Нащо ж гроші, коли вони і так не знать, якому чортові попадуться. Тому-то запорожець, добувши з воєнної добичі гроші, зараз по поході випрошувався із Січі, шукав десь недалеко товариства — звичайно в городку або у балці у шинкарки,— водив з собою музик, гуляв та пив, частував, кого стрінув, а не раз в оксамитах залазив у бочку з дьогтем, і викачався в поросі на вулиці, щоби людям на віч показати, що це все суєта, і так гуляв, поки не пропустив усього до шеляга, крім коня і шаблі, бо це продавати було заборонено суворо.
Тепер Запорожжя устаткувалося. Воно само для своєї вигоди пішло у підданство Москви. Запорожжя допрошувалося від царського уряду то грошей, то ріжних натуралій,— як хліба та горілки. Москва давала дуже радо, о що попросили, бо це була ціна куп-на за волю, бо козаками запорозькими Москва затикала всі діри, де їй того було потреба, вислугувалася ними в усіх війнах, які в тих часах провадила. І тому Москва щораз більше устрявала у справи Запорожжя і накидала козакам свою волю. Так, не подобалися
Москві щорічні вибори старшини, і коли в р. 1765 вибрано кошовим неграмотного Петра Калниша або Калнишевського, то цариця Катерина II висказала свою волю, щоби таких виборів більше не було, бо вона собі того не бажає. Вибори могли бути хіба за дозволом "височайшим" з Петербурга. Коли б козаки того не послухалися, то цариця готова Січ скасувати зовсім. Таке саме було і з іншими генеральними старшинами на Січі. Вибрана у тому році старшина почувала себе певно і це їй подобалося, що не мають чого боятися, щоб їх скинули з старшинства.
Старшини, хоч сиділи на Січі, мали по запорозьких землях свої хутори, лани та левади, млини й ставки, годували великі стада усякої худоби, багатіли, ставали дуками і могли козацькій сіромі приказувати, а сірома, яка на Січі не могла поміститися, йшла багатіям служити по паланчиних хуторах і на багачів робити. Не була це така важка панщина, як та, що її мусили відробляти кріпаки на колишній Гетьманщині, та все ж таки запорозька сірома була залежна економічно від своїх панів-дуків. Не диво, що сюди стали втікати з Гетьманщини пригнічені кріпаки і радо оселялися по козацьких хуторах на Запорожжю, де їхнє життя було далеко краще.
Козацька старшина була з таких СОЦІАЛЬНИХ порядків цілком задоволена, якби не одна заковика. Москва стала спроваджувати на запорозькі землі ріжних зайдів з Балкану, тих, що в останній війні з турками багато москалям помогли. То були балкан-ські християни — серби, болгари і греки та волохи. Розпочалася колонізація запорозьких земель на великий розмір. Так повстала зараз побіч самарської паланки "Слов'яно-Сербія". Це вже не погоджувалося з інтересами усього козацтва — як багатіїв, так і сіроми, тої, що втекла з-під кріпацького гнету на Гетьманщині, та й тих старих, вислужених запорожців, що випросили собі у січової старшини грамоту на зимівник або хутір. Бо і тих зганяли москалі, забирали їм, що знайшли, забирали пасіки, а їх, сердегів, таки проганяли. Січова грамота не мала у царських людей жадної вартості і нікого не хоронила.
* * *
На хуторі Кандиби, чим ближче до празника, тим більший рух. Коли полковник возився з сином, то Марта і Терешко працювали від раня до ночі. Пекли хліб, різали кабанів на ковбаси і м'ясо, різали волів та баранів, а Терешко частенько заходив до льоху та чіхався з турботи в потилицю, чи воно вистане на стільки ротів, щоб полковника не осоромити. О! бо як налетять запорожці — а вони, певно, прибудуть,— то могло б не вистачити для всіх. Ще більше затривожився старий запорожець, коли під вечір празника стали гості з'їздитися. Майдан хутора швидко заповнився. 1 тоді треба було поміщати гостей за валами під шатрами. Тут щораз більше виростало шатер і обоз щораз більше поширювався.
Від раннього рана новосамарська церква — наче в облозі. Щораз більше напливає людей. А сама церква невелика; ледве старшина помістилася. Народ ставав довкруги церкви і прилипав до стін з усіх боків. Усе одяглося по празничному: козаки — паланчині і приїжджі, дівчата й молодиці, мов маків цвіт, залягли церковну площу.
В церкві правив обідню місцевий духовник, о. про-тоєрей Созоній з дияконами. В часі відправи стояв посеред церкви полковник з старшинами. Побіч нього стояв Петро. Вже не той обідраний бурлака з розкудовченою бородою та волоссям, який недавно вернувся з турецької неволі. Тепер Петро — козак, мов писаний, аж любо глянути. Обголений чисто, з гарним чорним вусиком та козацьким чубом. На ньому малиновий оксамитний контуш поверх голубого жупана, червоні штани з матнею, чоботи-сап'янці, при боці гарна шабля. На нього звернені очі усіх. Сам полковник Кандиба, хоч людина побожна— що не раз гримав за неувагу в церкві,— не може тепер очей відірвати від свого любого сина одинака. Та скільки нагадає на це, то б'ється в груди і кається за свою грішну неувагу. А вже дівчата — з усієї паланки, і ті, що з батьками приїхали на празник у гості,— аж поїдають гарного козака своїми палкими очима. Та кожна з них знає добре, що Петро жадній не дістанеться, бо він заручений вже віддавна з сотниківною Степанидою, дочкою великого полковникового приятеля Пилипа Жука.
