І промовила стомленим голосом:
— Що тут казати?.. Понесло мого чоловіка в бригадири. А характер у нього такий — нікому не змовчить. Дивиться на оті гульбища в Шавлюги й кипить: "Я це припиню! Я пошлю її, молочну, в ланку, на буряки, хай там тілом потрусить". І зачепив Фросину. Боже, де й справки знайшлись, де й захисники з’явились, аж у район потягли чоловіка: не смій сваволити!
— Н-да,— крякнув дядько і хмуро сказав до кадилки: — Самі ж ублюдка породили... Це він вас водив до фельдкоменданта? — спитав матір.
— Ні, не він. Поліцай наш водив. А Шавлюга прибігав зранку і стукав у двері: йди в управу, там з тебе шкуру за бичка здеруть!..
— Ма-а-а, не тре!..— заревіла раптом Катька, наша менша сестра, і втупила перелякані очі в дядька Павла — може, їй здалося, що то прибіг Шавлюга.
Мати гостро зиркнула на нас, і ми заштурхали Катьку під боки: "Цить, дурна",— і потягли її за ноги в куток, а вона розмазувала сльози й настрахано хлипала.
Ми притихли, але мені чогось стало боязко. Я згадав той день, коли забрали матір і погнали в район. Хата наша спорожніла, було темно й холодно, ми купкою сиділи на лежанці, й нас, менших, гріла собою Тоня. День був страшний, студений, розсмиканий, і я мало що тямив. Знаю одне: я ніколи так не любив Тоню, як того дня, коли вона обгортала нас ряденцями й тулила до свого щупленького лагідного тіла. Я відчував, що тепер Тоня стала нам і за старшу сестру, і за матір, і думав: коли прийдуть нас стріляти, я тільки до неї пригорнусь, і буду тільки коло неї, і страшно мені було уявити, що мене відірвуть від Тоні.
Ми довго сиділи вкупі, ждучи ніби грому. У мене, та, мабуть, у кожного з нас, перед очима стояли сніги, біле поле й маленька згорблена постать нашої матері, котру повів поліцай через гору. А ще з’являвся до мене лобатий і глупенький наш бичок і ліз, як завжди, лизатися. Я казав йому: "Що ж це ти, бицюро, підвів нас, га?" Я й не знав раніше, що бичок — така серйозна персона: виявляється, він десь був записаний у великих паперах, і його треба було здати німцям на м’ясо, такий закон. А мати взяла та нишком обміняла бичка на два німецьких баєвих одіяла. З тих одіял, уже старих і затяганих, пошили мені й братові по піджачку і на всіх нас — пару ватяних валянок. А закон такий: раз бичок записаний, то не можна його ні різати, ні продавати, ні міняти. Можна тільки одне: годувати бичка до центнера і здавати німцям на м’ясо. Здавати живою вагою, здавати неодмінно, інакше — розстріл.
"Такий закон!" — казав нам поліцай, виштурхуючи матір на вулицю, а вона плакала й сварилась: "Що ж це за закон у вас, чорна п’яното! У Шавлюги корова, телиця, свого й чужого по горло — і з нього ні грама податку, бо разом компанію водите, а мене обчистили до нитки, дітей купа, голодні й босі, а ви ще й податками сиріт обвішали! Що ж це за такий закон?"
І ось вони йшли разом через біле поле, попереду мати, ззаду поліцай.
Ми сиділи купою, тісно притулившись одне до одного. Заходили й виходили з хати сусіди: тітка Єва, дядько Лавро (той, що на костурі), і всі вони казали: розстріляють. Німці такі, що не пожаліють. Тим більше — батько був бригадиром, партієць. Так що дорога одна — в яму.
Мені ще студеніше стало, коли я уявив себе під мерзлими грудками, в землі.
