Але і я подібно міг би сказати про себе,— думав співець Іван Русин.— Тільки не владарював я, а за плугом ходив, розорюючи перелоги. Князі, пануючи над землями і над людьми, від них слави собі доторочують... ось хоч би й князь наш Ярослав Осьмомисл.. а я життя прожив про одно дбаючи: як би отчій землі добра і слави примножити. Не Галичу, де живу, не Києву первопрестольному, не Суздалю навіть, дарма що по батьковій лінії із тих замріяних країв походжу, а всій Русі слави примножити. Про Русь денно і нощно думаю. Все, що я робив: а чи книги грецькі на руське Слово перетовмачував, а чи учидлища для отроків при святих монастирях установлював, а чи людей тямливих у письмі розшукував по весях і городах, а чи опікувався тими, що на липових дошках краще од гречинів зайшлих малювали лики божих страдників, а чи заохочував тих, котрі з мертвого каменя або з колоди дерев'яної висікали різцем красу небачену, а чи власні пісні творив, слово до слова припасовуючи й крилами гуслиними їх обдаровуючи,— усе це я чинив з любові синівської до Руської землі. Найтяжчий мій ворог, бо й ворогів я придбав, ниву свою скородячи, не скаже, що Іван Русин жив із думою про вигоду власну і про славу власну. З-поміж простих людей я вийшов, між простими перебував і між простими в гурті хочу зостатися... Хочу...
Дивно мені, чому повторюю вперто "хочу", мовби вмовляю самого себе, мовби в мені існує потаємний, але таки існує спротив супроти мною установленого закону: "Не жадай слави для себе, бо уподібнишся до того кметя, який купно з родом оре і сіє, а волоття збирає до свого глека".
Ні, не уподібнюся я кметеві...
Та все ж мучить мене жадання бодай у "Саду" зоставити своє ім'я, бо в цьому співі б'ється моє серце, нуртує моя кров, в ньому устремління мого ума.
Мучить...
Господи, укріпи мою волю, не дай зрадити самого себе; той кметь з мого закону не відає, що з жмені проса виростає родові цілий лан, я ж, засіваючи землю, чекав хліба для многих... Та видно, господи, і в мені сидить сла-волюбіє, як і в кожному грішному".
Іван Русин, не випускаючи з пальців пера, молився... молився співець до ясного дня, бо ікона святого Іоанна чорніла на стіні за його плечима, а стіл стояв біля вікна; співець схилив голову і стулив повіки, видно, шукаючи бога в самому собі. І таки знайшов, бо коли випрямив плечі і розтулив повіки, то в очах не залишилося й тіні сумніву.
Чи надовго?
Про це співець зараз не думав, він рішуче вмокнув перо в каламар з кіновар'ю, лівицею присунув до себе чистий аркуш пергамену.
Ні, не пишеться...
Врешті жбурнув перо й заходив по світлиці.
Любить свою світлицю Іван Русин. Де б не був: у Києві первопрестольному посеред братії ученої, у Кракові або в Буді угорській, послом Осьмомисловим туди їдучи, в білокам'яній палаті Ігоря Святославича а чи у вежах половецьких — скрізь банував за домівкою, влітку по-язичницькому замаєну зіллям і пагіллям липовим, а взимку натоплену... завше чисту, мов горниця дівоча, і завше переповнену книгами. Й тепер, ходячи від дверей до чолової стіни, Іван Русин споглядав на стоси книг, що лежали впереміж із сувоями пергаменів на полицях уздовж стін, і на розписані горнці, ковані старі мечі в оздоблених піхвах, щити з тисненими на шкірі вірлами і левами, ікони київського письма, прадавні глиняні подоби жінок.
— Хтось у сріблі-златі кохається, шпарує резану до резани,— говорив, бувало, гостям Іван Русин,— а я витворами людського духу і рук хитрецьких любуюся. Даровано все це мені майстрами руськими. Окрім книг... книги моєю рукою переписані або куплені у многих землях.
Диваком вважали Івана дурні, а мудрі заздрили його уму, бо пам'ятав він, що в книгах записано, і вмів розтлумачити задум майстра, котрий, малюючи на дошці Юрія Змієборця або карбуючи на бронзовому щиті голову лева, промовляв до людської душі.
Забобонні ж рахували його ворожбитом... забобонні казали: "Хіба може німа річ промовляти до людини?" І потаємно нашіптували про це єпископу галицькому або й самому князеві. Найбільше нашіптували злозаздрісни-ки, серед них придворний гусляр і печатник княжий Ян, син Чагрів:
— З дияволом знається Русин Іван. Церква на нього скаржиться, княже, що розум він возвеличує, начебто розум даний людині не від бога. Ворохобу в головах чорних людей сіє супроти тебе, княже.
Тому колись сказав Русин князеві Ярославу:
— Душно мені в твоєму Галичі, княже. Поїду до доньки твоєї, до Єфросинії, кличе мене.
Двері курликнули журавлем, на високому порозі появився Радко; Радко довговолосий, босий, у сорочині до колін, як і належить мужеві, котрому минуло шість весен,
— Ти щось хотів, Радку? — повернувся до хлопця Русин, і очі його потепліли.
— А хотів,— каже Радко. Кладе в рот палець і задивляється на чуда-дива, зібрані у світлиці вуя Івана. Чорні його очиці розширяються, густі смоляні бровенята злітають на лоба, носик кумедно морщиться.
Завжди з ним таке чиниться, коли потряпляє до світлиці вуя Івана.
І завжди при зустрічі з Радком у Йвана Русина заходиться серце. Душа його м'якне, ніжніє, на очі набігає сльоза. Він ховається з ніжністю і сльозою від цілого світу, але хлопець, немовби відчуваючи тепло, що промениться від вуя Івана, тулиться до його колін і питає:
— А книги твої говорять, як люди?
