Я, грішний, волів… гм… і досі волію, так би мовити, без гострих приправ… Отой первісний задум богової Єви.
Микола нахиляється над Климентиною.
— Ну, а тепер з іншої бочки. Мушу тобі висповідатись з останнього свого кавалерського гріха.
— А чому аж так пізно?
— Та тому, що до нинішнього дня, до вчорашнього, це була не тільки моя таємниця…
— То зв'язане з Галинкою?
— Ага…
— І ти не хотів за її життя…
— Ти вгадала.
"Чого вона напружилася вся… Невже ревнощі до померлої?"
— Тобі незручно, люба?
— Ні, ні… добре. Я хочу тільки покласти голову тобі під пахву, отак. Тепер слухаю тебе…
— Бачиш, я був би нещирий перед тобою і нечесний перед собою, якби сказав, що не помічав уваги з боку Галинки…
— Наприклад?
— А моя жіночка цікава! Наприклад, я міг застати в себе в кімнаті кілька незабудок у флакончику…
— Замість того, щоб ти їй, то вона тобі?
— А любов давно визнала рівноправність… Крім того, в мене була наречена.
— Продовжуй.
— Або прикрите серветкою щось солодке на тарілці…
— А ти про це солодке розповідав мені, як ми тільки побрались. Тільки тоді ти все це по-іншому тлумачив…
— То правда, що я тоді говорив й не договорював. А тепер уже знаєш, чому… Одного вечора сиділи ми з Галинкою у садку…
— А де я була?
— Ти, як звичайно, поїхала на суботу-неділю в Чернівці до мами.
— А чому ти не поїхав зі мною?
— А де б я мав ночувати? Готель для мене в той час був задорогий…
— Ясно…
— Пам'ятаєш столик під горіхом у садку в Янчихи?
— Авжеж.
— Ми часто з Галинкою проводили час за цим столиком, коли ти нас покидала і їхала до мамці…
— А ти ні разу не просив мене залишитись на неділю в Луківцях.
— Не смів, а потім — я знав, яка у вашій родині панувала дисципліна.
— Ну, а далі що?.. Сиділи ви з Галинкою за столиком під горіхом і… про що ви розмовляли?
— Того разу, якщо не помиляюсь, я "з педагогічною метою" хвалив її, що вона за короткий час так гарно опанувала українську мову.
— Ну, знаєш? Хвалити когось за те, що навчився по-своєму говорити! Вона ж українка!
— Перепрошую… вона була "ц. к."[23] буковинка, а це змінює суть справи.
— Ай, то все з її боку робилося для того, щоб тобі подобатись…
— Тим більше заслуговувала на похвалу! А вона, ніби заохочена моїм визнанням…
— Я собі гадаю!
— Климцю, я просив би не перебивати…
— Мовчу… мовчу!..
— …почала декламувати із "Зів'ялого листя" Франка:
Як на вулиці зустрінеш,
то обходиш мене ти.
Добре робиш! Спільним шляхом
не судилось нам іти.
— А пізніше, після якоїсь там суперечки поміж нами, ти мені написав цього вірша.
— Ти знаєш, я не пригадую собі… пробач мені, але великого гріха в цьому не бачу… Франко для всіх, не правда? Галинка декламувала з таким почуттям і з такою доброю вимовою, що я погладив її по голівці, як старанну школярку.
— А вона?
— Нічого… Думаю, що не було їй неприємно. Надворі було тепло, але хмарно. Починало вже добре темніти. Знаєш, як у горах ніч западає раптово. Правда, з вікна господині сіялося світло, й ми могли бачити одне одного виразно, хоч довкола була густа темрява. Мусило бути досить пізно, бо у Янчихи погасло світло, і ми відразу опинились серед чорної, хоч і теплої ночі… Я підвівся, щоб провести Галинку до хати, зрештою, і самому хотілося вже спати, але вона виявила бажання ще посидіти… Казала, що як ми звикнемо до темряви, то нам не буде здаватись, що вже так пізно… І ще казала, що, коли не стане світла, то і матіола запахне сильніше.