Потім хтось м’яко зачовгав під вікнами — мабуть, ішов у битих валянках. Розчинилися двері, й понесло в хату білою морозяною парою та п’яним духом. "Ей! — гукнув Шавлюга й захитався в дверях.— Де ви тут? Запря-йте сани, я коней дам, да заберіть свою матку, її давно вже те..." — І Шавлюга клацнув язиком. Він вовкувато повернувся в дверях і чи захихикав, чи зашарудів полами кожуха, я недочув.
Ми сиділи, зліпившись докупи, і чекали хтозна-чого. Тоня, Катька, брат, я — всі ми промерзли до кісток і не могли втамувати дрож. І було в душі одне благання: хай мине цей день: кращий чи гірший буде завтра, але хай скоріше минає цей... Ми сиділи отерплі й незчулися, коли в хаті потемніло, а вікна затягло вечірньою просинню. Вже в потемках підвелася з лежанки Тоня (а з нею наче пішло й останнє тепло), і ми слідом за Тонею нишком вийшли у двір. Знов притулились до неї, стали під хатою і втупились очима в поле — воно було біле й пустельне.
Тиша в селі, порипує на морозі сніг, балки й рівчаки вкрито сіренькою млою. Синім холодним блиском одсвічував пагорб, він був наче відполірований, а десь загубилися ті сліди, які протоптала мати вранці. Зараз ні кущика, ні деревця, ні найменшої живої плями не видно було за селом — тільки сніг і вечірня тиша. І раптом... Ми здригнулися. В сухому морозному надвечір’ї почулося: бухи-бухи... Легкий, без надриву, жіночий кашель. Так прикашлює тільки наша мати. Ми скрикнули і, разом змахнувши рукавами, побігли по снігу, заметами їй назустріч.
...Повітря в хаті стало густе: начадів каганець. Кіптява чорними змійками звивалася вгору й розмальовувала стелю химерними візерунками — якийсь луг чи зимовий садок оживав на стелі, оповитий легеньким туманом. "Диви!" — моргав я братові й показував угору. "Диви!" — моргав мені брат і показував на дядька. Наш гість, слухаючи матір, понуро дивився на гніт, що обріс нагаром і скрутився в трубочку. Дядька Павла наче заворожив той гніт — він довго дивився на нього, а тоді перегнувся через стіл і поліз рукою у вогонь: пригнітив пальцем полум’я, не все, а лише краєць, і нігтем зчистив нагар. Потім з другого боку пригнітив полум’я і теж акуратно зчистив нігтем жар і попіл. Каганець спалахнув яскравіше. А дядько дмухнув на пальці, для чогось понюхав чорні, вимащені сажею нігті (ну ясно — присмалились і пахнуть горілою олією) та й поклав свою руку на стіл.
— Жижа,— сказала Катька і похукала перед собою, як на вогонь.
— Цить, дурна,— штурхнув її брат.
А я бачу: Тоня тихенько, краєм ока слідкує за тим, що робить дядько, і очі в сестри оживають — у них засвітилось легке здивування. Ось такою, коли наша строга, наша холодно-русява Тоня нараз усміхнеться, і то приховано, стримано (та інакше вона й не вміє), коли у неї тепліють губи, тепліє тонка й чиста шкіра на обличчі, тепліють розумні й спокійні очі,— ось такою, несподівано лагідною і доброю, я найбільше люблю сестру. Бо тоді вона — як живий батько. Мені здається, що й мати, коли нам стає найскрутніше, позирає на Тоню з побожністю, з таємною надією: дочко, виручай! От і зараз мати мерзлякувато тулиться до Тоні. Їй холодно від вікна, та, мабуть, не тільки від холоду знобить нашу матір.
Тим часом дядько Павло, упоравшись з каганцем, повернувся до старої розмови:
— І що вам сказав комендант? — спитав він тим самим похмурим, спокійним голосом.
