав. І наче вони бачаться не вперше, а знаються давно, бо живуть через вулицю.— Хряк із норовом лупився моїй бабі, скільки вже дроту затягували в писок, а хряк від того дроту тільки злішає, мов чорт.
Срібночола сокира живим сяйвом зблискувала в чіпких, корчуватих руках.
— Немає вже баби-знахарки... Чим лікувала? — гомонів сам до себе.— Травами, зіллям, корінцями. А що пришіптувала, без казань не обходилось у неї, то й придумали, що ворожить. Помічна рослина має силу, а хіба людське слово не має сили? Слово теж завжди мало силу — в поганого вона погана, а в доброго — добра. Всі знають, що так, а однаково дехто крутить носом. Мовляв, ворожка, мовляв, знахарка. От ви...— цапуватий сусіда гостро так поглянув на Золотаренка,— щось тямите на травах чи на замовлянні? Одне знаєте: забобон! А може, за тим забобоном більше людського розуму, ніж за вашим невіглаством... Нема баби-знахарки. А машинами звідусюди приїжджали. Шкода, нікому не передала свого вміння... Багатьом помогла. Тільки самій собі не помогла, бо, видно, вже так судилось.
— Ви Данила знали? — спитав Золотаренко.— Діда?
— Данила не знав,— мовив сусіда, лаштуючи дно корита.— Я ж на цій вулиці в прийми пристав, поставився після війни, в сорок шостому, а Данила давно вже нема. Чувати чував, а бачити не бачив... Його, кажуть, в ополонці втопили.
— В ополонці?
— Ну... Йшов узимку через кригу, з району повертався. Його й перестріли. Наказали скинути кожух, валянки, шапку. А він одчайдушний, у бійку встряв. Та де одному проти банди. Самі роздягли, всунули головою під кригу. Тіло вже весною знайшли.
— За що ж його? — Біль дзвенів у словах Золотаренка.— Він же повний георгіївський кавалер.
— Кавалер? Не чув... Та хто б дивився на те, що георгіївський кавалер. Він у ті роки землю усуспільнював, за колгоспи стояв. Ну й розкуркулював, ясне діло. От і поквиталися з ним темної ночі.
— Хто? Викрили їх?
— Тоді багатьох по всіх усюдах викривали, що й сліда не лишилось від них... Ще перед бабою-знахаркою помер дід Оврам Поліщук. Він теж у ті часи збивав людей до колгоспів. Чого ти, хлопче, раніше не навідався? Міг би погомоніти з ним, багато довідався б.
— Якби знаття! — з жалем сказав Золотаренко.
— Авжеж, якби знаття,— згодився цапуватий сусіда.— Старі люди відходять, а з ними й життя їхнє відходить. А пам'ять — як цідилок, не все затримує.
— Хтось із сім'ї того Оврама Поліщука зостався?
— Чого ж... Син-зоотехнік, у нього діти й онуки.
І Золотаренко поклав собі подивитися село. Сівши в машину, розвернувся назад і невдовзі спинився, вгледівши край городу зігнуту дівочу постать із заступом у руках. Рожева стрічка перетинала, наче блискавка, чорну грозову хмару густого розкуйовдженого волосся.
— Наталко! — покликав Золотаренко, відчинивши дверцята машини. Й коли дівчина, впізнавши, усміхнулась йому привітною усмішкою, поманив рукою.— Ходи-но сюди!
Й знову йшла так, наче по воді, й має грудьми розгортати її важку, прозору товщу.
— Покажи мені трохи своє село Сніжки,— попросив Золотаренко, вдивляючись у її очі, що мали колір ожини, ледь припаленої на сонці.— А город я тобі поможу докопати.
— Та я сама,— несподівано засміялась дівчина, й глухенькі, як у гармошки, хрипи почулись десь із глибини її грудей.
— Ти чого смієшся? — здивувався Золотаренко.
— Сама скопаю,— набираючи поважності, повторила дівчина.
Повна, ледь припухла верхня губа, а над нею кругленька ямка, де чи то залягла тінь, чи густіша смаглість зібралась... М'який профіль, якого не псує занадто кирпатий ніс. Брова, летячи ластів'їним крилом до скроні, не опускається донизу в кінці свого польоту, а намагається зринути догори...
— Розказуй, Наталко,— попросив Золотаренко, порушуючи мовчання.
— Що розказувати? — трохи здивовано відгукнулась дівчина.
— Як ці вулиці й кутки називаються, які люди тут живуть.
— Ось крамниця,— кивнула наліво.— Ось пошта, навпроти — десятирічна школа.
— Так, так... Бачу пошту, школу, крамницю.
— Тут наш сільський Будинок культури.
— Так, так... Будинок культури.
— Не буду розказувати,— враз мовила дівчина.— Бо й без мене, бачу, все знаєте.
Проїхали біля ставків, над якими зеленіли верби. На моріжку грались кількома зграйками діти, неподалік голубів будиночок колгоспних ясел. Дорога поміж горбків попетляла вгору, й скоро вони опинилися на узвишші, звідки відкривалась панорама села Сніжки. По видолинку біліли хати в садах, мерехтіла вода в ставках. Ген — тракторний стан, ген — будівлі тваринницького комплексу, ген — споруда комбікормового заводу. Й скрізь цвіте дерево, й світлий цвіт вишень, яблунь та груш схожий на велику весняну усмішку, яка омолодила й одухотворила землю.
— Славно! — вигукнув захоплено Золотаренко. — Аж не віриться, що можна жити серед такої краси.— А знаєш, Наталко, хоча я народився і виріс у місті, усе-таки мій давній-прадавній корінь саме в цьому селі. От би його знайти, га?
— Шукайте,— не стала заперечувати дівчина.
— Адже якби обставини склались по-іншому, то я міг би народитися саме в Сніжках, міг тут жити й по нинішній день.
— А чого ж,— просто згодилась дівчина.
— Працював би в колгоспі, так? На тракторі, на комбайні... Ти де працюєш?
— Біля худоби,— мовила. І вже не без лукавства: — От ви все розпитуєте й розпитуєте, а чом за себе не скажете? Де самі працюєте?
— В фотоательє,— усміхнувся Золотаренко.— Майстер фотоательє.
— Фотографуєте, значить?.. Знімаєте людей на карточки?
— Знімаю на карточки,— згодився.— Заходь коли-небудь до нас у майстерню, так сфотографую, що будеш схожа на кінозірку.
— Мені й так добре.
— Авжеж, не кожна кінозірка має твою вроду.
— Ох, ці вже мені компліменти,— мовила з удаваним невдоволенням.
— Не віриш мені?
— За день стільки наслухаєшся! Якби я вірила всім...
— А що, сільські хлопці натренували язики для компліментів?
— Сільські хлопці теж не ликом шиті.
Золотаренко ще трохи помилувався краєвидом, який відкривався з чолопка гори, й завів мотор. Машина побігла мальовничою околицею. Шумовиння розквітлих вишень то з обох боків кипіло біло-рожевими хвилями, то тільки з одного. Рівною скатертиною слалась вруниста озимина. Ген серед польового привілля гайок, зоддалеки схожий на купчасту зелену хмару, яка опустилась на землю та й застигла, тепер уже не злетить до неба. Під гайком паслась череда худоби, і серед корів яскраво пломеніли телята густої вогнистої масті.
— Славно, — знову повторив Золотаренко, роззираючись довкола, намагаючись увібрати в себе якомога більше весняного простору, польового безмежжя.— Не віриться, що я міг тут жити — й не живу.
— Сніжки — гарне село, та хлопці й тепер звідси роз'їжджаються.