Було тут люду, як риби в сітях при багатім улові: ні повернутись, ні спертись, ні прикуцнути. Ноги аж пухли від стояння, спрагле горло сичало. Не ставало сили чекати.
А коли каламутний погляд Леві впав у вибалушені осатанілі очі Ревіума, враз над всіма думками запанувала досада і злість.
— Через Нього ж тут люди гинуть!.. І правда, коли кажуть, що як же Він міг врятувати чужих, коли не було в Нього сили врятувати себе самого! Хіба таки й справді дав себе зв'язати Месія? Та ще на те, щоб судили Його погани-римляни?!.. Он, як ловили Варавву, так він мало не два десятки люду потовк. Дехто вже й на тому світі. Та й з багатирями він довго не розмовляв, потужною рукою оступався за гноблених, хоч, може деколи й вчинив кривду, так...
На білому мармурі підвищення, де засідала римська влада, розцвіли світляними квітами вістря вояцьких списів. Заблищали шоломи, мечі. На повищенні з'явилася біла прокураторська тоґа, й у повній тиші пролунав рівний, певний і байдужий голос:
— Так, кого маю вам відпустити на свята ваші: вашого Царя Ісуса, чи розбишаку Варавву?..
З кількох місць почулися несміливі голоси:
— Варавву!
— Варавву! — раптом вигукнув і ввесь натовп, — і гукав та кричав усе те саме.
Леві глянув на Ревіума й по рухах його губів зрозумів, що й він гукав за Варавву.
На мить йому міцно стиснулося серце болем, соромом і досадою. Відчув ще раз міцного стусана Вараввиног, але неначе щось заломилось в душі, а гадючкою проскочила в розпаленому мозку думка:
— А куди ж ми тоді поспішали?! Коли б не до Ісуса, то й не натрапили б на Вараввині кулаки... Все через Нього... — і повний злости, він заплющив очі та зойкнув щосили:
— Вара-а-вву!..
Не пізнав свого голосу, але вив далі, в спільний тон з усім натовпом:
— Вара-а-вву!..
_________________________________________________
[1] Варавва був, очевидно, не звичайним розбійником, а сикарієм, зелотом, учасником повстанського антиримського руху, і тому в народі до нього була симпатія.
[2] книжники — або садукеї — вища, аристократична верства давньоюдейського суспільства у ІІ ст. до Р.Х. — І ст. по Р.Х. Переважно це були заможні люди, здебільшого належали до священства, відзначалися великим рівнем освіти (тому — "книжники", великою мірою культурно були еллінізовані.
[3] фарисеї — "ті, хто відділилися" — традиціоналістький рух, який сформувався в Юдеї у ІІ ст до Р.Х. Охоплювали широкі верстви юдейського суспільства, славилися формалізмом і суворістю дотримання всіх релігійних законів та обрядів. Національно зміцнили юдеїв у боротьбі з сирійський царством греків-Селевкідів. У І ст. по Р.Х. вони, однак, уже відчутно гальмували духовний розвиток Юдеї.
[4] Преторія — резиденція римського посадовця
********************************************************************************************************************************************************
НА ЛАЗАРОВІМ ХУТОРІ
Коли апостол Петро, не бачачи світу, повернув від Гробу до Витанії, в долинах уже лежали глибокі тіні. Лише по верхах далекого Моавського узгір’я виблискували останні дотики вгасаючого дня. На Лазаровім хуторі не було ні звичайного, щоденного руху, ні і невпинної — від зорі до зорі — праці, що в її темпі бувало чутно не примус чи необхідність, а щиру потребу, конечність — лише з любові до неї.
Хтось помалу пройшов дерев'яними сходами на наддашки, що тримались на вирізуваних кедрових стовпах. Відчинились двері й крізь них вилетів приглушений, безбарвний голос Марти, а потім заколихався в повітрі солодкаво-гіркий аромат бальзамів. Дбайлива господиня, що перед кількома днями клопоталась про вечерю Вчителеві, тепер готувала мирру та різні живиці для намащення Його Тіла.
— "Лише переллємо.. бо — заходить субота... Потім"... — вловив Петро, й двері зачинились.
Тяжкою ходою, ніби тільки що вставши по довгій хоробі, перейшов апостол на плисковатий дах, де так часто сиділось до глибокої ночі, слухаючи Вчителевих навчань. Сперся на невисокі поручні і стерп в задумі. Не чув, як з долини злітали вгору рвучкі звуки Лазарового кашлю. Не спостеріг, що в брамі засунули засуви. Дивився як вузенька смужка світла затремтіла, витягнулась на піску доріжки й, рисуючи рухливі кривульки, зникла в домі, — і не бачив.
Все давила тиша, не подібна ні на сон, ні на спокій. Все сповнилось мовчанням пустки, з якої вирвано душу, само життя...
Петро зідхнув і немов прокинувся з мертвої байдужости. Відігнав від себе жахливі видіння, що невпинно ставали перед очима, як сонне маріння. Закинув голову назад і загубив погляд в безмісячнім темнім небі. Раптом з чорної бані зірвалась блискуча зірка. Зачеркнула вогненним віхтем півнеба й зникла, втягнувши за собою в півтьму й свій слід.
Такою ж блискучою зіркою пролетіла чомусь у Петровій думці згадка не про щойно пережитий жах, а про спокійні колишні слова Учителеві про двох синів різної поваги. Один : "Не зроблю!" — й зробив,
другий: "Зроблю!" — й не виконав обіцянки. Чому ж Учитель не сказав про третій гурт людей, тих, що дотримують те, що сказали? Бо ці ж обидва однаково не дотримали слова, а говорили лиш так, на вітер. Чому ж?