У матері гірко пересмикнулися вуста: чуже горе, мовляв, кому воно болить? їй, видно, не хотілось уже всоте переказувати, як вона була в Знам’янці, в самого фельдкоменданта. То в перші дні, не вірячи собі, що вона ще жива, мати говорила її говорила про це, і кожного разу з новими подробицями, й ми вже знали, як з морозу, вся в снігу, ввійшла вона в кабінет, а там було жарко й на підлозі лежав килим, просто царський, і як мати стояла на тому килимі, а сніг на ній розтавав, і бачить мати (та її злякалась): під ногами у неї ціла калюжа води; і як зустрів її фельдкомендант — високий, гладкий і чистий начальник. Він сказав — і не криком, а так, з печаллю в голосі: "Нехорошо, матка, нехорошо. Тепер надо вас розстрілять..." А мати сказала: "За що?" І заплакала, і присовістила його: "У мене ж п’ятеро дітей, з голоду пухнуть вони, на самому лушпинні сидять, а я ж усі ваші плани виконала. І по молоку виконала, і по яйцях, і по шкурках. Я ж виконала, а ви, думаєте, мене пожаліли: корову забрали, курей забрали, кролів забрали, все до цурки вигребли. Один бичок і зостався, бо я приховала його в сусідів". Тут комендант послав дівчину, ту, що на побігеньках, і вона принесла якусь книгу, і комендант перевірив: справді, всі податки мати сплатила. А мати далі йому говорила: "Я все виконала, а плани страшні, ніколи таких не було. Одного молока здати — вісімсот літрів, хіба стільки з наших корів видоїш?" (І мати мало не бовкнула, то ото й виконала план, бо наполовину води доливала). Але комендант насупився, перепинив її: "Нехорошо, матка, нехорошо. Саботаж..." Потім подумав і спитав: "Сколько дітей?" — "П’ятеро",— сказала мати. Комендант ще подумав і розпорядився: відпустити її. Але — хай де хоче знайде бичка, а поставить на місце. Інакше...
На цьому "інакше" мати завжди притихала.
— Що інакше? — перепитав дядько Павло й підвів голову.
Тоня поморщилась (наче од внутрішнього болю), а мати стиха промовила:
— Інакше, сказав, усю сім’ю... В розход.
— Умгу,— ще похмурніше мугикнув дядько.
Він, мабуть, трохи сп’янів, але сп’янів недобре: не зігрівся, не пожвавішав, а навпаки — став незграбно важкий і темний, як туча. Щось у ньому набухло, мов камінь, щось йому гнітило й обтяжувало душу.
Я зрозумів: зараз буде головне, зараз почнеться...
Справді, Кучугура засовав чобітьми під столом, повернувся до матері й спитав різкувато:
— От що, хазяйко. Коли вам, скажіть, бичка ставити на місце?
З печі ми дивилися на кошлату тінь, що низько нависла над столом, над прищуленою матір’ю і Тонею.
Я розумів їх: господи, де нам і як нам дістати бичка? Три дні ми тільки думали й говорили про це. Три дні, а залишилось іще два. Ну, де, у кого й за які гроші купити нам зараз ту скотину на один центнер живої ваги, коли в селі місячних курчат подушили? Комендант, мабуть, знав про це, великодушно відпускаючи матір.
— Через два дні,— холодно й байдуже сказала мати.
— Ясно,— мовив Кучугура, повертаючись до світла сірою твердою щокою,— ясно. Післязавтра, значить. А якщо ні?
— Сказав: розстріляють. Пришлють поліцію і прямо тут на місці. Саботаж...
Дядько глибоко вдихнув повітря (аж потяг за собою язичок полум’я), сперся на кулаки й глянув матері у вічі:
— Слухай, Дашо (це так він назвав матір, і мені чудно якось стало: Дашею називав її тільки наш батько).— Слухайте мене, Дашо,— повторив він значущо, на видиху, і ще нижче пригнувся над столом.— Я знав твого чоловіка, Арсена, не раз ми сиділи з ним у президіях і той... чарку не раз випивали. Добрий він чоловік, тільки дуже чесний і гарячий у розмовах.