Тільки біла тінь, ніжна тінь на душі і в серці. З уривків марень намагався скласти її образ. Бачив то плече, то руку, то очі, то волосся. Але ні, обличчя, ні голосу, ні її тіла. Довкола було надто багато тілесності: в звичайному житті, у фільмах, у розмовах. Вважалося багатьма, ніби тіло жінки дається нам як винагорода за тимчасовість життя — і не може бути більших і вищих винагород... Тоді що ж може бути вище за жіноче обличчя і жіночий голос?
Але та, зі снів, ніколи не показувала лиця (а може, він неспроможен був його побачити?), ніколи не подавала голосу. Тільки волосся шовкове іноді лоскотало йому щоку, і той доторк був ніби вибавлення й спокута всіх його гріхів. З роками вона не відступала в забуття, а з'являлася дедалі частіше і болісніше, і всі жіночі лиця мовби були її лицем, а всі жіночі голоси — її голосом, тужила його душа, а він не міг збагнути, що й саме життя так само незбагненне. Рятувався мужніми словами філософа, що жив у Франції в часи Хмельницького і, як Богдан проти магнатів і шляхти, боровся проти темряви в людській свідомості, уславлюючи силу і велич знання: "Ми знаємо, що не спимо. Яке безсилля долає нас, коли ми пробуємо довести це розумом; це безсилля свідчить про слабкість нашого розуму, але не про сумнівність усіх наших пізнань".
Але приходила та, біла, незнана й всевладна, і від її недосяжності поволі згасала його душа. "И снится, и снится, и снится бывалое солнце!.."
Це було ніби одвічне ворогування душі і думки, нести-хаючий, запеклий бій, а поле того бою — життя Колядки. Чомусь вважалося, ніби на таких висотах, де перебував Колядка, вже тільки кипіння мислі і ніколи не чутно зойку душі, а насправді? Чи не лишаємося ми назавжди дітьми з незнаними страхами, болями, покликами і надіями?
Кому про це розкажеш? Філософи спокійно нагадають тобі слова їхнього далекого попередника: "Вся наша гідність полягає в мислі. Тільки вона возвишає нас, а не простір і час, яких нам не заповнити. Тож будемо прагнути добре мислити — ось основа моралі".
На роботі — лише про роботу, і всі пристрасті — теж для роботи, для задумів, для їхнього здійснення.
Він мав необережність розповісти про свої сни дружині. Спробував розповісти, але в нього нічого не вийшло. Ліпше б не пробував! Бо відтоді дружина вже не співчувала йому, а насмішкувато казала, коли він будив її своїм стогоном: "Знов у тебе сни Чанга?"
Дружина була актриса (з першою, вчителькою, він розлучився з міркувань суто фахових, як виправдовувався в душі), інтелігентка і насміхатися вміла тільки по-інтелігентськи. Може, в такий спосіб металася йому, що не зробив її кінозіркою в своїх фільмах, відсилаючи щоразу до інших режисерів, не таких обдарованих, як він сам.
— Всі порядні режисери робили своїх жінок великими актрисами! — докоряла вона Колядці.
— А ти зроби себе власними силами,— радив він.
— З ким? З цими нездарами?
— Мене теж так можуть називати.
— Ти уславлений режисер.
— Випадковість і тимчасовість, запевняю тебе.
— А я що — житиму тисячу років? До того ж творче життя кіноартистки вимірюється навіть не десятиліттями, а кількома роками. І та прекрасно це знаєш, але пальцем не ворухнув для мене...
Він думав: а ворухнув він пальцем, бровою, чимось і найневловнішим для тієї зі снів? Всі завжди хотіли, щоб він робив тільки те, чого від нього ждали, нетерпеливилися, гнівалися, висловлювали невдоволення, коли він не справджував сподівань. А та мовчала, не знала ні докорів, ні нарікань, з'являлася завжди доброю, ласкавою і молодою-молодою, мов нагадування про те, що найдорожче в нашім житті — це молодість, що молодість завжди прекрасна і вічна, вічна навіть тоді, коли вже недосяжна.
Після того дивного випадку в Будві (він втратив свідомість, побачивши в італійському фільмі білу постать із своїх снів, опинившись у небутті між давно-давно читаною книжкою українського письменника і химерним творінням італійського режисера, який у таємничий спосіб розгадав ту книжку і Колядчині сни) його на кілька днів поклали у віллі біля моря, так що в широкому вікні було повно Я драну, а вітер з моря бився в товсті стіни з ніздрюватого черепашнику, так ніби вперто прагнув повідомити Колядці якісь таємниці, що жили над цими водами і на цих берегах цілі віки.
Колядка лежав, не розтуляючи повік, стомлений знаннями, спочиваючи душею. Чомусь думалося, що в нього зле обличчя. Це стає видно на фотографіях, коли він не знає, що його знімають. Бо коли зготовляється — тоді сама доброта, відвертість, ласкавість і сонячність. Про усмішку режисера Колядки ходять цілі легенди. А насправді? Яка в нього душа? І чи та, біла, приходить в його сни тоді, коли він похмурий чи коли неправдиво усміхнений?
Джуровичу він сказав: "Мабуть, я перепрацювався. Треба відпочити й заспокоїтися. Може, взагалі відкладемо фільм?"
— Не може бути й мови! — замахав на нього руками Джурович.
— Однаково мені треба поїхати додому й побути самому.
— Нема проблем.
— Із назвою... "Вязьма" мені перестала подобатися. Місто й дівчина спершу видавалися привабливими, а тепер я відчуваю тут якийсь холод, мало суто людського елемента, немає наближення до душі...
— Назва не головне,— заспокоїв його Джурович.— Твоє здоров'я сьогодні для нас найважливіше...
