Які дівчата? Які прапорці? Ніяких мрій! Ніяких вигадок — і все правильно/
Самусь дуже нагадує романістів: що гірші їхні романи, то вдоволеніші вони собою. Але ця книжка не про Самуся, хоч починається з його иіені. Тут багато людей, а хто з них дорожчий авторові? Хто зна, хто зна...
Колись історія розлунювалася іменами, тепер у цій землі імена лунають, як історія. Тож іди, моя книжко, до цих людей!
Самусеві вже давно треба було набити морду. Він заслуговував цього акту покарання, заробив його чесно й недвозначно, по могла порятувати його слава, не могли б захистити й усі ті, хто жив за Самусевою славою, як за високою греблею; досі рятувало Самуся від справедливої кари тільки те, що світ наповнений нерішучими людьми, а Світлоярськ, де відбувалися ці події, належав, як і всі інші населені пункти нашої республіки, до широкого світу і, здається, ні в чому не становив ні збочень, ні відхилень, ні винятків.
Щиро кажучи, автор потрапляє тут у досить двозначну ситуацію. З одного боку, він і сам, всупереч своєму вихованню і поглядам па життя, пороконаний, що Самусеві справді треба було давно вже набити морду (ах, який усе ж таки не парламентський зворот!). З другого ж боку, він не може вииравдатп наміру тих, хто наважився побити передовика колгоспного виробництва. Ні виправдати одних, пі співчувати іншому? А що ж може автор?
Притиснутий потребою, віп змушений розповісти все докладно й правдиво, намагаючись пояснити те, що вимагає пояснень, і не нокладаючись у цьому на самих світлоярівців, у способі мовлення яких слова іноді мають набагато менше значення, ніж так званий підтекст, простіше кажучи — змовчування або, як учить нас один шановний академік, пауза, а остання, залежно від того, хто мовчить, буває індивідуальна (коли мовчить один) або колективна (цо коли мовчить цілий натовп, як, наприклад, у фіналі пушкінської трагедії "Борис Годунов"),
Коли б хтось сторонній спробував розпитувати світлоярівців, за віщо саме Самусеві треба було... гм, гм, то йому відповіли б дуже просто: "Так вредний же ж!" Решта — в підтексті, який і треба буде розкрити авторові цієї розповіді.
Спитають: а левине серце? У кого воно? Теж у цього Самуся? Ні. Левине серце у лева, а в людей — людські. Ніхто не етапе цього спростовувати. Назва ж пе завжди відбиває всю суть справи, іноді вона просто пі про що не свідчить. Скажімо, село, в якому відбуваються всі події, зветься Світлоярськ. Самим світлоярівцям назва подобається, вони залюбки вживають її, бо смішно: яр — і світлий! Село звалося колись Карпів Яр, але що таке якийсь там Карно? Невідомість, косність і суцільна відсталість! Треба щось нове. Он у людей — Світловодськ, Світлогорськ, Світлопільськ, давай і ми свій Яр освітимо! Раз, два — десь хтось запропонував, хтось підтримав, записали, оголосили. Велике діло — почип і велике діло — сверблячка все перейменовувати. Автор знав одного вельми впливового чоловіка, який перейменував навіть власну дружину. Звали Марисею, а він її перехрестив на Марсельну. Такому дай можливість і волю він перейменує карасів, баранів і бур'яни. Авторові багато разів довелося бувати в тих місцях, де після Полтавської битви руські війська добивали шведів. Карл XII разом із зрадником Мазепою втікали тоді до Дніпра, в Переволочні "переволікалися" на той бік, щоб утікати далі, до турків. У Переволочні шведський фельдмаршал Левенгаупт прикривав відступ свого короля, але був розбитий остаточно. Переволочна записана в усіх історіях так само, як і Полтава. Ще до війни на тому місці стояв гранітний меморіал, але води дніпровські підмивали й підмивали його, поки він і втонув у пих. А тоді все залило Дпіпродзержин-ське море. Переволочну переселили в степ і перейменували в Світ-логорськ. Нікого не знайдеш тенор, хто висловлював то побажання, а пам'яті нема, історія потонула. От уже воістину кінці в воду.
Скажімо, ніколи не переводяться охочі називати своїх дітей так само штудерпо, як дехто — населені пункти. В тому ж Світло-ярську обліковець тракторпої бригади Іван Іванович Несвіжий здумав назвати свого сипа Рекордистом. Ясна річ, хлопець ріс під суцільний регіт. І вже ж відплатив запопадливому батечкові за своє ім'я. Ледащо на весь раііон. Тільки й знає: мотоцикл, горілка, дівчата, полювання, кабани, комбінації; Рекордист Іванович узяв, Рекордист Іванович не віддав, Рекордист Іванович захопив, Рекордист Іванович попсував. Кругом Рекордист!
