І я з тобою.
Горіхова балка. Вогнище. Узлісся, що за садом, здригається, стогне від сміху й пісень. Ще здалеку — метушливі постаті на тлі вогню, як дикунська орда.
— Агов!
Наша несподівана поява вражає: в трепетних звивах падає обірвана пісня, падає сміх. Треба розвіяти це замішання, і я з розбійним вигуком плигаю через вогнище. Я підстрибую, кричу, розмахую руками і, коли до мене один п’одному починають приєднуватись такі ж зайдиголови, а під лісом знову лунає пісня, — я п’янію.
В п’яному захваті я підбігаю до Сюзен, хочу ввести її в танок, але вона лякливо труситься, і на устах її пробігає та сама чудна, грайлива усмішка.
— Тут вільгість… Проведи мене додому…
Я мушу. Я здивований, обурений, але мушу. Ідемо.
Дорогою, де починається скуйовджена порость, Сюзен зривається бігти і падає.
— Ну… — якось повільно й глухо каже вона, коли я схиляюсь над нею, щоб допомогти, і хапає мене обіручма.
Тороплено й незручно мовчу.
— Ну!..
Гніда шкапо, завжди така байдужа, слухняна, навіть ти підозріло кліпнула й прищулила вуха, коли другого дня пухкі ручки тихенько сунули мені три карбованці, а тебе хляснули по морді. Хто з нас мав більше? Але, мабуть, ти не сподівалася, що тепер я тебе конче покину.
Зелений папірець ще кілька днів припікає мені пальці, каменем обвисає в кишені, але спокуса надто велика.
А дівчина в білосніжному вбранні, з виразом пречистим, лагідним, лежить в лонгшезі.
— Je m’ennuie… — крива усмішка пробігає на її устах. Очі стомлено замружуються, і зграбні пальчики ліниво закривають книжку. Дівчина дражливо штурхає левретку.
— Monsieur.
Я чую довгий шелест — плющ над верандою чи падалиш-нє листя. Я бачу м’які обриси дерев…
— Monsieur!
Я прокинувся. Непомітно вже згусли сутінки, і менестрель одспіваного віку гойдався, танув, як ефемерний привид у своїй ефемерній стихії. Але я одразу пізнав біля себе ту ж саму, зодягнену в чорне, жіночу постать.
— Monsieur, у вас, здається, є сірники? Я розшукав коробок.
— А може, у вас і папіроска є? Моя трохи попсувалася. Мені подобалась ця простота. Я охоче вийняв портсигар. Вона скромно сіла поруч.
— Прошу, — і мій запалений сірник, наблизившись до обличчя невідомої, затріпотів, упав.
Як тривожний короткий крик, на хвилинку тільки вихопились з темряви кінці кармінової усмішки і зафарбований тоскний погляд. Тоді я метушливо набрав з коробка цілий пучок. Знову креснув.
— Хі-хі-хі…
Я напружено, уважно придивлявся до цього обличчя, до очей, що досі ховались під крило капелюха. Рефлекс не обманув. Це була Сюзен. Тільки, Боже мій, як вона змінилася!
— Хі-хі-хі… Впізнали? І я вас впізнала, ще раніше. Тільки не пам’ятаю, де бачила…
Я сказав.
— Ага-а-а! — і свій подив, і своє хвилювання вона раптом заглушила терпким, хрипуватим, розгонистим реготом.
Ще недавно, глянувши на цю самотню, замислену жінку, приголублену вечірнім промінням, хто сказав би, що вона може так реготати? Невже чорний скромний одяг був тільки захистом цинізму, а зажура — тільки насмішкою?
Я розгубився, встав.
— Monsieur, monsieur… — підшукувала вона слово, хапаючи мене за рукав, але вона ніколи не знала мого ім’я. Ніколи й не знатиме. І якимсь притишеним, низьким, таємничим голосом вона зачастила:
— Ходімо, ходімо, ходімо, мій хлопчику… Не бійся… Я ж знаю, чого ти тут сидиш. Ходімо до мене, не бійся…
Я вишарпнув рукав, і тоді мені вчувся тихий безнадійний стогін:
— …цілі сутки не їла…
Я вийняв три карбованці, дав їй, сам поспішаючи геть.
— Merci… але чекай, дурачок, ходімо зо мною… ходімо! Через хвилину навздогін мені лунко розкотився моторошний регіт:
— Ах-ха-ха! От свол-л-л…
І до ніг осіннього парку в грудному, сардонічному захлині упало:
— Си-фо-ну зля-кав-ся!.. Ха-ха!..
Над брамою спалахнули люкси. Обличчя менестреля хворобливо сіпнулось і одразу ж стало ще холоднішим, суворішим.
Я вийшов. Мені назустріч верещала сирена, що завтра знову буде день.
Харків, 1926 р.
*99
Тату… Мені скучно… (франц.).
*100
О, мій Боже!.. (франц.).