Смертна нудьга охопила його і все враз збайдужніло. Він дивився з-під капюшона на кулемети і чекав, що ось-ось один з них повернеться в його бік — і тоді кінець. В автоматі було з десяток, а може, й більше патронів. Мляво промайнула думка дати чергу і зняти всіх шістьох фашистів, але хвилевий страх перед гусеницями бронетранспортера, які тоді неодмінно пройдуть по його тілу, скував йому волю.
Раптом він почув збоку від себе важкий стогін Хаджибаєва. В ту ж мить Костенко забув про страх. Майнула думка — будь-що допомогти товаришеві, а може, і врятувати, і він ураз відчув приплив радості і сміливості. Його вже не тривожила небезпека смерті чи від кулі, чи під гусеницями.
Костенко натиснув на гашетку і блискучим оком дивився крізь мушку, як один за одним падали німецькі солдати.
Бронетранспортер раптом здав назад, потім рвонувся вперед і посунув на Петра. Розвіднік схопив ручну гранату і кинув під машину. Не чекаючи вибуху, він витяг другу гранату і, стиснувши її в руці, підняв над головою. Бронетранспортер рвучко повернув убік і зник за будівлями.
Знесилений величезним напруженням, Костенко схилив голову на сніг. Почуття гордості за подвійну перемогу наповнювало його хмільною радістю. Він поклав голову на автомат і, прислухаючись до тупого вібруючого болю в ногах, став чекати.
Коли стрілянина вщухла, Петро підвів голову і побачив, що ворожі танки швидко виходять з села. їх залишилось тільки три. Коло них з'являлися і танули хмарки диму. Костенко зрозумів, що то рвуться наші снаряди.
Напружуючи всі свої сили, він на руках поповз до Хаджибаєва і крикнув:
— Хаджибаєв! Живий?
Костенко припав до грудей бійця і з радістю почув, що серце б'ється. Він хотів гукнути санітарів, але сили зрадили його, і він схилився головою на груди товариша.