— Говорять, синку, говорять,— відповідає тремтливо співець.— Ось ще трішки підрости і навчу тебе читати.
— І буду я мудрий, як ти? — лепече хлопець.
Нині Іван Русин теж садовить Радка на коліно, і між ними відбувається повторювана вже не раз розмова:
— Скажи мені, вую, коли я нарешті виросту?
— Скоро,— відповідає співець,— скоро.— І горне малого до грудей, руки гладять дитячі плеченята, а думка карбується печальна:
"Всім наділив ти мене, господи. Не звідав я тільки щастя од жони, від дітей і онуків..."
Іван Русин переступив уже копу літ, та на діда не виглядає. Невисокий на зріст, широкоплечий, з голеною бородою і відвислими вусами він схожий радше на ратая, аніж на книжника-затворника. Недаремно ж мати Радко-ва, жона Ігната Соколяна, якось пожартувала:
— Тобі, красний наш добродію Іване, молодицю яку б узяти та дітей плодити. Лицем ще молодий і душею.
Відмахнувся:
— Пізно. Та й не полюблю я іншої... одну любив... ти знаєш...
Родина Соколянів, друге коліно уже якої господарювало в теремі Івана Русина на правах близьких родичів, пам'ятала про давню трагедію добродійника свого, і тому Ігнат погрозив жоні кулаком, щоби не ятрила старому серце.
— Вибач мені, дурній.— Молодиця червоніла.
А вибачатися не було потреби, бо хіба винна, що він однолюб, що Любану свою в серці носить карбом незагоєним з молодих літ?
— То що ти хотів, Радку? — врешті пригадав Русин, що хлопця прислано до нього по ділу.
— Мама питають, де будете полуднувати: тут а чи в саду?
— В саду, Радку,— хитнув головою Русин. І за ними курликнули журавлем двері.
Легкі ноги має лічець Гарасій Вірменин, одноліток він з князем Осьмомислом, сива борода, пещена і грецькою оливою напахчена, ремінного череса сягає, роки — як круки,— сіли на плечі, а йому байдуже: ступає легко і прямо, як отрок. Навіть не чутно його ходи у княжій ложниці, жодна половиця не скрипне, тільки зрідка під підошвою м'якого чревія храбусьне зело, що ним долівка встелена, і тоді в ложниці повіє свіжими пахощами скошеного лугу. Подих трав на якусь мить переборює варений і настояний на меду дух Гарасієвих ліків, над якими він ворожить в кутку біля стола; князь жадібно ловить запалим ротом луговий аромат і думає мимохіть, що коли б його винесли на береги дністрові, на луки нескоше-ні, то, може, помогло б проти хворощів.
Слабує князь Ярослав.
Як зліг того літнього надвечір'я, коли сонце серед ясного дня почорніло, то більше й не встав, застоявся його кінь у конюшні, улюблені книги припадають пилом. Нічого мовби й не болить, а тіло сохне, дихати важко, гейби торбу напнули на голову, і кров час од часу забаг-рює білу подушку, кров з горла...
— Випий, мій княже, і засни, — рече лічець Гарасій, простягаючи хворому чару з трунком.— Сон дарує силу.
Не чує князь.
Широке ложе челядь присунула до вікна, князева голова лежить високо на подушках, з подушок крізь прозорість слюди йому видно і Золотий Тік, плоскими рінякг-ми мощений, і муровану стіну з вежицею над воротами, і ріг дубової почорнілої від старості церкви святого. Духа, ще батьком Володимиром кладеної, і куполи собору Ус-пенія Богородиці: куполи, закуті в свинець і золотими хрестами увінчані, горять, палають у призахідній сонячній ватрі.
"Сонце на заході... моє життя теж докотилося західного пруга,— сумує князь.— Не набувся я на цьому світі, десятої частини задуманого не довершив, а вже пора лягати на сани..."
— Випий, княже,— домагається Вірменин.— Заснути тобі треба.
"Коби заснути й не прокинутися,— врешті ловить ліч-цеві слова Осьмомисл. — Не бачив би я своєї смерті". Хвилю-другу гойдається ув його очах спорожнілий і тихий тепер Золотий Тік, ще недавно гамірливий ристали-щами витязів, галасом купецьким і судилищами княжими, потім він повертає голову і з-під вій зорить на Вірменина. Помічає, що в того тремтить простягнута з чаркою рука, і бачить сині підкови на лиці і безмежну втому в почервонілих від безсоння очах.
— Змучив я тебе, Гарасію,— зітхає Ярослав Осьмо-мисл.
— Заснеш, княже, і я теж піду перепочити. Осьмомислів вид ясніє кволим усміхом: лице у нього
посіріле, запалі щоки яряться рум'янцем, губи потріскані від вогневиці, голена борода загострилася, високий лоб борозниться зморшками. Лише вуса, опущені підковою вниз, посріблені сивиною, зосталися такими, як були колись — пишними, густими. Посміхається князь, бо знає: нікуди не піде з ложниці старий Гарасій. Відколи слабує князь, то він ніби й забув про сон і відпочинок, про їжу і ясне сонце; день при дні б'ється лічець з княжою смертею, жене її ліками і відстрашує ворожбитними словами.
"Кожний по-своєму на цьому світі воює: хто мечем, хто хрестом, хто книгою мудрою, а хто силою цілющою, почерпнутою з коріння і трав,— міркує князь.— Та, видно, не поборе Гарасій моєї смерті, як не може здолати старий предковічний, ще поганський Білобог таку ж прадавню Морену — і день поступається місцем ночі. Це закон, і цьому законові я теж підвладний.