Глибоко-глибоко десь, в перемерзлій душі, серед ночі й темряви блукали її думки, лице стало хмурим і замкненим. Потім зворухнула бровою, втупилась поглядом в чай:
— Летить... Птиця Сімург... Крилами у вікна, в шибки б'є, тріпоче. Буря гуде з снігом.
— Пийте, пийте, поки тепле,— на своє навертала мати. Спробувала пити жінка, але зуби стукотіли об край карнав-
ки, вода полилася на груди. Трохи перечекала вона, а тоді великими ковтками, хапливо, обпікаючи горло, випила гарячий, шпаркий навар.
Стомилася від питва, прихилилася до стіни і в скорботному безсиллі заплющила очі. Мати моя забрала у неї посудину з рук, шепнула: "Спіть..."
Ми примовкли, щоб не тривожити її. Самі теж погрілися коло крутого вишневого окропу, а перегодя все-таки поворушили її, щоб трохи роздягти і підкласти під спину подушку. І коли ми вдвох стягли вогке пальто, а заодно мокру й важку хустку, ватник і ще якесь вузлувате дрантя, нас раптом щось зупинило. Ми стояли й з деяким острахом кліпали очима. Вір не вір, а трапилося ніби диво, якась нічна химерія: ми не впізнали жінки. Це була зовсім інша людина. В хату ввійшла огрядна, незграбно закушкана тітка, справжня сільська сторожиха, мати ледве пропхала її в двері. А тут сиділа сива сухенька жіночка, років їй, мабуть, тридцять п'ять, плечі й груди — як у дитини. Сива куделька на кілочку, та й годі, так її можна було назвати.
X лице — страждальницьке, зотліле в горі, з виснаженими впа-лими щоками. Навіть зараз, уві сні, вона часто зморгувала й посіпувала сухими нервовими повіками; неспокійно дрімала вона, ховаючи од нас змучене, чорнувате з холоду обличчя, посічене дрібними зморшками, і не покидав її вираз гіркого страждання й турботи.
Мати обережно причесала їй коси, а волосся у неї біле-біле, посріблене, ріденьке, зовсім посивіле, прим'ялося й прилипло до невеличкої, мовби присушеної голівки. Не жінка — сива скорбота сиділа перед нами.
Ми її роздягали, ворушили, і вона слухняно підставляла руки й плечі, і дрімала, дрімала стривожено, стуливши в болючій гримасі губи. Та коли я взявся за вузлик, вона раптом прокинулася, злякано підібрала ноги й затулилась од нас ліктем.
— Не тре!., не треба. Це мій. Це синочка вузлик. Тут лежить воно, його горе...
Потягла до себе вузлик, довго шпорталась, ховала своє добро в подолі. Так, таким голосом вона сказала "не треба" і "тут горе його лежить", що ми з матір'ю на якусь мить застигли, переглянулись, а я подумав: "А що там справді? Може, дитяче волоссячко або попілець захований?"
Погляд у неї став осмисленіший, якась настороженість, стурбованість, тільки не химерна, а вже наче справжня, жива, відбилась на її лиці.
— Тихо, страшно тихо надворі,— промовила вона й голову схилила набік, прислухаючись до тиші.— А німці, є німці у вашому селі?
— Та що вам ті німці? Ви як билина в степу, снігом замело, морозом прибило, нащо ви їм, нещасна жінка? Он погримує в небі, фронтом, смаленим запахло, і вони тепер никають, ховаючи голови в плечі, на темні кущі оглядаються... Нема зараз фашистів на нашому кутку.
— Е-е, ви не знаєте,— похитала вона сивою головою, і лице у неї одразу стемніло, затрепетало всіма болючими жилками.— Вони шукають мене, окаянні. Вони скрізь шукають мене, по всіх степах і селах. Вони прийдуть і сюди, у ваше село. Т-с-с, послухайте: сніг ніби рипить... Нагніться ближче до мене. Я вам щось скажу,— вона таки примусила нас нагнутись до неї.— Я їх спалила, чуєте? Спалила в своїй хаті. Разом з полковником, п'яним, отим, що чорною міткою на голові мічений. За сина, за Павлушу. Спалила гадів!
Оглянулась, а тоді просто впритул, нервово, гарячими од простуди, чи що, розширеними очима глянула на нас, мені й матері в очі. Я не витримав того погляду, одвернувся: такий темний вир, такий пропасний, лихоманний вогонь палахкотів
на дні її єства; що мені страшно стало, геть не по собі, ніби жаром і крижаним морозом обсипали груди й спину. Я подумав: вона й справді щось накоїла, ця пропаща жінка,'могла десь і хату підпалити, а з горя й відчаю зав'язати собі попілець у вузлик.
Одне слово, ми вклалися спати, проте не спали до пізньої ночі. З свого кутка, з лежанки, кутаючись у пальто і напівси-дячи, раз по раз неспокійно поглядаючи на вікна, жінка постогнувала й поохкувала, та все розповідала й розповідала нам про своє горе. Майже до самого світанку ми слухали одну з страшних історій, яких наслухались цієї зими вдосталь. А люду, нужденного й неприкаянного або сліпого і злого від крові, перебувало у нас за цю зиму, перебуло та перебуло.
2
Перед тим як задуло холодною сніговою бурею, вступили в село власовці. Після тиші й німоти — гул, стукіт, вештання, чужі безцеремонні голоси по всіх дворах. Ввійшла в хутірець галаслива, відверто груба, весела зеленошинельна мужва, яка не приховувала свого продажництва і ніби похвалялася набутою в тилах жорстокістю: власовці тут же, перед всією вулицею, показували нам, дітям і жінкам, як треба душити курей. Знайшли в нашого сусіда, в Шавлюги, чималу клітку з курми. Для голодного села то було потрясіння, диво: де і як Шавлю-га, сам з німецьких, злих і відвертих прислужників, досі ховав курей — на горищі, в погребі чи в соломі? Гітлерівці все вигребли й з'їли в нас, навіть гнилу моркву з кагатів. А в Шавлюги — десяток справних породистих курей, великих, білогрудих, з червоними, як жар, гребінцями. Правда, сусіди потім казали, що всі вони в нього послігош, бо він їх довго ховав у землі під соломою, в темряві, і не якийсь там місяць, а два літа й дві зими.