Після скінченої відправи висипався увесь народ із церкви і з-під церкви, мов вибирана пшениця, на майдан коло церкви. Одні стають купками, вітаються та балакають, інші йдуть прямо на полковницький хутір. Поміж них ходить полковник з Петром і запрохають гостей у хату обідати.
II. Б Е Н К Е Т
Самарська паланка найбагатша з усіх паланок на Запорожжю. Вона лежала близько Слов'яно-Сербії. І хоч тут безпечніше було від татарських набігів, то якраз Слов'яно-Сербія була для паланки найбільшим нещастям. Коли царським людям не стало вже вольного степу на поселення, то взялися займати козацькі, вже управлені, землі і поселювати на них чужинців. Поселенців організувала цариця на воєнний лад: формувала з них гусарські та пікінерські полки, давала зброю і ставила під прикази московських офіцерів та генералів. Козаки це бачили, і тямили, що на їхніх землях стає нова воєнна сила, котра на приказ цариці скочить на них, щоб їх поневолити Москві. Давніша ворожнеча між татарами та запорожцями минулася і взаємини вирівнялися. Цариця по останній війні буцімто визволила кримських татар з-під Туреччини, але взяла їх під свою високу руку. Тепер татари приїздили на Запорожжя торгувати: привозили з собою сіль, смушки, а брали від козаків хліб та худобу. Заміння торгівля процвітала. Часом лиш яка там шайка татарів наскочила на поблизькі козацькі паланки — то були звичайно татарські чабани. Козаки знали, як відбитися від них, і все вміли справу поладнати з татарською старшиною.
Запорозька Січ була столицею тих розлогих земель. Паном над усім був кошовий батько, того разу Петро Калнишевський. То була розумна людина, хоч і неписьменна. Добрий організатор. Вмів ходити "поміж дощ", виминати суперечності між царським урядом а запорожцями, і так само змагався жити в згоді з татарвою. Побував частенько в Петербурзі як ви-сланник козацький — ще як лиш генеральним осау-лом був, поки його кошовим не вибрали,— і знав всі заходи і виходи між московськими панами. Старався все виконати волю Москви, хоч за це козацька старшина і усе товариство на нього ремствували. За те Москва наділяла його всякими ласками і нарешті прислали йому позолочувану бляшку з візерунком цариці на стяжечці на шию. Такими бляшками обдаровували і інших старшин по кожнім поході на турка.
Заспокоюючи так Москву, Калнишевський звернув усю увагу на добробут козацької маси. Він розумів, що для козацтва минулася раз на все доба добич-ництва, воєн, набігів, що приходиться їм заспокоювати свої прожиткові потреби самим у себе, що треба взятися до свого господарства на тій, на диво плідній, багатій у всі дари природи землі. Треба замінити шаблю плугом, а до того треба підпирати осадництво своє-
рідне і хліборобство, щоб бути незалежним ні від кого. Він знав, що Москва робить те саме, і нерадо дивиться на роботу Калниша. Свій поселенський елемент спроваджував Калниш з Гетьманщини, звідкіля йшли на Запорожжя кріпаки цілими хмарами. Від того запорозькі паланки густо поселювалися. Цариця мала причину боятися, що коли Запорожжя поселиться "хахлами", як заорють степ, тоді воно не буде у москалів просити хліба, бо буде мати свого доволі. Запорожжя стане на свої ноги — і тоді буде трудніше його приборкати та завоювати. На Запорожжя може перейти усе кріпацтво з Гетьманщини, а тоді не стане для панів в Новоросії * робучої сили і панські землі опустіють. Треба було знайти якийсь рівноважник проти тої наростаючої сили — тим мало бути осад-ництво чужоплемінного народу, який був би душею і тілом відданий своїм царським добродіям і опікунам.
Низ ставав цвітучою країною, процвітало хліборобство і з кожним роком заорювано щораз то більше степу. На решті незаораного степу паслися великі стада усякої худоби. Попри дуків багатіли також і посполиті, бо їхні повинності не були великі. До того ще, демократичний устрій республіканський, своє питоме будівництво приманювали людей і причинялися до добробуту й розвитку.
* Так називали москалі південну частину України, в околиці Одеси й чорноморських степів.
* * *
У просторій світлиці полковничого дому, прикрашеній дорогими турецькими диванами та перськими тканинами, поставлено довгі столи для гостей. По другому боці через сіни призначено столи для жіноцтва, що поприїздило з батьками та чоловіками до полковника в гості. На майдані — столи для козацтва, бо в хаті годі було всіх помістити.
З церкви щораз більше приходило гостей. Полковник Кандиба поки що лишився в церкві, де був ктитором і мав деякі справи полагодити. Петрові доручив приймати гостей та розміщувати, кому де належалося сідати. Козацтво розмістилося на майдані під деревами, де кому до вподоби. Воно було з того раде, бо в хаті була страшенна горяч, ну і не так свободно було б їм в приявності старшини.
На другім боці сіней між зібраним жіноцтвом була сотничиха Жукова і її гарна дочка Степанида.
Красуня із неї вдалася. Струнка, чорнобрива, з палкими чорними очима, чарувала всіх молодих козаків. Пропадали за нею всі, хоч знали, що вона віддавна призначена для молодого Кандибенка.