Мені й здалеку видно: якого добра нанесло водою!
Вимило з городів молоду картоплю, і вона, скупана дощем, чиста-чистенька, виглядала тепер золотими спинками із свіжої муляки. І гарбузи лежали на мілинах, а деякі, солідно киваючи нам, пливли собі далі попід вербами. За ними ото й ганялися хлопці. Тут же, на рівній м’якій косі під берегом, лежали, як на виставці, оті білобокі яблука, що пропливали нашим рівчаком, І чийсь картуз лежав, і два кавунчики з огудиною, і старе пташине гніздо,— видно, аж із степу,— і чого тільки не принесла сюди злива!
Бачу, трохи далі Василь Треба, в п’ятому він класі, щось важке й цікаве тягне з болота, надривається, бідний. Я біжу допомогти йому, а він сердиться, хоче сам витягти. Коло його ніг притоплене щось дерев’яне, з дверцями, дуже знайоме. Василь пригнувся, взявся за спід і вивалив на берег... собачу будку! Нашу, Джульбарсову будку!
Василь сміється, грязюку на носі розмазує, а мені страшно стало. Я заглянув у будку: нема там Джульбарса! Тільки повно мулу і густої чорної води. Я ще більше злякався: де Джульбарс, де він? Може, втопився?
— Джульбарс, Джульбарс! — загукав я до хати, а тоді до левад, де мчала вода з гарбузами, з яблуками, з молодою картоплею.
— Джульбарс! — загукав я ще раз.
І бачу: летить з гори Джульбарс, щось мені тягне в зубах. Тягне і весело головою мотає, і хвостом вимахує: радий!
Прибіг, показує: десь доп’яв педаль з цепком від велосипеда. Ще й не дуже стару.
— Молодець, Джульбарс! Може, ти й раму принесеш? Так і на велосипеда стягнемось!
Хлопці засміялися, а ми обнялися з Джульбарсом, а тоді кинулись навперейми вибирати яблука з води. І багато б навибирали, та тільки почулося з двору:
— Льо-о-нько, Льо-о-нько!..
Мама, і чогось дуже сердито, кличе.
Я біжу на гору, дивлюсь: мама тупотить, тупотить понад канавою, руки розставляє, щось хоче зловити. Припустив я скоріше, а глибокою канавою якраз назустріч мені випливає... решето. І сидять в ньому курчата, тихо в купку збились, кудись мандрують по бурхливій воді. І решето пливе, не тоне, бо всі дірочки в його дні курчата заліпили своїм послідом, як воском.
Хоч буря відлетіла, та грім наче знов прогримів над моєю нещасною головою. Згадав, згадав я, безпам’ятько: забув я зачинити сарай, а там поріг низький, налило повно в сарай води, і от пливуть мої бідні курчата до Чорного моря.
Я спіймав решето, а спина в мене чогось не розгинається, і очі мої на матір не підводяться. Так, пригнувшись каятливо до самої землі, я і віддав їй решето, однак мати руку мою не випустила, міцненько стисла її, сказала мені в потилицю:
— Окаянна ти душа! Курчат потопив би, все тобі ніколи, бігаєш, бігаєш все! Марш додому, годі, забрьохався до вух. Перевдягнись мені зараз у сухе та теля виведи на толоку, он люди вже пасуть худобу!
Мати тягне мене за руку, а я гірко зітхаю в душі. Бо хотів ще паперу набрати, кораблів наробити (а я вмію складати і однопалубні, і двопалубні кораблі) і разом з хлопцями погратися, чий далі запливе. Та, видно, не пустить мати до хлопців. А хлопці вже граються, і Василь кричить:
— Мій, мій попереду! Дайте дорогу!
Мати вивела теля з сарая та сварить, та сварить мене.
А в сусідньому дворі стоїть дядько Захар, курить цигарку, дивиться на повалену копицю сіна і чогось усміхається.
— Я так і знав,— каже до копиці сіна.— Підпирай не підпирай тебе, все одно буря повалить, сильніша вона.
Він раптом послухав, як мати мене шпиняє, і весело озвався:
— Сусідко! Та чого ви на нього бурчите! Хай бігає! Хіба ви не знаєте: чим більше дітлахи на дощі бігають, тим краще ростуть. Такий закон! От я пригадую...
І дядько Захар підходить ближче до нас, розказує, як їхній батько Вакула Іванович навмисне виганяв дітей на дощ. Відчинить двері і каже: "Киш мені з хати, киш на вулицю, ростіть самі, хто на вас хліба настачить!" А дітей у них було дванадцятеро, і всі дрібні, як паслін. З галасом вилітають вони на дощ, раді, стрибають, як бісенята, під струменями води. "Так на воді й виросли!" — сміється дядько.
Він смачно затягнувся димом, кинув цигарку і сказав кудись у простір:
— Ач як пахне! Ні, ви тільки понюхайте, ви понюхайте тільки, як після дощу пахне. Чистий озон! — Він вдихнув побільше повітря, щоб ми позаздрили, і прицмокнув від задоволення. А потім ще раз промовив: — От посмакуйте, подихайте ароматом, де ви такого повітря знайдете, це тільки у нас в степу!
Мати, хоч і дуже строга вона, теж попробувала, як пахне з неба після дощу, і злегка усміхнулась. Видно, сподобалось їй.
І я за матір’ю. Поворушив носом, а потім вдихнув на повні груди. Ну що вам сказати: це не повітря, ні! Це якась небесна свіжість, це прохолода, це аромат дощу, це запах промитих вечірніх фіалок. Словом, чистий озон, як говорить дядько Захар. З таким повітрям можна жити, чесно кажу, і не біда, якщо мати посилає пасти бичка, я й там, на толоці, в кораблі пограюсь.
...І досі вчуваю: як свіжо, як прозоро пахне у нас в степу після хорошої літньої зливи...