Та як пароксизм фізичного болю, що затихає лиш на мить, щоб незабаром налетіти зі ще більшою силою, стисло серце й думку пережите, чого ні забути, ні вигоїти не можна до смерти. Знов перед очима встала, як виразна дійсність, минула ніч у Каяфовому дворі, як став він біля варти, заморожений внутрішнім холодом. Вже не було надії врятувати Вчителя. Не було. Але ж Він ще був живий...
Петро сховав обличчя в долоні. Пальці уп'ялися в кучеряве, просивіле волосся. Похитав головою з боку на бік у припливі нестерпного страждання.
— "Не знаю Його!"
Це ж він сказав. Він, Петро, повторив тричі, "раніш як півень запіяв" лише один раз... А вчитель знав це наперед, бачив у його душі ще раніш, ще тоді як він — "Камінь", "Скеля", він, Петро, запевняв:
— "Нехай всі зрадять, я ж душу віддам за Тебе!"
Ах, душу!.. Як легко обіцяти свою душу, але.. як важко дотримати маленького слова!
І зненацька здалося Петрові, що лише в цій хвилині зрозумів він,
чому тоді Вчитель сказав лише про двох: того, що обіцяв і не зробив, та того, що відмовився і зробив.
Зрозумів, що звичайна людина не здібна так просто, без зусилля над собою, опанувати навіть власне слово.
*
З тяжкої, гарячкової півдрімоти — бо ж душу й тіло вщерть виснажити муки останніх днів — збудив Петра передранішній свіжий вітрець. Щільніше загорнувся плащем, але заснути вже не міг: повіки не хотіли зажмурюватись. Дивився, як зблідле небо висмоктує згасаючі зорі та яснішає, втягаючи у себе їхнє світло. З пітьми виринали форми, потім народжувалися барви. Холодне повітря розтяв пронизливо-розпачливий покрик осла. Оксамитом відповіли йому корови, що й вони хотять пити. Квапливо заскиглів ретязь біля відер при криниці. Відсунений засув ліниво заскреготав, увільнюючи замкнену на ніч браму.
Петро знову заплющив очі.
— "Новий день.. Знову — жити!.. Когось бачити, чути людську мову, комусь відповідати. Про віщо? — коли все втратило ціну й сенс. Жити, коли Вчитель лежить мертвий у гробі. Коли зникла мета життя... "
Заломив руки, аж хруснули пальці, й знову байдуже дивився перед себе. Мимохіть щось прип'яло його увагу: здавалось, що поміж кривими оливами на узгір'ї гаю, в напрямі до шляху майнув смолоскип. Хтось і справді швидко вибрався з вогнем на шлях і поспішав до хутора. Апостол спочатку впізнав, що була то жінка, а враз по тому також: пізнав і хто саме. Не можна було не пізнати червоного, як шліхтована кована мідь, волосся Лазарової сестри.
Від швидкого бігу воно розпалось по шиї Марії, й каскади променистих кучерів, як полум'я, гнались за нею, ладні запалити все зустрічне.
— Що ж могло статись більше за смерть Вчителя? Що могло так збентежити її?
Незмірне, великанське передчуття чудесного підкинуло Петра. Затремтіло серце, затремтіли ноги. Однак метнувся на діл, як хлопчик, перескакуючи по кілька сходинок. За кілька мигів уже був за брамою, а ще за хвилину тримав за руки Марію.
Спочатку не могла добути з себе голосу. Лиш повні сліз очі усміхались блаженністю і невимовним щастям. Нарешті видихнула:
— Живий!... Він — живий! Встав із мертвих... Вчитель.. Все сталось, як говорив.. Встав на третій день, як обіцяв...
Тихі слова стукотіли в Петровій скроні, як удари молотка, що вибивають з криці стовпи іскор. Ці іскри підхоплювали у вогненний вир всі думки і почування. Розум і серце говорили одно:
Ось той, що справдить всі надії і дотримає всяке слово!
*******************************************************************************************************************************************************
ГАДАРИН
— І сиклями храмовими, посвятними сиклями єрусалимського храму звеліли римляни заплатити данину! — Абрамелек з невимовним обуренням підніс руки до неба.
Сефатія і Незіях заслонили собі обличчя. А старий Гасоферет набрав пороху з землі і посипав на свою голову на знак суму.
Довга мовчанка запанувала на раді старшин гадаринських. Лише здалеку, від озера, долинали звуки майстерної пастушої сопілки, перетяті сміхом єгипетських голубів, що обсипали цілу браму маленького, але багатого містечка.
Природа відпочивала в радості і безжурному спокої. Але раді старшини, що засідала біля міської брами видавалось: ось наступають останні дні світу. Що таке доля Содому й Гоморри в порівнянні з лихом, яке впало на їх богобоязливе місто?!
Дійшов до них наказ від ненависної римської влади про нову данину з кмину та гірких трав, які мусять купувати жиди перед святом Пасхи. Аж до Єрусалиму виправляла старшина Абамелека — чоловіка бувалого в бувальцях, який ще й тому міг найліпше розвідатись про все, що сам колись був домоуправителем у старшого митника в Єрихоні. Та сумні справи приніс сьогодні Абамелек. Навіть і єрусалимський храм не міг викрутитись від цієї халепи. А що первосвященики вимовлялися браком готівки, то римляни взяли данину самовільно:
— Храмовими сиклями!..
— Останні настають часи! Це я вам кажу: останні! — безрадно бідкався Газабаїл, багатий торгівець щетиною. — Ох, Боже Авраама, Ісаака та Якова..
— Не поможуть нарікання та зойки, — зірвався з місця наймолодший з усіх, орлоносий П'єсах.