— І ти повірив у таку нісенітницю?
— Чому аж "повірив"? Я взагалі не задумувався над тим. Просто вволив її волю. Потім вона заспівала…
— Як? Уночі? Під чужим вікном, за яким сплять струджені люди?
Микола поблажливо погладив жінчине волосся.
— Климцю, не треба аж так… По-перше, "струджені" селяни не знають безсоння, а падають на постіль, як солома. Це, по-перше… а по-друге, як пригадуєш собі, столик стояв не під самим вікном, а по-третє, Галинка співала піаніссімо… хай небуковинська земля буде їй пером…
— А потім?
— Дозволь мені трохи помовчати…
Климентина вмовкає, але думає своє: "А все ж таки вона залишила слід у твоїм серці…"
— Ти пробач мені, але не маємо чого квапитись. Ось скоро сонце зійде й треба буде братись до роботи.
— А далі що було?
— А що мало б "бути"? Я все ж таки встав і пригадав, що завтра треба нам до школи йти, а то скоро когути запіють…
— А вона що?
— Вона? Гм… вона теж підвелася з місця, бо що мала робити? Не знаю, чи тому, що наші очі звикли до темряви, чи, може, за той час небо звільнилось від хмар, але стало ясніше… В усякому разі, я бачив її досить виразно… Галинка, ти лише слухай, обійшла стіл навколо, стала навшпиньки, закинула мені руки на шию і сказала, наслідуючи дитячий голосок: "Дитина хоче спатки. Дитина просить взяти її на руці і занести до хатки".
Сказав і вмовк вичікуюче.
"А я навмисне, коханий мій, не скажу тобі ні слова… гм… от тобі й "чоловічий характер"…
— Ти слухаєш мене?
— Що маю слухати? Ти ж нічого не говориш…
— Правда… правда… І що я мав робити супроти такого її бажання? Я, як кавалер, вволив її волю…
— Взяв її на руки?
— Так, нахилився, взяв попід коліна і поніс… Вона закинула мені руки на шию… Не знаю, чи важила більше як півкорця… Відчинив ногою сінешні двері, навпомацки увійшов до хатини і… поклав на ліжко.
— У черевиках?
— Напевно, в черевиках, бо щось не пригадую собі, щоб я її роззував.
— А далі що?
— А далі склалася зовсім дурна ситуація. Я постояв ще хвильку біля неї, а позаяк вона мовчала, сказав "добраніч" і вийшов. Правда, вона мені не відповіла…
— Я гадаю…
— Але ж я ще не доказав тобі до кінця своєї розмови з Орестом…
— Цікаво…
— А ти знаєш, справді цікаво… Він поставив мені запитання, яким мене зовсім приголомшив…
— Та що ти кажеш?
— Він спитав мене просто з мосту… Ти чуєш?
— Микольцю, я ж уся перемінилася на слух…
— Спитав мене, чим я ліпший від нього і чим він гірший від мене, що Галинка, як він казав, віддавала мені "першенство". І що я мав на це відповісти?
— А й справді, що ти відповів?
— Я сказав те, що думав… Я йому сказав щиро, що якби я був дівчиною і Мав вибір між ним і мною, то, само собою, вибрав би його.
— Може, не треба було вже аж так… Кінець кінцем, чого тобі бракує?
— Може, мені за тих часів справді нічого, як ти кажеш, не бракувало, але Орест мав аж надто…
— Наприклад…
— Може бути й приклад! Хто з наших учителів знав французьку мову? А він плавно говорив по-французьки. Навіть "Ле мон" виписував з Парижа. Я вже не кажу про його музичні здібності…
— Це все правда, Микольцю! Ти ще додай, що колись за класичний профіль дівчата прозвали його "Гете"… Він був настільки "добре вихований", що навіть картоплю в мундирах чистив ножем і виделкою… Ну і що з того?
— Як це розуміти?