—. Здоров'я ще буде,— усміхнувся Колядка.— 3 ним нічого... Мабуть, я таки наковтався пилу на "Ловчен-філь-мі"... А над таким морем це робити не слід. І ще, знаєш, що я подумав? У нашому фільмі самі страждання і зовсім немає любові. Цілком випадково я тут згадав слова з книжки, яку читав кілька десятків років тому. Ось вони: "Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне — якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук віоліни". Ще скажу, що жінку ту звали Тайах.
— Справді щось солодке, аж занадто! — скривився Джурович.
— Згода. Я селянський син. Для мене тіло жінки мало б пахнути паскою абощо.
— В цьому є життя,— згодився Джурович.— Власне, я не проти жінки у фільмі, хоч у нас же в ньому війна, а у війни не жіноче лице.
— Це всі знають. А ось я тобі ще прочитаю. Тепер уже вірш. Поет цей навіки зостався на війні. Не вбитий, але скалічений так, що повернутися до живого життя не зміг. В госпіталі серед хроніків. Тілом. А духом ось:
Мы с другом случайно вернулись
Из солдатских мальчишеских снов. Вернулись,
Точно проснулись,— на марше.
А женщины нам по-прежнему
руками машут,
А мы идем, переполненные снами...
Про свої сни Колядка Джуровичу не сказав нічого. І нікому вже ніколи не мав наміру розповідати, бо ж однаково ніхто не зуміє підняти над ними запону таємничості. В кожного є своя таємниця, тож хай так і буде.
Вдома він закрутився в клопотах, готувався знімати багатосерійний фільм (щось грандіозне, як запевняли його всі на студії), не мав часу ні на спочинок, ні навіть для перегляду листів, яких за звичаєм одержував цілі скирти — здебільшого від школярок, що мріяли вискочити в кінозірки, та ще від пенсіонерів, які "підкидали" теми для нових фільмів, запозичуючи їх з давно забутих стрічок, так ніби Колядка ніколи не міг бачити тих картин, нічого не знав і не пам'ятав.
Нарешті він влучив хвилю, щоб сісти за листи, і серед них натрапив на зовсім незвичний.
* 1 Вірш Миколи Панченка.
"Шановний товаришу кінорежисер,— звертався до нього автор листа.— Не дивуйтеся моєму звертанню. Я старий інженер, працюю тут, на Алтаї, на машинобудівному, хоч міг би вже давно бути на пенсії. Але річ не в тому. Восени сорок першого року я лежав у госпіталі в Саратові в палаті номер дев'ять, а на сусідньому ліжку лежав молодий танкіст на прізвище Колядка з тяжким пораненням голови. Ми там усі були "головники", скільки нас було в палаті, з Колядкою ж, мабуть, опинилися поруч, бо обидва були танкістами. Моє прізвище — Гладун. Тоді я був старшина, а Колядка — рядовий. Чи це не ви — той Колядка? Коли ні, то прошу пробачення. А коли так, то маю вам дещо розповісти таке, чого не можу передати більше нікому. Ще раз прошу пробачити, коли помилився. Я навіть не знаю, скільки вам років. Але бачив два ваші фільми про війну (один про танкового маршала) і подумав, що таке може знімати тільки фронтовик..."
У Колядки дрижали руки, коли він відкладав цей лист окремо від усіх інших.
Чи пам'ятав він Гладуна? Дивне запитання. Він пам'ятав усі дні, години й хвилини війни, пам'ятав усіх, з ким зводила фронтова доля, живих і мертвих, пам'ятав їхні лиця, їхню ходу, кожне слово їхнє, усмішку, докір, лайку, прокляття і величання, пам'ятав запах крові, тяжку знемогу, давкий дим від розривів мін і снарядів, стрибливий лет трасуючих ворожих куль, тупі удари снарядів у танкову броню, щоразу ніби в саме твоє серце, солодкий дим польових кухонь, дороги відступів і відбивання фашистських нападів, щастя наступу і великих битв, і молодість, молодість...
Старшина Гладун запам'ятався гучним голосом, сороміцькими приспівками, від яких цнотлива Колядчина душа вся зіщулювалася, відвертим заграванням з усіма медсестрами і студентками-практикантками (від тих загравань Колядка ладен був провалитися крізь землю, так соромно було йому слухати бравого старшину), але бачити старшину Колядці так і не вдалося, бо з очей пов'язку знімали тільки на огляді у професора, хлопець ще лежав із сповитою білими бинтами головою, коли Гладун уже виписався з госпіталю і "відбув за місцем служби". Вони обмінялися своїми польовими поштами, але ні той, ні той не потрапили знов до своїх частин, війна все змішала, і де вже там шукати якогось старшину чи водія танка?
І ось — один з них знайшовся, а тепер знайдеться для нього і він, Колядка.
Колядка не став писати листа, подзвонив на телеграф і попросив послати телеграму: "Я той самий Колядка. Спасибі, друже Гладун. Подробиці листом".
Написав безладного листа, в якому, власне, нічого й не сказав, не знаючи, що може бути цікаве Гладунові, а до чого він байдужий, найбільше боявся, щоб Гладун з цього листа не зрозумів, як мало в них спільного, яка тонюсінька ниточка, перекинута з сорок першого року, ледь єднає їх, а ще більше лякаючись, щоб ця ниточка, так неспогадано з'явившись, знов не перервалася і не зникла тепер уже навіки.
Гладун мав для Колядки дещо більше, набагато значніше. Може, всі ці роки думав про Колядку, сподівався знайти його і впродовж усього того часу складав до нього безконечного листа і про те, що відбувалося тоді в дев'ятій палаті саратовського госпіталю, і про те, що сталося згодом.