Все ж треба трохи про Світлоярськ. Це звичайне українське село на Дніпрі, розташоване саме так, щоб бути якомога ближче до всіх життєвих центрів республіки, але водночас і якнайдалі від тих, хто своїми цінними вказівками заважає вирощувати хліб і доїти корів. Чи можна водночас бути якнайближче і якнайдалі? Автор спробував довідатися про це у свого високовчепого друга, доктора ерудичпих (не плутати з юридичними і єрундичпими!) наук Варфоломія Кпурця. Той сказав, що спеціально таким питанням не цікавився, але вважає, що все залежить пе від місцезнаходження в реальному світі, а від того чи іншого ставлення до світу. Пояснення, як самі бачите, не дуже щедре, але розпитувати детальніше автор не наважився, соромлячись виказати свою обмеженість перед таким великим ерудитом, як Варфоломій Кнурець. Окрім того, автор мав ще й власні, глибоко затаєні розрахунки щодо місцезнаходження Світлоярська. Не географічні, не топографічні, а суто літературні. За цими розрахунками виходило, що Світлоярськ розташований на однаковій відстані від Вітрової Балки Андрія Головка і Груні Остапа Вишні, від Байгорода Юрія Яновського і Червоно-града Івана Сенчепка, від Бродщипи Олеся Гончара і Зелених Млинів Василя Земляка, від Нашого Ірини Вільде і Новобугівки Михайла Стельмаха. По відношеппю до кожного з двох цих пунктів Світлоярськ перебуває у своєрідних літературно-лібраційних точках. (Термін з небесної механіки. Означає точку, в якій тіло малої маси може перебувати в стані відносної рівноваги стосовно двох інших небесних тіл. Підказано авторові Варфоломієм Кнурцем). Як бачимо, справа не прояснюється, а ще більше заплутується. Але нічого не вдієш: у літературі відстані вимірюються не кілометрами, не довжиною світлової хвилі якогось там елемента і не світловими роками, а симпатіями, прихильністю й зачаруванням.
Трамваї до Світлоярська, мабуть би, й доходили, але туди ще не проклав ніхто рейок. Забули, чи що. Шосе пролягло за п'ять кілометрів од села, відстань просто ніяка, коли взяти до уваги ті сотні кілометрів багнюки, які відділяли Світлоярськ од світу впродовж сотень років. Коли ми кажемо, що шосе пролягло за п'ять кілометрів од Світлоярська, то це означає, що світ туди вже пробився. Але я" не дійшло на п'ять кілометрів — і це, видно, мало б означати, що Світлоярськ ще не пробився до світу. Бо широкий світ навідувався сюдп лиш вряди-годи, керуючись потребами, забаганками, погодою і настроями, а селу потрібен був вихід постійний. Тому легко собі уявити (а на дозвіллі навіть підрахувати), скільки прокльонів сипалося тепер на адресу проектувальників, які не могли завернути шосе в Світлоярськ (так ніби шосе — це п'яний дядько, який повинен блукати від села до села без надії вибратися звідти), а ще більше їх (тобто прокльонів) випало голові колгоспу Зіньці Федорівні, яка ніяк не могла вимостити каменем оті трикляті п'ять кілометрів! Бо воно таки й правда — відстань невелика, але ще ніхто не впгадав машинп, яка могла б перестрибувати не те що п'ять кілометрів грязюки, а павіть п'ять метрів. А що вже грязюка в світ-лоярівських степах була, то такої не знайдеш, мабуть, піде в світі!
Та природа милостива до людей, і коли вона, з одного боку, відгородила Світлоярськ од усіх цивілізацій непрохіддям розбагпепо-го чорнозему, то з другого — поклала Дніпро, і світлоярівці в своїй закоханості й самозасліпленні вважали, що поза Дніпром помає України, бо ж думалося: Дніпро — як мова. Мово наша і Ріко наша! Невичерпна, яічпа, молода, як весняне листя. Райдуги купаються в Дніпрі, пебо хмарніє від птаства, червоновишпеві зорі горять угорі, земля стогне від тяжкості хлібів, громи вигуркочують над просереддю Ріки, і садки вишпеві коло хат, і хрущі над вишнями, і червоно в пебо устає повий псалом залізу, а над усім мова гримить, і шепоче, і ніжно лащиться, і бунтується: "О люди, люди небораки...", і дух рве до бою, і діти просять "мопі", а матері лс-бедіють над ними, і мружаться гаї, "леліє, віє, ласкавіє", і небо пахне сміхом. Мово вкраїнська, звідки прилетіла, як тут зросла, розцвіла й зарясніла? Чи пила ти воду з Дпіпра, чи купалася в його ласкавих водах, чи злітала з його мільйоннокрилим птаством! Мово! Течеш вічно й вільно, як Ріка. "Тече вода в сппе море, та не витікає...", а на ній човни золотії згуків, слів, мови — "Із сиво-сивої Давнини причалюють човни золотії".
Безжальний час не владний над мовою людською. Час жбурляє іржу своєї старості на слова й на тіло мови, та вона молодіє в своїх глибинах, червоно-гаряча, мов любов, і, навіть умерши, вперто воскресає то в священних гімнах, то в книгах поетів, то в записах па камені, на листку папірусу, на піску, на глині, у вдячній пам'яті поколінь. Навіть загадкова мова наших далеких предків скіфів рветься з-під царських кургапів, з-під таємничого скіфського золота іі колісниць іменами богині Землі Табіті, мужнього царя Іданфірса, який примусив утікати з степів перського царя Дарія, невпокореного мудреця Апахарсіса, ріки нашої Борисфе-на — Дніпра-Славутича...
Чи ж слід докоряти світлоярівцям, які вважали, що Дніпро — це, мовляв, сонячна вісь республіки, а Світлоярськ на ній мало не центральна точка. Обмеженість? Не станемо суперечити. Бо й людина створена природою з деякими обмеженнями. Скажімо, очі в нас тільки на обличчі, а на потилиці їх нема. Дивишся в один бік. Може, звідси обмеженість у поглядах, що так чи інакше дається взнаки.
Ще трохи слід сказати про обставини, харчі, одяг і транспортні засоби в Світлоярську.
Обставини складалися якнайліпше. На час нашої розповіді, яспа річ, і для нашого героя, та навіть і для Самуся, хоч йому й треба було, як зазначалося вище, зробити оте... гм, гм...
Харчі в часи давні цілком залежали від природних умов і від географічного розташування місцевості.