— Поперед себе навпростець! Він мав добрих прикмет аж надто багато, а Галина хотіла тебе, а ти не хотів її, бо в неї був мошок на верхній губі… який, зрештою, не заважав Орестові…
— Ти мене знаєш…
— Ага, як на суді: "Правду і тільки правду".
— Таким я вже, жінко, народився і на це нема ради… Одне мені не зовсім ясно… Якщо покійна щось почувала до мене, то як зрозуміти, що відразу ж по нашому весіллі, здається, менше як за місяць, вона вийшла за Радзієвського…
— Може, саме тому, щоб бути поблизу тебе. Чейже тоді ніхто не міг передбачити вбивства в Сараєві…
— Воно то правда, хто був би тоді сказав, що за якихось чотири роки ми з Радзієвським житимемо в інших державах? Але ж ти не забувай одного… Сім років до війни жили вони у Луківцях, так би мовити, на наших очах…
— Я знаю, що ти хочеш сказати… Справді, і ми, і всі, хто знав Радзієвських, мали їх за ідеальну пару… Може, якби не той Талергоф пізніше!..
— А це, справді, треба ж такому трапитись… у Росії мало його не розстріляли як австрійського шпигуна, а в Австрії запроторили у табір як шпигуна російського… Війна є війна, нічого не вдієш…
— Він не казав, коли Галинка переїхала до нього в Польщу?
— Ну, певно, вже по війні… Ні, чекай, я забув, він мені казав, що вона ще під час війни поїхала до Відня шукати протекції в якогось там посла…
— І поки добивалася аудієнції у пана посла, розпалася Австро-Угорська монархія, і Орест знову опинився у тюрмі, але вже "Польської одродзоної"…
— Ну, то коли вони, кінець кінцем, віднайшлися?
— Ти знаєш, він чомусь про це не хотів говорити… а я, зрештою, не дуже й розпитував…
— Та певно, як людина сама не хоче… А втім, тепер це вже й не таке важливе. Мене дві речі страшенно вразили в цій історії…
— А саме…
— По-перше, чому Орест стільки років не давав про себе знати… А по-друге, це стосується вже Галинки — хай мені господь простить, бо про мертвих — або добре, або нічого… але все ж таки не годна я зрозуміти, як можна прожити з чоловіком сімнадцять років…
— Чекай, жінко, яких сімнадцять? Таж війна тривала чотири роки…
— Хай буде… хай буде тільки тринадцять… і на кінець завдати йому такого удару…
— Я завжди говорив, що то сильний характер…
— Ти про кого?
— Звичайно, про Галину…
— Ти кажеш "сильний", а я сказала б — жорстокий… То Орест ще святий чоловік, скажу тобі, що хотів вислухати її…
— Ну, знаєш, остання воля… це вже така річ, що… Мені чомусь здається, що поміж ними мусило зайти щось таке, чого Галинка не могла пробачити йому…
— Ти думаєш… зрада?
— Різні зради бувають, жінко…
Часинку мовчать.
— Що там зайшло поміж ними, цього ніхто вже не знатиме… Чекай, я хочу поцілувати тебе…
— За що, люба?
— А я не знаю, за що… Хіба можна так ставити питання?.. Може, з вдячності, що нам знову по двадцять з чимось… А й справді, що таке кохання, як не одне…
— Але я тобі не доказав найважливішого. Орест спитав мене — але треба було бачити… чого кажу: "бачити"… треба було мати силу витримати погляд, яким він свердлив мене…
— Ну, то про що спитав він тебе?
— Гм… спитав… спитав, чи з боку Галини — ти чуєш? не було спроб дати мені зрозуміти, що я їй не байдужий…
— А ти що на це?
Климентина бере його лице в долоні й повертає до себе, хоч у переддосвітньому тумані розрізняє тільки ніс і темні западини очей.
— Що ж я можу тобі на це відповісти? Брехуном треба народитись або солідно тренуватися в цьому ремеслі… Я, зрозуміло, з місця заперечив, але видно було з інтонації мого голосу — кажу ж, брехуном треба народитись… було щось такого, що відразу насторожило його.