Кагалом, юрбою власовці витягли клітку на середину вулиці. Збіглися, зареготали гуртом, весело потираючи руки: тут буде робота! На очах засопливлених дітей і купки обідраних жінок вони влаштували ігрище: підходить один гевал у шинелі до клітки, витягає курку чи півня, а перелякана птиця б'ється в його руках, лопоче крильми, а гевал хижо усміхається, бере півня за голову, якщо то півень, та й показує вкляклим дітям: ось як треба брати, в кліщі, між двома пальцями. А тоді різкий і сильний вимах рукою в повітрі, молодецький вигук: "гап-ля!" (оце. "ran-ля!" виривається ніби з його торжествуючого нутра) — і півень без голови летить у сніг, летить і стрибає, безголовий, в заметах, довго корчиться, вимазує сніг червоною кров'ю. А тут другий власовець вихоплює курку, і знову — вигук дикого захоплення й нутряного торжества, і свіжа кров бризкає на біле токовище, димить свіжа кров на снігу, а в руках власовця холоне одірвана куряча голова, і склепують одне або друге око помертвілими сизими плівками повік.
Тією ж сніговою бурею погнало власовців далі, в ніч, у холодний присмерк, а за ними в моїй тодішній і теперішній пам'яті, так і постелилася гибельна доріжка з чорними замерзлими на снігу крапельками крові. Від них ми почули одне: тікають вони; погуркують десь за Дніпром далекобійні гармати.
А в нас лежали глибокі замети, морозна тиша оповивала село, та греблися в снігах німецькі обози й машини, пробиваючись до передової, та ходили по селах глухі чутки про якогось Калашпика. Мабуть, споконвіку так: в горі, під час навал і морової чуми люди ждуть порятунку, ждуть чуда, ждуть вогню і меча караючого, і тоді в глушині ночами в курних хатинках народжуються пророцтва, видіння у віщих снах і небесних зірницях, таємні оповіщення людям. Ходять тоді попід селами старці з торбами, каліки, безногі ворожбити й ясновидці, вони розносять чутки, вони на сіль і святий хліб хрестяться і клянуться, що в Глибокому яру — на власні очі бачили — хтось амоналом розколов скелю, і там ховаються наші партизани, є в них підземний хід за річку, на ту сторону яру, до самого лісу. А за Чорним Ташликом, коли мела хуртовина, раптом став у небі великий аероплан, і спустилися з нього дві сотні парашутистів, всі вони були з автоматами, в теплих білих кожухах, з червоними зірками на шапках, і вони сказали: "Ждіть. Скоро буде ізбавлєніє".
Та найбільше в ту зиму ходило чуток про відчайдушного Калашника. Мабуть, не було над Інгулом такої хати, де б його не чекали з таємним трепетом, де б діти не ловили, не прислухалися до кожного скрадливого стуку в двері чи в шибку: а раптом то він, Калашник! Його ніби бачили скрізь, в усіх наших селах. Він ходив у німецькій шинелі, в формі польового офіцера, з хрестом на грудях. Тітка з нашого кутка, Пирожиха, якось прибігла до нас під вечір і сплеснула в долоні: "Був! Був у мене Калашник! Сидів, підобідував з німцями за столом". А далі про те, як у неї одразу тьохнуло серце, бо вона примітила: не такий він чоловік, як усі. Мовби чимось запечалений. Він сидів, тоненько нарізав собі сир, клав поверх якусь не нашу, заграничну рибу, без кісток, золотавеньку. Та не їлося йому. Так сумно, потайки, щоб інші німці не бачили, поглядав на її дочку, а мале її дівчатко сиділо за грубою, зелене й голодне, та тільки лупало оченятами на стіл. Німці добре наїлися, перегрілися в хаті і встали, гуртом потовпилися в двері. І тоді якось швидко й непомітно він підійшов до дитини і погладив малу по голівці. Тітка й не отямилася, як він козирнув їй, як німці сіли разом у машину й поїхали. Вона повернулась в куток, глядь, а в руках її дочки — аж заплакала, не повірила — лежить ціла паляничка білого хліба, кружечок сиру і записка. В тій записці було: "Ще прийду. Днів через два. Калашник".
Таку ж записку знайшли і в сусідньому селі, в Бузовій Балці. Мололи там у млині фураж для німецьких коней, ячмінь і овес на обмішку. Була й охорона. Так от, в одну заметільну ніч охорону наче язиком злизало; хтось позбивав замки, зламав двері в млині і все зерно роздав жінкам у селі. А на дверях повісив записку: "Кому мололося, а кому ще скрутиться. Калашник".
Розказували, що той же Калашник,— а він їздив нібито на німецькому лімузині,— запрошував до себе в кабіну старост і поліцаїв, тих, на кого вказували люди, вивозив їх за село, в сніги, і там судив їх скорим і праведним судом. В усіх тих чутках Калашник з'являвся тут і там, в селах і в німецьких казармах, і завжди несподівано, наче виростав з-під землі, а бувало, що в одну й ту ж ніч його бачили люди в двох, а то й трьох зовсім різних місцях, хто на Сугоклеї, хто в Красновершці. І був Калашник невловимий для фашистів і навіть, казали, невидимий для них, щось знав таке од вражого ока.